Справжня ціна незалежності. Якою вона була для України та чим скінчиться війна

Ось уже 31 рік поспіль Україна відзначає велике свято своєї Незалежності. Цього дня у 1991 році позачерговою сесією Верховної Ради УРСР було ухвалено Акт проголошення незалежності України. Почалася абсолютно нова, однак зовсім не перша глава української історії.

Протягом століть Україна здобувала, втрачала і знову здобувала незалежність, створюючи окремі державні утворення (Українська Держава Павла Скоропадського та Військо Запорізьке) або входячи до складу інших держав (Річ Посполита й Російська імперія).

У 2022 році, коли триває повномасштабна війна, розв’язана Росією, важливо розуміти – це зовсім не перша спроба північного сусіда завоювати Україну, поневолити та повернути її “у лоно імперії”.

Так зване російське питання – ось що віками за рахунок українських земель намагалися вирішити російські царі, імператори, генсеки й президенти.

Зважаючи на розміри, географію, історико-культурні зв’язки, Україна так чи інакше залишатиметься ключовим елементом у сповідуваному російськими елітами баченні власної ідентичності.

Детальніше про те, як Україна століттями виборювала незалежність від зазіхань “старшого брата” та чому обов’язково переможе у цій війні, говоримо з кандидатом історичних наук, істориком Олександром Алфьоровим.

Державницька історія

– Величезна помилка вважати, що Україна у своїй історії має лише 31 рік незалежності. Друга та не менш принципова помилка – думати, що Україна довгий час була позбавлена незалежності. На загал може скластися враження, що протягом усіх минулих століть ми буквально “вигризали” та виборювали своє право бути незалежними, і весь цей час залишалися нацією без держави.

Українці мають величезну державницьку історію. Наша державність сягає І тисячоліття нашої ери, коли, згідно з джерелами, ми можемо побачити усі ознаки держави, яка існувала на цих землях.

Зараз нам варто звернутися до визначень “що таке держава” у кожну з історичних епох.

У ХХІ столітті держава повинна мати владу, писаний закон, кордони, грошову одиницю, марку і таке інше. Триста років тому було трішечки не так. Тисячу років тому було ЗОВСІМ не так. Накладаючи події минулого на сьогоднішнє розуміння тих чи інших понять, можна опинитися у глухому куті.

Україна втрачала свою незалежність лише на НЕВЕЛИКИЙ ЧАС. Однак росіяни нам навіювали, що ми держава пригнічена: їхня національна ідея створювала в українцях комплекс меншовартості.

В очах росіян українці не одне століття були визволеною ними нацією, створеною ними нацією. Неприємно стає тоді, коли розумієш, що певний відсоток українців вірив у цю казку.

Що було насправді

– Починаючи з часів Київської Русі (правильно говорити – Русь) наша державність перейшла в іншу форму – королівство Русь.

Згідно з ТОДІШНІМИ європейськими правилами, державу визначали не її кордони чи народ, що її населяв. Державу визначав Монарх.

Вже у ХІV столітті наша держава увійшла до складу інших двох монархій – Польської та Литовської, після чого ми стали складовою цієї двоєдиної монархії. Тобто, за часів Середньовіччя Україна не втрачала своєї незалежності.

Уже згодом утворюється Річ Посполита, монарх якої мав корону Русі, тож був і нашим монархом, монархом для наших еліт. Українська шляхта у ті часи цілком легітимно представляла наш народ у парламентських інституціях Речі Посполитої.

У сеймі ми (так само, як поляки й литовці) голосували за ті чи інші закони, обирали короля і брали активну участь у політичному житті країни.

XVII століття дає початок ще одній українській державі – Гетьманщині, яка мала офіційну юридичну назву Військо Запорозьке.

За тенденційними оповідками, ця держава була нібито автономією тоді ще Московського Царства, але це не відповідає дійсності.

Насправді ж Військо Запорозьке було рівнозначним у своїх правах королівствам та князівствам, які на той час входили до складу Священної Римської імперії (у 962-1806 роках держава у Західній і Центральній Європі). Правильніше вважати, що Військо Запорозьке перебувало ПІД ПРОТЕКТОРАТОМ московського царя. Для порівняння – Молдова у ХVII столітті перебувала під протекторатом турецького султана Османської імперії.

За часів Гетьманщини, восени 1708 року стається дуже символічна (за своєю кривавістю та показовістю) подія. Говоримо про Батуринську різанину, коли за прямим наказом Петра І було захоплено та знищено столицю гетьмана Івана Мазепи разом з усіма його жителями.

Батурин – це була каральна експедиція московського війська, яка мала на меті продемонструвати усій Гетьманщині страх. Це була показова страта, яка у ПОЛІТИЧНОМУ КОНТЕКСТІ нічого не дала: посада гетьмана, як і повнота влади старшин, зберігалася. Але це була цинічна політична акція, якою українцям продемонстрували на що здатна Москва. Це той страх, який вони несли з собою тоді і який несуть зараз, триста років потому.

Остаточну розправу над українською гетьманською державою провела Катерина ІІ.

Саме за її указом у 1782 році було ліквідовано посаду гетьмана, слобідські козацькі полки та полково-сотенну систему управління загалом. Окремо запроваджувалося кріпацтво, а всі землі колишньої Гетьманщини було поділено на губернії та повіти.

Російське кріпацтво в Україні панувало практично 80 років. Це був той спосіб життя, яким жила Росія протягом УСЬОГО СВОГО ІСНУВАННЯ, трансформувавшись потім у Радянський Союз.

Саме таким був “русскій мір”, який принесли нам тоді. І який намагаються принести зараз.

Національно-визвольні змагання

– Спокій початку ХХ століття у Європі порушила Перша світова війна. Після падіння Російської та Австро-Угорської імперій на українських теренах розпочалася своя війна – війна за право бути незалежними.

Відбувається створення Української Центральної Ради, чотири історичні документи-універсали приводять Україну до Незалежності, після цього – держава Павла Скоропадського, згодом – повнота влади опиняється в руках Директорії, яка повертає легітимність Української Народної республіки, Акт Злуки між УНР та новоствореною ЗУНР.

Зберегти українську незалежність нам завадив не лише збройний наступ росіян, а й помилки українських політичних діячів.

Перша причина поразки – політична ідеологія світового соціалізму. Тоді соціалісти просто не бачили незалежності України. Михайло Грушевський був соціалістом – він бачив автономію. Коли при владі був Павло Скоропадський, соціаліст Володимир Винниченко цілеспрямовано брав гроші у більшовиків і домовлявся з ними про напад на Україну, коли Директорія наважиться на повстання проти гетьмана.

Причина друга – більш глибинна, вона пов’язана із самим народом. Уявіть собі, що про незалежність вам не розповідають ні батьки, ні діди. А незалежність – це рівень народної свідомості. У ХХ столітті переважна більшість українців ще не мислили такими категоріями. Це абсолютно світоглядні речі. Довге перебування під окупацією не могло не вплинути на ці процеси.

Аналогічну ситуацію маємо й зараз – навіть у 2022 році знаходяться люди, які зі сльозами на очах та тугою в серці згадують про життя в Радянському Союзі.

Причина третя – величезна прірва між українським містом та українським селом. Коли більшовики з багнетами прийшли в Україну, вони почали нищити Київ, почали руйнувати і грабувати інші великі міста. А в селі люди чули лише відлуння більшовицької пропаганди про “землю – селянам, заводи – робітникам”.

Спочатку більшовики здолали українське місто, окупували Україну через місто. Лише після цього їхня влада почала проникати і в мирні українські села. Саме тоді стало остаточно зрозуміло, що більшовики – це окупанти, які несуть не землю та свободу, а голод і смерть.

Чому українців не захищали військові? Це питання повертає нас до першої причини – соціалізму, який вирував у головах наших політиків у 1917-1918 рр.

Вони розмірковували приблизно так: ось, триває революція. Держава, у якій триває революція, ВІЙСЬКА НЕ ПОТРЕБУЄ. Чому? Бо кожен громадянин і є революціонером.

Коли українські діячі свято вірили у перемогу революції, російські більшовики взяли соціалізм на озброєння і створили потужну армію, яка почала завойовувати і розбудовувати Радянський Союз.

Ленінсько-сталінські “подарунки” Україні

– Росіяни відмовляють нам у тому, що ми незалежна держава, що ми – це окремий народ, окрема культура, окрема мова. Вони кажуть нам, що ми – це лише “відгалуження” російського народу, що ми – якась недодержава й “окраїна”.

Насправді за цими казочками ховається величезний комплекс меншовартості, але не українців, а самих росіян. Вони усвідомлюють, що Київ – не російський,  хоч би як їм того хотілося. Саме тому росіянам “простіше” знищити щось, аніж прийняти, що воно чуже і ніколи їм не належало.

Через цей комплекс меншовартості вони намагаються пояснити історію України не так нам, як самим собі. Саме тому росіяни звикли пояснювати створення України “діяльністю” Леніна, Сталіна і навіть Хрущова.

Але тоді виникає легітимне запитання…

На момент окупації УНР більшовиками наша держава мала понад 800 тис. км кв. На момент виходу України зі складу Радянського Союзу ми залишилися із трішки більше за 600 тис км кв. Питання просте – а де поділися 200 тис. км кв? Яким чином можна щось створити, щоб у результаті вийшов негативний знаменник?

Водночас росіянам зручно знати, що Ленін Україну створив, Сталін Україні “презентував” західні області, а Хрущов “урочисто передав” Кримський півострів.

Усі ці так звані подарунки НАЛЕЖАЛИ Україні у 1918 році. Крим був під владою України, західні терени після розпаду Австро-Угорської імперії утворили ЗУНР.

А якщо говорити про Сталіна, то не думками про об’єднання українського народу він переймався, захопивши західноукраїнські землі у 1939 році. Таким чином він досягав своєї політичної цілі та готував плацдарм до розв’язання війни.

Якби етнічні українці компактно мешкали десь під Парижем – Сталін з радістю захопив би і передмістя Парижа.

Що маємо зараз

– Зараз маємо війну з хворими символістами.

День радянської армії 23 лютого став передднем повномасштабного наступу Росії на Україну. У грудні 2022 року росіяни, вочевидь, відзначатимуть на окупованих територіях України 100-річчя з дати створення Радянського Союзу.

Одним із найголовніших елементів ідеології Росії завжди був День Хрещення Русі 28 липня, але й цього, здавалось би, сакрального дня, окупанти цілеспрямовано завдали низку ракетних ударів по Україні, зокрема й по Київщині.

Дата 24 серпня особливо дратує росіян, оскільки Україна святкуватиме незалежність, яку вони століттями заперечували, плюндрували та нищили.

У цій війні окупанти робитимуть усе, аби змішувати українські маркери ідентичності з болем та стражданнями, а свої маркери ідентичності – возвеличувати та зміцнювати.

Ті моменти бойового піднесення та гарту, які щодня відчувають мільйони українців, були й у 1917-1918 роках. Однак те, що справді вдалося зробити росіянам сто років тому – це зламати хребет українській історичній пам’яті. Особливо жорстоко це відбувалося під час Голодомору та страшних років Другої світової війни. Тоді старші покоління ЗМУШУВАЛИ НЕ РОЗПОВІДАТИ молодшим історію власної родини. Відбулося штучне переривання традиції оповідання сімейних історій.

Роль українських істориків зараз полягає у тому, щоби відновлювати, ремонтувати та наповнювати сенсами нашу зламану історичну пам’ять.

У цьому контексті важливо ВІДМОВИТИСЯ від “міфологізації” тих злочинців, які принесли війну в Україну у 2022 році. Не називайте їх орками, а їхню державу Мордором. Наш ворог – Росія, з нами воюють росіяни, ми знаємо назву їхньої країни та прізвище їхнього президента.

Що буде після війни?

Війна закінчиться перемогою. Ми очистимося від колаборантів, після чого Україна зійде з того історичного кола, в якому перебувала занадто багато років.

Історія циклічна. Навколо нашої держави існують ті самі держави-ментальності, які існували сотні років тому. Такі речі не змінюються, як незмінною залишається й наша українська ментальність.

Якщо після перемоги Україна опиниться в тому ж колі, що й до початку війни, Росія рано чи пізно нападе ще раз. Щоби змінити цю циклічність, потрібно, аби якась ментальність зникла. Російська Федерація як форпост імперіалізму має зникнути, розвалитися.

Тому наша перемога – це не кордон 1991 року, це не витіснення усіх російських солдат.

Наша перемога – це повний розпад Росії як імперії, який, до слова, розпочався не у 1991, а в тому ж самому 1917 році. Увесь цей час Росія розпадалася й заново консервувалася.

Не варто забувати й те, що зараз на території сучасної Росії проживають представники 190 народностей. І це лише ті народи, які все ще зберігають свою мову, культуру та конфесію.

Коли Путін говорить про ДЕНАЦИФІКАЦІЮ, він має на увазі не просто плани знищення України та українців, а й фактичне знищення згаданих “російських” народностей. Достатньо ознайомитися з етнічною складовою російських солдат, яких десятками тисяч відправляють на війну.

Це не москвичі чи жителі Санкт-Петербургу. Це буряти. Це чеченці. Це інгуші. Це представники тих малих народів, які у майбутньому, коли Путін таки зазнає нищівної поразки, зможуть першими відвоювати власну незалежність, залишивши дірявий корабель російського імперіалізму.

Україна сьогодні воює за українську незалежність, за українську історію. Росія може бути демократичною, монархічною, червоною, білою – але це завжди буде та сама Росія. Яка жила і продовжує жити виключно за рахунок поневолення інших народів. Якій українська незалежність щонайменше “невигідна”, а щонайбільше – смертельно небезпечна.

Тож нехай живе українська незалежність!

Фото: ЦДІАК України