Симон Петлюра – біографія та невідомі подробиці життя отамана УНР

— Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров’ю. Нашої – так само. Кров’ю чужою і своєю. Ворожою і рідною, – писав Симон Петлюра у статті Пам’яті полеглих за державність у січні 1926 року.

Постать головного отамана військ УНР, а згодом і голови Директорії Симона Петлюри – одна з тих, що знаменують початок Української держави. Саме тому він, як і Степан Бандера та Іван Мазепа, засіли наче кістка в горлі росіян навіть після власної смерті.

Минуло майже століття після вбивства Петлюри, а росіяни на чолі зі своїм диктатором продовжують вигадувати про нього різні нісенітниці та псевдоісторії. У прагненні демонізувати українських борців за незалежність там завжди ліпили наративи про “жахливих мазепинців, петлюрівців та бандерівців”.

Це свідчить лише про одне, що така “велична та грізна” Москва насправді завжди боялася та продовжує боятися українців та України.

Та що ми знаємо про справжнього Симона Петлюру, окрім вигадок російської пропаганди та загальновідомих фактів, що він був одним із творців Української Народної Республіки, генеральним секретарем з військових справ, отаманом армії та очолював Директорію УНР після повалення гетьманату Павла Скоропадського.

Симон Петлюра народився у 1879 році в Полтаві у багатодітній набожній родині. Початкову освіту здобув у церковно-парафіяльній школі. Потім була духовна семінарія, але з юних років він обрав не служіння Богові, а служіння Україні.

Будучи студентом старшого класу духовної семінарії, він без дозволу керівництва запросив до навчального закладу відомого українського композитора Миколу Лисенка. Петлюра виголосив на його честь промову та організував виступ хору, який виконав заборонену царською цензурою кантату композитора Б’ють пороги. За це Петлюру виключили із семінарії з формулюванням “за мазепинських дух”.

Симон Петлюра (в центрі) серед групи семінаристів, відрахованих з Полтавської духовної семінарії (1901–1902 рр.). Фото: tsdavo.org.ua

Пізніше у своїх публічних промовах він цитував гетьмана, відзначаючи, що “ім’я Мазепи стало синонімом всього українського, іменем якого прозивають наші вороги цілу українську націю”.

Але він розумів, що з тавром “мазепинець”став мішенню для царських жандармів, і щоб уникнути арешту, поїхав на Кубань. Там він продовжив свою революційну діяльність, зокрема поширюючи антицарські листівки. Зрештою, таємна поліція вийшла на його слід та заарештувала, але він вийшов під заставу, яку внесли його друзі та батько.

Поціновувач театру та журналіст

У 1904 році він повернувся до Києва. В цей період майбутній отаман війська УНР остаточно розкрився як журналіст та публіцист. Він співпрацював із львівським Літературно-науковим вісником, який редагував поет та письменник Іван Франко, а також із Записками Наукового товариства імені Шевченка під редакцією Михайла Грушевського.

Його статті здебільшого були на культурну тематику: відкриття археологічного музею у Катеринославі, гастролі українського театру на Кубані, вихід у друк україномовної Біблії у Лондоні тощо. Загалом він залишив після себе близько 150 статей, есеїв та листів, де викладав свої погляди на політику, культуру та війну.

У 1906 році 25-річного Петлюру за порадою Грушевського призначили секретарем єдиної на той момент української газети Рада. Це свідчило про те, що українська інтелігенція високо цінувала його як журналіста та публіциста.

Окрім політичних матеріалів писав до рубрики Театр та музика. Паралельно завідував театральним відділом в журналі Україна. Ще через рік він став головним редактором газети Слово, де висвітлював культурні, суспільні та політичні проблеми. Політичний діяч Микола Порш казав про Петлюру, що він “кохався у всьому гарному та естетичному”.

Редакція Слова (1907–1909 рр.): В. Садовський, С. Петлюра, М. Порш, Ф. Міхур. Фото: з фондів ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Мало хто знає, але Петлюра працював завідувачем літературної частини в театрі Миколи Садовського, де часто виступав перед глядачами театру з лекціями про українську драматургію.

Дмитро Дорошенко, який був одним із авторів газети Рада, а пізніше – главою МЗС УНР, зазначав, що рецензії Петлюри були дотепні, оригінальні та талановиті.

— Петлюра був великим любителем театрального мистецтва, — згадував Дорошенко.

Він також писав музичні огляди та відгуки на українські й іноземні книги. Свої матеріали часто підписував криптонімом П². Серед його псевдонімів також були: Торнтон, С.Тагон, Симон Могила, Симон Ряст, Полтавченко тощо.

Всі знають про конфлікт Петлюри з Володимиром Винниченком. Останній закарбувався в історії як неоднозначний політик, але видатний драматург та письменник. Утім, п’єсу автора Щаблі життя Петлюра нещадно розкритикував, зазначаючи: Вважаємо п’єсу Винниченка невеликим надбанням для української літератури. Він писав, що у митця красиві та іноді вірні мазки, але відсутній суцільний та психологічний образ.

Симон Петлюра у Кам’янці-Подільському. Фото: tsdavo.org.ua

Петлюра вважав, що справді цінна чиста поезія належить перу Тараса Шевченка, у музиці справжній геній – Микола Лисенко, а у драмі – Михайло Старицький та Іван Карпенко-Карий. Хоча подекуди він критикував український репертуар театру за надмірні прояви етнографізму та “галушкового патріотизму”. Драматургам він радив братися за соціально актуальні теми, а режисерам – звернути увагу на іноземні твори.

— Минає ось уже скоро два роки, як українська сцена могла фактично скористатися певними театральними свободами, але Шекспір і світовий репертуар ще десь далеко від неї, ще й досі панує на ній Кропивницький, Карпенко-Карий, Старицький, наші старі знайомі, що всім надокучили, а в деяких п’єсах — хуже печеної редьки! — писав він 1907 року в одній із рецензій.

Та коли один із російських театральних критиків порадив українцям звернути увагу на російський репертуар, Петлюра сказав, що для українців більш природно, логічно та корисно бути українськими з широким всесвітнім репертуаром, а не “русско-украинскими”. Він радив землякам звернути увагу на німецьку, норвезьку та польську драматургії.

Петлюра був вражений грою прими українського театру Марії Заньковецької. Він вважав, що акторка могла чарувати й захоплювати європейську публіку так само, як чарувала її Елеонора Дузе або Сара Бернар.

Його бентежило зображення на українській сцені євреїв, які майже у всіх п’єсах були шахраями та нишпорками з виразними негативними рисами. Євреїв він називав “народом-мучеником”. Тож дуже дивним звучить фейк російської пропаганди про єврейські погроми, які пізніше нібито організував Симон Петлюра, а насправді ними керував білогвардієць та українофоб Антон Денікін.

Погроми, вчинені вояками армії УНР, були поодинокими. Після цього Петлюра як верховний головнокомандувач українського війська наказав заарештувати та віддати під трибунал усіх вояків, що підбурювали до них. Нейтралізації антисемитизму сприяла, зокрема, реорганізація армії та посилення дисципліни в її лавах.

Петлюра пророк чи просто не мав рожевих окулярів?

Росія, а пізніше окупаційний радянський режим боялися Петлюру, особливо його слів та дій. Із часом виявилося, що його цитати стали пророчими. Найбільшою перешкодою для визнання суверенності України він вважав “гіпноз самого імені Росія”. Він зазначав, що цей гіпноз треба розвіяти, особливо у США та Франції.

Фото: tsdavo.org.ua

— Справу поділу Росії треба поставити як справу спокою цілого світу, як справу європейської рівноваги та реально-матеріальної вигоди держав, – казав він.

Петлюра вірив та був певний, що Україна як держава відбудеться. Він наголошував, що шлях для Української Державности стелиться через Київ, а не через Львів: “Тільки тоді, коли Українська Державність закріпиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, тільки тоді можна думати, як про реальну річ, про збирання українських земель, захоплених сусідами”.

Усі знають вислів німецького канцлера Отто фон Бісмарка, який ще у XIX столітті заявив, що договір із Росією не вартий того паперу, на якому написаний. Але чи не так само влучно, хоча й розлогіше про слабкість до брехні та обману щодо росіян висловився український отаман?

— Росіянин, чи простіше кажучи – москаль, або руський, все одно, чи він цареві-батюшці служить, чи соціалістом-революціонером себе називає, чи нарешті в большевики-комуністи пошився – він однаковий; без брехні жити не може; обманювати – для нього перше діло. Обманом, брехнею, підбоєм та крутійством він цілі віки жив; обман для нього другою натурою стався; обманом він інші народи поневолював, – писав він в оповіданні Московська воша.

Будемо відверті, тут обидва влучили висловами в яблучко – як фон Бісмарк щодо “уміння дотримуватися” Росією угод, які Москва перетворює на фільчині грамоти, так і Петлюра щодо хворої на брехню Росію, дезінформаційна кампанія якої просочилася в усі світові шпарини.

Мурал, присвячений Симону Петлюрі у Кам’янці-Подільському. Фото: Факти ICTV

Насправді в житті Петлюри був епізод, коли він намагався достукатися до росіян, але пізніше у 1912 році в листі до Михайла Грушевського написав: “Шлях сей вважаю мильним, а сподіванки, що вони нас пізнають та почнуть інакше ставитись — помилковими і почасти, з національного боку, шкідливими”.

Коли восени 1908 року він переїхав до Петербурга, а згодом до Москви, то намагався відкрити очі росіянам на Україну та нашу культуру, зокрема на посаді редактора одного з найавторитетніших на той час українських журналів Украинская жизнь.

Він замовляв найкращим українським авторам статті на різні українські теми та звертався до Дмитра Донцова, щоби той написав матеріал про Лесю Українку. Та й сам писав багато текстів на культурну тематику.

Відкрив світові українську пісню та Щедрика

Саме завдяки Симону Петлюрі твір українського композитора Миколи Лисенка Щедрик став відомим на весь світ.

У 1919 році він відвідав концерт та доручив диригентові Олександру Кошицю створити хор й відправити його у світове турне для популяризації української культури.

— Цей військовокомандувач, котрий намагається врятувати свою країну від пастки більшовизму та царизму, може не лише воювати. Він знає, що меч сам по собі безсилий, і щоб здобути симпатії західноєвропейського світу, знайомить нас із мистецтвом своєї країни. Україна — країна чорнозему, батьківщина Гоголя, стає для нас країною пісень, – писала бельгійська газета Ons Vaderland після прем’єри Щедрика у Брюсселі у січні 1920 року.

У Бельгії резюмували, що українське мистецтво – нове, але потужне, і хто його відчув, не може не полюбити Україну. А нідерландська газета De Hofstad писала: Хор, який ми чули в Королівській опері, справді викликає здивування і повагу до українського народу. Французький критик Раймон Шарпантьє зазначав, що Петлюра спробував показати світу окремішнє існування та етнічну ідентичність свого народу.

Перший Український Національний Хор. Диригенти: Олекса Приходько, Олександр Кошиць, Кирило Стеценко (у центрі) та Микола Леонтович (у третьому ряду ліворуч). Фото: tsdavo.org.ua

Хор виступив у Лондоні, Відні, Празі, Женеві, Барселоні – загалом у 45 містах десяти європейських країн. За 2,5 роки гастролей дали понад 200 концертів у найпрестижніших концертних залах, а головним хітом українців став Щедрик.

Петлюрі надсилали переклади статей європейської преси про тріумф українського хору, а він збирав всю кореспонденцію в одну папку та наставляв диригента не зупинятися на досягнутому.

— Коли вас будуть інтерв’ювати, непомітно говоріть: українська музика – пісня незалежна – своя – непохожа – своєрідна – є частиною незалежної України, – інструктував він Олександра Кошиця за пів року до прем’єри Щедрика в Карнеґі-голі в Нью-Йорку.

Чисту людину зробили погромником, а вбивцю — героєм

Та світова демократія тоді підтримала тирана – Росію. Хор залишився в еміграції у США, а Петлюра згодом опинився в Парижі, де 26 травня 1926 року був убитий анархістом Самуїлом Шварцбардом.

Того дня Петлюра вийшов з ресторану Bouillon Chartier на вулиці Расін у Парижі, неспішно пройшов кілька десятків метрів і зупинився біля розкладки книгарні Gibert. У цей момент з протилежного боку вулиці до нього наблизився незнайомець, звернувся до Петлюри українською та витяг револьвер. Пролунало сім пострілів – п’ять влучити в Петлюру.

Вбивцю схопили на місці. На допиті в поліції він заявив, що скоїв злочин задля помсти за єврейські погроми в Україні під час революції 1917-1920 років. Але українські діячі були певні, вбивство Петлюри – справа рук Кремля. Припускали, що Шварцбард був агентом НКВС.

Світлина з часопису Громада Фото: tsdavo.org.ua

На судовому процесі представили документи, які свідчили про намагання Петлюри та його уряду зупинити погроми, але французьке правосуддя виправдало вбивцю. За Шварцбарда тоді заступилися, зокрема, російський письменник Максим Горький та фізик єврейського походження Альберт Ейнштейн. Вдові Петлюри присудили сплатити штраф в 1 франк за роботу комунальних служб, які відмили з асфальту кров її чоловіка.

— Чисту людину зробили погромником, а убійника — героєм… Вийшла, звісно, обурлива кривда, якої без сорому і здумати не можна, якої не зрозуміти ніколи людям, що знали і замордованого, і його діла, — записав у щоденнику 27 жовтня 1927-го генсек міжнародних справ УНР Сергій Єфремов.

Симона Петлюру поховали на одному з найпрестижніших паризьких цвинтарів Монпарнас 30 травня 1926 року. На його похорон прибули лідери УНР в еміграції та військовий аташе Францішек Клеберг, який представляв польського лідера Юзефа Пілсудського.

Український політичний діяч Олександр Шульгин згадував, що з “усіх кінців світу замовлено було вінки з чудесних квітів жовто-блакитних, було багато французів, кавказців, поляків”. На цвинтарі промов не було, заспівали тільки Заповіт.

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.