Росіяни вбили її чоловіка та поранили сина: жінка з Бучі розповіла, як подала позов на РФ до Євросуду

– Чому ви вирішили лишатися в Бучі?

– Усе сталося ніби зненацька. У нас в родині заведено сідати й про все радитись. Ми проаналізували нашу ситуацію. Ми – багатодітна родина (Алла має трьох дітей, – Ред.), тож запас продуктів у нас був. Я багато консервую. Місце безпечне у нас є. І скважина своя. Тобто проблем із водою не могло бути, тим паче, що у нас  генератор.

Ми запаслися дровами, тобто замерзнути не мали. У побутовому сенсі почувалися захищеними. А крім того в голові не вкладалося – ми ж нікому загрози не несемо. Чому ми мусимо залишати свій дім?

– Коли ви зрозуміли, що Буча окупована?

– Спершу ми нічого не знали. Зв’язку не було, інформації не було. Я не розуміла, хто і де розташований. 3-4 березня Юрко (молодший син, – Ред.) весь час стояв біля паркана і розповідав: “Мамо, отут летить, там вибухає” – він у нас активний такий, найменший, і він же того страшного дня був з Русланом.

Я запропонувала йому піти волонтером до міської ради. Буча тоді вже була окупована, але ми цього не знали! Якби я розуміла, що йому справді загрожує небезпека, я б  підлітка нікуди не відправила. Ще 3 березня у нас біля міськради майорів український прапор, хоча й не постійно, але його можна було побачити. Ми розуміли, що загроза є, але усвідомлення, що усе настільки небезпечно, не було.

– Як убили Вашого чоловіка? Просто на вулиці перестріли?

– Ми дізналися, що 17 березня у Бучі видають гуманітарну допомогу. Продукти нас не цікавили, а от із ліками та пальним для генератора була проблема, бо не знали, скільки ще триватиме окупація, і хотіли усім запастися.

Чоловік разом із сином виїхали на велосипедах. Назустріч вийшов російський військовий, який їх зупинив. У чоловіка із сином були білі пов’язки, якими мали позначати себе мирні мешканці. Вони зупинилися, підняли руки, чоловік сказав, що загрози не несуть, зброї не мають. Тоді військовослужбовець просто почав стріляти.

Син був поранений. Коли він уже впав на землю і лежав на землі, то останній постріл був у напрямку його голови, але при падінні у нього кофта трохи так підскочила, це його й врятувало. Ми, звісно, цю річ згодом передали як речовий доказ слідчим органам на експертизу.

– А як ви оформлювали усе в день смерті чоловіка?

– У той день, коли зателефонувала в поліцію, вони казали, що територія нам зараз непідконтрольна. І що тіло заберуть лише тоді, коли прийдуть українські війська.

Я розуміла, що чоловік лежить на дорозі, і що цим нелюдам нічого не вартує переїхати його або зробити щось, щоб я ніколи його не знайшла. Тому ми вирішили йти на перемовини із цими солдатами. Цим займалася моя мама. Я не змогла себе пересилити, бо дуже боялася, що вони зі мною можуть зробити те саме. Тіло ми забрали і фактично поховали самовільно.

До 19 березня ми були у Бучі. Чоловік загинув 17 березня, ми його наступного дня поховали, а щойно дали зелений коридор – виїхали.
У Охматдиті, коли лікар оглядав мого сина, ми розповіли про те, що з нами сталося. Після цього зі мною вийшов на зв’язок юрист Юрій Білоус. Він узяв на себе місію збирати усі ці історії.

Ми дистанційно записували згідно з процедурами мої онлайн-свідчення, потім він це все належним чином оформив і передав до міжнародного суду. Тобто перший крок  було зроблено ще тоді, у березні.

– Тобто спочатку ви не думали подаватися до Європейського суду із прав людини?

– Я це зробила пізніше, уже коли повернулася до Бучі. Десь місяць тому знайомі поділилися посиланням, що є можливість отримати компенсацію, і для цього треба подати документи.

– Тобто попередній позов – то було просто, щоби покарати Росію?

– Так, щоби притягнути її до відповідальності.

– А де ви робили усі експертизи?

– Коли ми приїхали до Охматдиту і почали робити процедури, я побачила, що лікар фотографує Юрка. Я підійшла і запитала: “Навіщо ви це робите?”. Лікар пояснив, що вони усе фіксують, бо це поранення неповнолітньої дитини під час воєнних дій, і ця інформація фіксується.

– А що з довідками? Наскільки готова їх видавати українська влада?

– Я розуміла, що замовчувати цю ситуацію не буду, і що для підтвердження усі документи мають бути в порядку.
21 березня, коли ми поїхали в Охматдит, то вирішили заїхати і до поліцейського відділку на вулиці Герцена. Мені довелося пояснювати, навіщо пишу заяву.

Хоч і неохоче, але мене пропустили всередину, вийшов слідчий, взяв покази у мене й у сина. Сказав, що Київ цією справою займатися не буде. Її передадуть за місцем нашої реєстрації в Ірпені.

Прокуратура відкрила кримінальне провадження, і мені уже цей витяг скинули з номером у досудовому реєстрі. Потім усе передали до Бучанської прокуратури.

На початку квітня, коли територію уже звільнили, до моїх батьків прийшли зі слідчих органів, щоби провести ексгумацію. І вже 9 квітня нам видали довідку, лікарський висновок із вказаною причиною смерті – численні вогнепальні поранення.

– А як відбувалася подача до ЄСПЛ. Знаю, що ви подали документи ледь не в останній день за допомогою правозахисної організації We are from Ukraine?

– Так. Коли я відкрила інформацію на сайті (Європейський суд із прав людини публікує інформацію й українською мовою, на сторінці є й форма для скачування та адреса, куди усе треба відправляти, – Ред.), я не могла зрозуміти, за якою статтею і до кого пред’являю вимоги. Загинув чоловік і поранена дитина. І усі ці факти треба було підтверджувати та посилатися на якісь статті, а відповідей саме у тій формі я для себе не знайшла.

Я розуміла, що якщо там може бути компенсація у досить-таки значній сумі – то усе повинно бути зроблено відповідно до процедури, юридично, професійною людиною, яка розуміється на цьому. Хоча у посиланні сказано, що навіть нефахівець може покроково зробити усе сам. На певний час я цю справу відклала, бо було чим займатися. Але усе ж таки думка ця мене не полишала. Тому я звернулася до правників, які дуже ретельно усе перевірили і безкоштовно мені все оформили.

– Ви якусь певну суму просили?

– Ні, ми просто процедурно оформили й подали документи. А щодо суми уже буде вирішувати той орган, до якого ми звернулися. Цей позов – не з метою збагатитися. Я хотіла, щоби ці люди понесли відповідальність.

Я розумію, що втрату собі не поверну. Бо нема такої суми, щоби її оцінити, це настільки важко й боляче, але я розумію, що у мене лишилося троє дітей, чоловік фінансово забезпечував нашу родину – я повинна якось підлаштовуватися до цих умов. Люди вчинили злочин, вони мають понести за це покарання.