Росіяни пограбували та розтрощили офтальмологічну клініку в Сєверодонецьку, але вона відродилася у Франківську

Зараз дивляться

Вадим з дружиною, а у них троє дітей, спочатку виїхали у Дніпро. Потім знайомі запросили пожити у селі неподалік містечка Коломия, це на Прикарпатті.

Він – хірург-офтальмолог. Йому постійно треба практикувати. Спочатку працював в коломийській лікарні. Потім їздив працювати у Франківськ. І увесь час мріяв відновити свій бізнес.

– Не просто було прийняти це рішення. По-перше – це фінансові проблеми. Це зовсім інший регіон. Не те що ми приїхали із Сєверодонецька у Дніпро, це геть інше! – каже лікар.

Його дружина – лікар, два сини також студенти-медики  – вони вирішили працювати. У франківській клініці  усе обладнання нове, його Вадим брав в кредит, допомогли друзі та колеги.

 – Ніхто не знає тебе, ніхто не чув. Але так посиділи з сім’єю, на сімейній раді – вирішили: а що чекати? Життя йде сьогодні. Будемо працювати, а тоді підлаштовуватися під обставини, – каже Вадим.

Вони не просто переїхали та відновили медичну практику – у клініці безкоштовно діагностують, консультують та лікують військових. Чи не кожен армієць під час бойових дій отримує контузію. А це означає майже завжди зміни на очах.

Майже місяць в клініці безкоштовно консультували луганських переселенців, які оселилися у Франківську. Потім долучилися до місцевої  ініціативи і місяць безкоштовно оглядали місцевих жителів.

Спільна пам’ять

Найбільшою проблемою було навіть не знайти обладнання чи відновити репутацію, аби саме до тебе зверталися за допомогою, найскладніше було відновити команду.

– Коли я виїжджала з  міста, то вся наша лікарня була розбита. Нічого не залишилося, – каже лікар-офтальмолог Ірина Мерщанська

Вона  працювала у клініці  у Сєверодонецьку.  Місяць вона з сім’єю чекала на зміни на фронті і таки виїхала. Спочатку в Дніпро, потім  в Івано-Франківськ. Каже, раніше в клініці працювало пів сотні людей. Частина виїхала у Дніпро, дуже мало у Франківськ. Є лікарі, які залишилися у Сєверодонецьку.

– Зв’язку немає з нашим містом. Це дуже рідко, коли вдається їм виходити на зв’язок. Знаємо, що вони там працюють. Начебто там є якась медична допомога, але що і в яких умовах, ніхто нічого не знає, – каже лікарка.

Ірина неймовірно втішилася, коли знову запропонували працювати у рідній їй клініці, тут наче частина рідного міста. Поруч люди, які мають спільні спогади та люди, які тебе розуміють без слів. А ще, розповідає жінка, в лікарні часто надають не медичну, а психологічну допомогу.

– Вони приходять, ми починаємо розмовляти про захворювання і закінчуємо нашим містом. Бо в кожного це все в душі і кожен ділиться своїм горем. Бо ми усе це так само перенесли. І дуже багато людей, які приходять, розповідають, що з ними трапилося, – каже Ірина.

Головна обставина

Марина Царинник жила у Лисичанську. З рідного міста виїхала щойно почалася повномасштабна війна.

– У 14-му році моя сім’я дуже допомагала ЗСУ. І ми знали, що є «розтрільні» списки, де опинилися всі волонтери. І тому, дивлячись на всі обставини, які склалися, ми повинні були дуже швидко зібратися і поїхати, – каже Марина.

Вона забрала маму, двох котів, сіла за кермо і виїхала з міста, залишивши там все.

Жінка  працювала медсестрою у лисичанській міській лікарні у відділенні кардіології. Але, аби працювати в цій офтальмологічній клініці, довелося заново усе вивчати. І жодне випробування для неї не складне, бо її  23річний син пішов добровольцем боронити свою землю.

– Сама моя велика обставина –моя дитина, яка зараз на війні. Все. Я більше не думаю ні про що, ні про квартиру, ні про те що там залишилося, чи повернуся я туди. Ні. Одна єдина велика молитва – щоб моя дитина булі ціла, здорова, як і всі наші воїни, – каже Марина.

У Вадима та його працівників висока медична кваліфікація, вони могли б виїхати закордон. Але…

– Якщо чесно – один раз мелькнула думка. Але я не хочу залишати Україну, я хочу працювати тут. Зараз важко всім і це треба пережити, і треба допомагати один одному. Тому ми прийняли рішення, що залишаємося і будемо працювати тут. Бо хлопцям на передовій важче ніж нам, – каже лікар.

Вони волонтерять та перераховують кошти на потреби наших захисників. Та головне – вони в Україні, і щасливі від цього.

Фото автора