Російські катівні, заміновані поля та мародери: патрульний зі Львівщини розповів про перші дні на визволеній Харківщині

Кілька днів тому старший лейтенант поліції Степан Василенко разом з побратимами повернувся з Харківської області. Розповідає, що наказ на виїзд отримали на початку вересня минулого року. І буквально за кілька годин вже були в дорозі. В ніч, коли львівські патрульні заїхали в Харківську область, росіяни накрили сильним артобстрілом. Про перші дні на визволеній Харківщині Степан Василенко розповів Суспільному.

“Зараз відбувається контрнаступ. Як тільки скажуть – я знову поїду у зону бойових дій”, – каже інспектор взводу ТОР патрульної поліції Львівської області Степан Василенко.

Війна для Степана Василенка розпочалася у 2014 році, коли він у складі батальйону патрульної служби поліції особливого призначення “Львів” виконував бойові завдання у Луганській області, де отримав поранення. Після лікування та реабілітації повернувся у стрій та брав участь у боях за Дебальцеве.

Тому на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, 24 лютого минулого року, зголосився поїхати в зону бойових дій. На запитання: що спонукало зголоситися, відповідає:

“Те саме, що й у 2014: ворог йде в Україну, я – чоловік і мій обов’язок – захищати”.

Окупанти катували українців

Першим містом, в якому виконували завдання львівські патрульні, стала Балаклія. Степан Василенко розповідає, що місто було абсолютно порожнім, зі зруйнованими будівлями, спаленими автомобілями та російськими маркерами, як от різні трикольорові плакати й прапори Росії.

“Росіяни жили у школі та тут же облаштували собі шпиталь. Відчувався запах крові. Електрики не було. Інтернету – теж. Місто наче вимерло. Це мені нагадало Лисичанськ у 2014 році, коли його визволили”, – згадує поліцейський перші дні визволеної Харківщини.

Першу людину вони побачили за два дні. Це був молодий тридцятилітній чоловік, зі слідами побоїв. Він шукав не їжу чи воду, а саме працівників поліції, аби написати заяву про звірства російських окупантів.

“Він розповів, що його та ще п’ятнадцять осіб росіяни два місяці тримали у якомусь гаражі; їх били, катували. І на його очах застрелили двох його товаришів. Мене здивувало, що він не хотів їсти, він хотів написати заяву і просив, аби покарали винних”, – розповідає Степан Василенко.

Довелось львівському патрульному на власні очі побачити російські катівні, про які так багато говорили минулого року.

“Місцеві мешканці розказували, що там катували людей з проукраїнськими поглядами, учасників АТО та працівників поліції”, – говорить він.

Поліцейський зауважив, що в кожному населеному пункті, навіть якщо це було невеличке село, окупанти створювали катівню.

Код від мультиварки та ДРГ

За словами Степана Василенка, вже за два тижні до визволених населених пунктів почали повертатися місцеві мешканці. До поліції надходило все більше і більше звернень. Хтось розшукував своїх рідних, котрі опинилися в окупації, хтось надавав інформацію про колаборантів. Працювали львівські патрульні разом зі спецслужбами.

Одного разу до поліції надійшла інформація про розбій: хтось, вбраний у форму ЗСУ, відібрав мобільний телефон у місцевого мешканця.

“Ми виїхали на місце, оточили той район. І таки виявили п’ятьох чоловіків. З’ясувалося, що це – російська диверсійна група, котра залишилася тут під час відступу росіян. Їхнім завданням було стежити за пересуванням та дислокацією ЗСУ. У них знайшли цю інформацію. Проте вони не змогли її передати, тому що не було інтернету”, – розповідає старший лейтенант поліції.

Степан Василенко у Балаклії. Фото надав Степан Василенко

Степан Василенко каже, що здивований також мародерством росіян. Так, місцева мешканка розказувала як до неї до хати зайшли російські військові, побачили мультиварку і почали вимагати від неї код від сейфа.

“Навели на неї автомат, показують на мультиварку і вимагають код. Ще зрізали скриньки для інтернету та казали, що заберуть з собою інтернет. У місцях, де вони жили, ми знайшли багато награбованого: пралки, мікрохвильовки, душові кабіни, мультиварки, комп’ютери”, – каже він.

Поля, всіяні мінами

Втікаючи з Харківщини, російські військові полишали й своїх бійців. Вони виходили до українських військовослужбовців та просили порятунку, часто голодні, змучені та з ранами, які вже загноювалися.

А також, передбачаючи свій відступ, окупанти масово заміновували все, до чого могли дотягнутися. Вони всіяли українську землю як новітніми мінами, так і старими, часів Другої світової війни.

“Багато було мін “пелюстка”. Багато мін у людей в городах. Вони зелені – влітку не побачиш, коричневі – восени не видно. Вибухи звучали постійно: чи тварини підривалися, чи від коливання температур міни спрацьовували. Місцеві розповідали, що росіяни так натикали всі міни, що навіть їхні військові підривалися на них”, – розповідає Степан Василенко.

Степан Василенко каже, що росіяни, покидаючи Харківщину, заміновували усе на своєму шляху. Фото надав Степан Василенко

На запитання чи могли підриватися місцеві мешканці, поліцейський пояснює, що під час окупації росіяни встановлювали комендантські години, які тривали добами. А якщо й дозволяли комусь виходити, то тільки з 09:00 до 16:00.

“Фермери бояться обробляти поля, бо там все заміноване. Щоправда, наші вибухотехніки вже розміновують потроху”, – говорить поліцейський.

Повернувшись з визволених українських земель, Степан Василенко ставить риторичне питання: “невже росіяни, катуючи, мародерячи, вбиваючи, очікували, що українці їх приймуть та підкоряться?”.