Реалії війни крізь фотооб’єктив: портретист Валентин Кузан розповів про образ, який досі стоїть перед очима

«Амбітна мета — зробити портрет кожному бійцю бригади»

— Розкажи про свій бойовий шлях, про бригаду, про людей, з якими довелося служити.

— До 72 ОМБр я приєднався восени 2023 року. До того з багатьма українськими ЗМІ об’їздив деокуповані частини України — міста, села, фотографував зруйновані культурні, наукові об’єкти. Так у мене пройшли перші півтора року повномасштабки. Коли з’явилася в пресслужбі 72-ї вакансія, я приєднався до цього підрозділу.

Спочатку тільки фотографував, а потім ще й записував коротенькі інтерв’ю, щоб був коментар під фотографією: хто це зображений, який бойовий шлях цієї людини й взагалі якісь цікаві біографічні факти.

— А взагалі, скільки тобі вдалося зафіксувати, перебуваючи в бригаді, людей, подій?

— У мене була амбітна мета зробити портрет кожному бійцю бригади. Я прослужив у бригаді півтора року, але зрозумів, що і близько не наблизився до цієї мети. З різних причин. Одна із них — це та, що не всі люблять і не всі хочуть фотографуватися. Дехто казав, що не хоче нічого пам’ятати про цю війну. Тож я зняв далеко не кожного в бригаді, все-таки це тисячі людей, але все ж достатньо багато, бо зйомки були й портретні, і репортажні, коли більше людей одразу потрапляло на світлину під час якихось подій. Важко оцінити, але точно сотні. Можливо, десь чверть чи третину бригади сфотографував, але оцінити дуже важко.

Буду продовжувати це робити, але вже як цивільний фотограф. Тих, хто є ветеранами 72-ї буду знімати тут на місці, а до тих, хто ще служить — маю намір приїжджати, як цивільний. Якщо буде можливість, нагода, то хочу продовжити цю роботу.

— Я пам’ятаю, коли ти йшов у військо, як призивався, то казав: «Можна буде робити те, що і робив. Ну і копати навчусь, звісно. І яким боком зброю тримати, обіцяли показати». Чи виправдались ці очікування? Чи було складно?

— Мені дуже пощастило з командуванням і з моїм безпосереднім з відділення комунікації, і з командуванням бригади. Бо фактично так і відбулося. Фотографування залишилося моєю основною діяльністю, хоча змінилося багато чого. Ясна річ, що військо — це військо. Тут неможливо чимось одним обмежитися, але дійсно більшість свого часу я фотографував.

— Що на війні ти бачив такого, що ніколи не забудеться?

— Смерть.

— Багато знайомих полягло?

— Час від часу новини виринають. То одні, яких я фотографував, загинули, то інші загинули, хтось поранення отримав.

Якось я фотографував людину на місці, де вона живе, робили тоді портрети людям, говорили з ними, якісь історії записували їхні життєві. Потім я приїжджаю його фотографувати на «стабіку», сидимо там — тиша. Настає вечір і купа військових прибуває з пораненнями різного плану. І в тому числі той військовий, якого я недавно портрет робив.

Я робив портрет, коли він був повністю цілий і тут роблю його портрет — досі перед очима стоїть цей образ: посічене обличчя дрібними камінцями, чи шрапнеллю, опухла шия. І погляд такий замутнений після акубаротравми (травма внаслідок дії акустичної вибухової хвилі — ред.), чи контузії…

Проте найбільше вражає, звісно, смерть. Я її бачив, на щастя, не так багато. Більше було згадок про те, що ті чи інші люди загинули, з ким ми працювали. Але, наприклад, працював із командою, яка займається полеглими. Знімав евакуацію з поля бою і там згорів був військовий. Не думаю, що навіть варто цю картину описувати…

Це стрьомне видовище. Такі дуже жахливі насправді кадри, але важливо було зробити їх, тому що з одного боку вони показують реалії війни, а з іншого — роботу тієї команди, яка з цим має справу. І це дуже важливо.

— У тебе є власний бізнес, ти займаєшся фотографією. І в певний момент вирішив йти на війну. Як родина, друзі, оточення сприймали цей твій крок?

— Колеги сприйняли з пошаною. Я про це тоді ще не думав, але я був одним із перших фотографів зі свого кола знайомих, хто пішов до війська. Вже були й переді мною, звісно, за весь цей час прецеденти, але ще не було посад відповідних у пресслужбах. Переважно десь були в медійних бригадах, а в більшості не було. І як тільки вони почали з’являтися, то я одним із перших пішов. Мені дотепер деякі колеги кажуть, що респект, це дуже-дуже приємно.

Тоді був, звісно, комплекс певних причин. Однією з них був мій висновок, що проти такого великого ворога є єдиний шанс вистояти, якщо будуть до Сил оборони так чи інакше долучені всі, хто може.

Як я до цього висновку прийшов? Фотографуючи військових на полі бою, коли їх питали журналісти, що ви хочете сказати, користуючись цією нагодою — багато говорили — підмініть нас. Я це теж сприймав на свій рахунок.

Звісно, я служив не в піхоті, бо тоді піхотинці, звісно, в першу чергу це казали. Але тут теж обов’язок відчув. По-перше, це була така логічна послідовність, що раз я так вважаю, значить, треба починати з себе. І, по-друге, як фотограф, що я можу важливішого зараз фотографувати, ніж ці події й все, що з ними пов’язано?

Колись в мене була мотивація почати проєкт про українських митців. Це вже було після 2014-го. Я відчув, що українських митців треба підсвічувати. Особливо у час такої загроженості від кацапів, які винищили цвіт української інтелігенції в часи совка і ще до того. І от знову пішли на нас війною. А ці люди формують націєтворчі наративи.

І коли я мобілізовувався, то вирішив, що зараз треба підсвічувати людей, які воюють, розповідати їхні історії, показувати їхні обличчя. Мені самому було дуже цікаво цей збірний портрет у себе в голові сформувати: хто зараз ця людина, яка воює за свою країну?

— Робота фотографа в бригаді й робота цивільного фотографа відрізняються концептуально?

— Відрізняються, бо за роки фотографічної практики я звик, що люди самі мені пишуть, дзвонять, записуються на зйомки та приходять уже налаштовані на цей процес.

А коли я прийшов до війська, то зустрівся з таким прекрасним явищем, як «здоровий по фіг»: ти приходиш, такий самий, як усі, щось робиш чи відпочиваєш, поп’єш чайку, з кимось поговориш… З одного боку — ніби індиферентне ставлення одне до одного. А водночас — атмосфера дуже близької спільноти.

Я у війську був недовго і не багато де побував, щоб порівнювати різні підрозділи. Чи це в нашій бригаді особливість, чи взагалі у збройних силах, чи це ще моя оптика як фотографа, який обрав собі середовище, куди саме він піде у військо. Бо є різні випадки.

Але в мене було і лишається відчуття війська як спільноти. Якщо ти бачиш когось так само у формі, як і ти, то у вас комунікація одразу братерська. І це дуже кайфове відчуття. Крім того, що я казав про смерть, то я ще не забуду цього відчуття братерства.

Наприклад, так було, що колесо пробив. Момент — і біля тебе вже черга стоїть з тих, хто хоче, тобі допомогти. Точніше, одні стали спитали, чи все добре, другі, треті. Дуже приємні такі моменти. Побачив військового на милиці, десь на Донеччині, зупинився, поговорили по дорозі, поки підвіз. Щось, типу, сімейне таке.

А ще є гідність — теж незабутнє відчуття, що ти в цих історичних подіях, теж людина в формі, береш участь в обороні країни. Ясна річ, що моя робота не бойова, але відчуття важливості того, що робиш, було. Звісно, це такий внесок мінімальний, він не впливає на те, чи буде ця позиція в обороні міцнішою…

Але загинув хтось і ти думаєш: добре, що я встиг зробити йому якусь серію фотографій. Фотографії відображають рівень цієї людини, рівень мужності цієї людини, її особистість.

В цьому плані фотографія, якість фотографії — не в технічних параметрах, а в тому, наскільки вона ту людину вхопила такою, якою вона є. Щоб для нащадків залишилася ця пам’ять…

У нас взагалі робота пов’язана з тим, щоб писати візуальну історію. Але ж вона стає актуальною через десятки років: ось людина була такою, а зараз вона вже виглядає зовсім інакше, життя помінялося, чи, не дай Боже, вже хтось відійшов.

От місяць тому я фотографував людей. І вчора мені побратим наш із відділення комунікації сказав, що На місці зйомки трапилася трагедія, вибух. І ми не знаємо достеменно, хто саме з тих, що на фото, постраждав, з ким що трапилось. Там є загиблі, є поранені. І це капець…

— Насправді фіксація подій має надзвичайне значення. Коли ти дивишся на світлини з перспективи часу, тільки завдяки майстерності фотографа можна відчути пульс епохи.

— Я був на виставці Олександра Глядєлова ще у 2022 році. Там були на фото види зруйнованого Києва, торгівельні центри в уламках, дороги розбиті, на дорозі танк попалений. І тоді це сприймалось по одному. Тоді це ще було дуже живе, а зараз це вже історія. Пройшло тільки два роки. А що буде через 50?

— Ти зараз повертаєшся до цивільного життя. В тебе є вже якісь проєкти, над якими плануєш працювати? Що спонукало змінити формат своєї праці?

— У мене четверо дітей. Тому основний мотив — більше бути з дітьми, більше про них подбати, ніж я міг на відстані. За півтора року я дуже мало їх бачив. Фізична присутність важлива для них і мені важливо з ними бути для психічного здоров’я після того всього, що надивився там. Психологічно стомився. Це, звісно, непорівнянно з багатьма іншими випадками. Але якщо говорити конкретно про себе, то, ясна річ, що час, проведений на Донеччині, коли ми жили близько до лінії бойового зіткнення і працювали в дуже різних місцях, у Вугледарі, зокрема, під обстріли потрапляли, КАБи поруч падали, смерть бачив…

Не було жодної ночі на Донеччині, поки там були, щоб не чутно було вибухів. Причому до якогось рівня шуму вже звикаєш, потім — раз, десь ближче, аж підкидає на розкладачці. З часом сон погіршується і так далі. Психологічно це аж ніяк не легко.

Ти розумієш, що робиш певну цінну роботу, і воно тримає. Є люди, які чекають вдома, це теж надзвичайно велика підтримка. Але все одно, проходить час, і ти відчуваєш, що все більше тонеш потроху в тому всьому.

Джерело: Інформаційне агентство АрміяInform
2025-02-21 06:25:00