Про знущання в полоні, Оленівку та відновлення: інтерв’ю із захисником Маріуполя Михайлом Діановим

Михайло Діанов з позивним Мішаня – старший сержант 36-ї бригади морської піхоти. З 2015-го року є учасником російсько-української війни.

Три місяці важко пораненим він провів в Азовсталі, при цьому продовжував воювати. Опісля ще чотири – в російському полоні. 21 вересня 2022 року його звільнили. 

В ексклюзивному інтерв’ю Фактам ICTV він розповів про знущання в полоні, допити російськими військовими та процес відновлення.

– В інтернеті дуже багато ваших фотографій, навіть малюнки вже є! Морпіх Михайло Діанов вже звик до такої популярності?

– Звик. Але дуже сильно набридло, що ти не можеш просто зробити елементарних речей. Сходити в магазин, купити щось. Пройтись Хрещатиком. Набридає, коли уваги занадто багато.

Я не Леді Гага. Такі люди, як Леді Гага, добиваються своєї популярності, працюють для цього. Я для цього не працював, так випадково вийшло. Будь-хто з бійців заслуговує на популярність і повагу. Ну, мені популярність заважає, життя змінилося повністю.

– Коли опинилися на рідній землі, як зрозуміли і про що перше подумали?

– Надія була від самого початку, але зрозумів тоді, коли хтось зайшов в автобус. Це був або боєць підрозділу СБУ, або волонтер. Він зайшов у військовій формі і сказав: Слава Україні! Мені не вірилось. Комфортабельні автобуси, потім Слава Україні, а потім, дивлюся, Чернігівська область. Типу блок-поста. І на металевій трубі жовто-блакитний прапор. Хотів заплакати, але сльози не пішли. Висох, напевне. Треба вагу набрати, більше води пити, тоді сльози з’являться.

– Що було напередодні обміну? Про що подумали, коли побачили КамАЗи і почули, що з речами на вихід?

– Ми подумали, що нас везуть туди, де буде гірше, ніж в Оленівці. Тим більше, що в машини садили саме азовстальців. Там були, здебільшого, морські піхотинці з мого підрозділу та азовці. Ну, а вони ж нас ненавидять капітально, тому що ми знищили там дуже-дуже багато всього. КамАЗи, шість годин. Таганрог, потім літак, три години. Потім Москва, потім Комель. До останнього не вірилось, що ми будемо вдома.

– Про що ви думали, коли опинилися в Оленівці?

– Злість, гнів, більше нічого не було. Я навіть не знав і не думав, що моє обличчя буде зафіксовано на фото. У карлика, який йшов позаду з автоматом, хотілося реально вирвати зброю з рук. Тим більше, їх йшло п’ятеро за мною. Фізично ми могли їх знищити відразу, але для чого?

По-перше, 100% загинула б якась кількість наших людей. По-друге, 3 тис. чоловік, ми не знаємо, куди йти, бігти. І найголовніше, ми виконували наказ президента. Якщо б ми втекли з Оленівки, ми б порушили цей наказ, це 100%. Ми думали, як повернутися додому. Я розумів, що ми живі, і це вже добре.

– Що було найважче у полоні? Наскільки часто знущалися?

– Я приїхав 17 травня і тоді зрозумів, що будуть знущатися, будуть бити. 300-х – менше будуть чіпати, здорових – більше. Все було зроблено спеціально. На бараках не били, везли в дисциплінарний ізолятор і там вже били. Причина була будь-яка. Хлопчина йшов, і я не пам’ятаю, чи він підняв вишню з підлоги, чи зірвав її з дерева. Я думаю, великої різниці немає. На ДІЗО на місяць, за вишню.

Найстрашніше знущання –  це голод. Хочете зламати людину, не давайте їй їсти. Нас годували тричі на день, давали комбікорм. На обід були лише щі, ну вода з капустою. Іншого не було. Все не солене, цукру немає. Так робили спеціально, щоб ти втрачав вагу і не отримував мінеральних корисних речовин. Вагу втратили абсолютно всі. Хтось втратив 15-20 кг. Були люди, які втратили 60 кг.

– Що вам особисто там допомагало триматися?

– Бажання жити. Я дуже люблю життя. Життя прекрасне. Я дуже багато всього в житті не бачив, не відчував. Я з бідної сім’ї. Я хочу об’їздити всю планету. Я хочу свою майстерню. Я хочу жити вічно, але здоровим. Тому що жити прекрасно. В Оленівці всі хлопці дуже-дуже гарно трималися. Ні в кого жодного разу не було навіть якоїсь там думки про суїцид, ні в кого.

– Про що на допитах запитували? Що росіян цікавило найбільше?

– Хотіли спихнути всі свої злочини на українських військових. Катували, намагалися за допомогою тортур спихнути на нас свою провину за мародерство, вбивства цивільного населення. Тобто, вони хотіли, щоб ти зізнався, що ти там когось вбив чи пограбував.

Якби я побачив мародера, я б його сам пристрелив, ми захищаємо населення. А москалі били просто по Маріуполю з першого ж дня, з 20 числа перші обстріли пішли. Коли мене питають, скільки ти сепарів там вбив, я кажу, що жодного. Я знищував цілі.

Якби я когось вбив, мене б посадили би у в’язницю. У мене є наказ, я в формі. Я офіційно військовий. Які можуть бути до мене питання? Я так і казав на допитах ФСБшнікам.

– Повертаючись до подій у Маріуполі. До Азовсталі ви потрапили пораненим, чи сподівалися, що вдасться вирватися?

– Ми робили все для того, щоб вирватися. Ми шукали тунелі. Я не знаю, це легенда чи правда, що там є тунель з Азовсталі аж до Запоріжжя, під землею. У самому заводі тунелів дуже багато, ну, на металургійному комбінаті.

– Якщо повернути час назад, щоб ви хотіли змінити у вашому житті? 

– Щоб рука ціла була, бо вона болить постійно. А так нічого би не міняв, нічого. Ще б повоював там, з ними.

– Що наразі кажуть лікарі? Скільки триватиме ваше відновлення?

– Навіть приблизно не казали. Я сам розумію, що це дуже довгий процес. Але тут багато залежить від самого виду операцій. Найпростіший спосіб, це коли просто розрізають руку, відкривають повністю м’язи, ставлять титанову пластину, прикручують її болтами до костомахи і потім зашивають. Потім проходить якийсь період часу, костомаха потихеньку починає зростатися.

Є другий спосіб, але він сильно дорогий, наскільки я знаю. Так само ріжуть руку, вставляють всередину якусь ампулу, яка заповнюється певною речовиною. Ну я не медик, я, можливо, неправильно висловився. Також на 3D-принтері роблять кусок костомахи, вставляють всередину і там якось з’єднують між собою.

Який зі способів використовуватиме лікар, я не знаю. Але все буде добре, тому я не хвилююсь. Все буде чудово.