Про рейди на Бєлгородщині, звільнення Агрегатного заводу та ідеологію «Молотх». Історія командира мінометки РДК Олексія Льовкіна

В інтерв’ю кореспондентці АрміяInform Олексій розповів про те, що означає боротися за Україну та ідею свободи, погляди, які допомагають залишатися незламним, бойовий шлях у складі українських підрозділів та про те, як формувалася його особистість і погляди на творчість.

«Я пам’ятаю ті сходинки, які були забризкані кров’ю, адже там тоді був штаб Революції у 2014-му»

— Розкажіть, будь ласка, як розпочалася нова сторінка Вашого життя в Україні?

— Коли я приїхав у 2014 році, то одразу познайомився під час Євромайдану з майбутнім керівництвом «Азову». Фактично тоді, одразу після нього, я приїхав з ними зустрітися від імені російського націоналістичного підпілля. Ми з ними проводили там зустріч, хлопці представляли «Правий сектор-Схід», а сама зустріч була у КМДА.

Я пам’ятаю ті сходинки, які були забризкані кров’ю, адже там тоді був штаб Революції. Мене одразу здивували люди протестного вигляду, які явно були при цьому озброєнні пістолетами на поясі. Коли я вже переїхав в Україну, одразу потрапив в «Азов». З того моменту я вже діяв у складі цивільного корпусу «Азов». Це така організація, яка потім перетворилася у Національний корпус, так би мовити, цивільне крило Азовського двіжу. Я був на першому ідеологічному вишколі, як раз коли створили хорунжу службу влітку 2014, а в полк я потрапив 1 вересня.

«Моя служба у складі РДК — це зовсім інший бойовий досвід»

— Розкажіть, будь ласка, саме про Ваш військовий досвід.

— Справжній і серйозний військовий досвід у мене розпочався саме у складі Російського Добровольчого Корпусу (Ред. далі РДК), адже все, що було до цього, протікало дещо інакше. З 2015 року я опинився у полку «Азов» у складі диверсійно-розвідувальної групи. Ми організовували засади та напади на опорні пункти противника протягом 2015-2016 років. Тоді бойові зіткнення були порядку трьох разів. Решту часу ми займалися патрулюванням, мінуванням, підготовкою.

Потім я опинився у хорунжій службі полку «Азов» — це така виховна ідеологічна служба, яка була вбудована в армійську систему.

У 2018 році я звільнився з «Азову» і почав працювати у молодіжних азовських організаціях. Це були національні дружини, які потім перетворилися у «Центурію» — організацію, яка працює з молоддю. Звідти вже безпосередньо з’явилася і 3 окрема штурмова бригада. Я був там і брав участь в операції по деблокаді Маріуполя. Згодом брав участь ще у деяких операціях, але вже те, як склалася моя служба у РДК — це зовсім інше. Я там став командиром мінометної групи. Одна справа коли ти воюєш як піхотинець, не розуміючи загального задуму, не беручи участь у певних діях щодо планування. Вже безпосередньо у складі РДК, я командував розрахунком, а згодом і підрозділом, розуміючи масштаби, організовуючи та плануючи бойову роботу, адже мав перед собою чітку картину того, що відбувається на серйозних напрямках, де втрати противника від нашого вогню складали десятки й сотні 200-их. Тому, я вважаю, що мій бойовий шлях почався безпосередньо в складі РДК. До них я доєднався на початку 2023 року.

— З моменту звільнення з полку «Азов» до початку широкомасштабки, як склалося Ваше життя?

— З 2018 року з другим командиром «Азову» з позивним «Черкас», я потрапив у організовану ним організацію «Національні дружини». Нашими задачами було показувати український націоналізм людським обличчям для того, щоб прагнути до виборів і всіх тих речей, «які недоступні в росії». Там я був лектором. Велика кількість хлопців насправді які пішли на війну з 2022 року і стали нашими друзями, пройшли через цю організацію. Там ми постійно влаштовували вишколи і різні заходи, їздили по всім містам України, проводили розважальні заходи, пов’язані зі стрільбою, боєм на ножах, спортом. У тому форматі я представляв пан-європейську компоненту складову. Тобто у нас були лектори, які говорили саме про український націоналізм, а я був більше відірваним від політики, більше роблячи нахил на європейську історію. Я придумав серію семінарів «Scythian Power», яка розповідала про скіфське минуле українців та і загалом про скіфів як цивілізацію, яка несправедливо була забута, хоча сміливо займає місце серед найвеличніших цивілізацій Стародавнього світу.

Загалом ми постійно придумували заходи, які виховували молодь з правильними цінностями, які згодом стали «Центурією». І там я продовжив цю роботу. Коли наближався 2022 рік, ми вже концентрувалися на майбутній широкомасштабній війні, адже всі розуміли, що вона все ж таки буде. Проводили вишколи і ідеологічно заряджали людей, чому потрібно воювати і розповідали моменти, які пов’язані з бойовою роботою.

— Ви в Україну вперше приїхали у 2014 році?

— Ні, я був в Україні вперше наприкінці 2011 року. Тоді приїжджали з концертом у Харків. Взагалі Харків у минулому був культурним центром України у нашому колі. По-перше, це харківська права сцена — відоме явище на весь світ, яке мало значення не тільки для України, але і європейських слухачів. Це гарне місто, в яке було дійсно приємно приїжджати.

Загалом, харківські гурти на мене доволі сильно вплинули, в тому числі завдяки їм я познайомився з українською мовою ще у 2004 році, адже слухав їхню музику.

— Як для Вас розпочалося широкомасштабне вторгнення?

— Я прокинувся о 10 годині коли війна у всю гриміла. Зібрався і одразу поїхав на нашу базу. Було складно дістатися, тому що на виїзд була колона людей, які тікали з Києва. Я припаркував машину, привів людей, які теж йшли і були вже готові. Потім ми перемістилися в іншу будівлю, адже думали, що може бути обстріл. Потім почали вже організовуватися і там фактично почалося формування того підрозділу, який пізніше отримав назву «Азов-Київ».

— Ви брали безпосередню участь у боях за Київщину?

— Я став заступником командира у нашому підрозділі і безпосередньої участі у боях я не брав. Ми виїжджали у пункти тимчасового базування і там я займався організаційною роботою. З автоматом у руках я поїхав на деблокаду Маріуполя. На жаль, наша ідея не реалізувалася, адже вже там на місці не вдалося просто пробити першу лінію.

«Київ — моє улюблене місто і за нього не страшно було померти»

— Були моменти у Києві, коли всім було страшно. Ви думали, що це може бути Ваш останній день і Ви загините?

— Я був впевнений, що загину в Києві. Прямо на 90%. Це моє улюблене місто і за нього не страшно було б померти. Були думки, що будемо з нього організовано виходити, якщо він буде оточений і розбомблений. Не було прям страху, тому що все моє життя складалося у боротьбі, а я не можу знецінювати своє життя тим, що відмовлюсь від боротьби. Так, мене ніхто не тримав, я міг спокійно і вільно пересікти кордон, але не міг так вчинити.

Я не бачу свого життя поза українським двіжом. Так, якщо війна перейде на бік росії, то звісно буду продовжувати боротися там. А в цілому, вся моя музикальна, ідеологічна діяльність, вони завжди були в Україні.

Я інших мотивував до війни і як тоді міг би сам від неї відмовитися? Чи думав колись, що ми тут всі загинемо? Так, але за Київ не страшно померти, проте суть в першу чергу у людях. Мені здається, краще думати людьми, а не територіями. Якби я так думав, то не їхав би з росії, де життя зовсім не таке.

Народ росії живе як бідняки: в скруті, поганих умовах, несправедливості, але при цьому слухають пісні про «велику землю». Хоча та земля теж не їхня, тому важливі саме люди.

Я був з тими, хто мені цінний і з тими ідеями, які я ніс і реалізував у творчості.

— Як відбувалася деблокада Маріуполя?

— Вона планувалася на момент, коли ми ще не стали 3 окремою штурмовою бригадою, а ще були підрозділом «Азов-Київ». То був початок квітня 2022 року. Ми доїхали до Запоріжжя, потім далі по населеним пунктам і висунулися на позиції. Я був з командиром «Центурії». Разом ми там були на другій лінії, тому противника не бачили. Перша лінія не змогла прорватися і вже далі усім відомо, як протікав хід бойових дій. Була така історія, що їхав танк, у якому був Герой України. Його підбили, а він виліз з нього, заліз в інший танк і заново пішов у бій. це дійсно неймовірна історія яка вражає до самого серця.

Ми постояли там добу, а потім довелося повернутися у Київ, після чого вже поїхали на Запорізький напрямок. Тоді я там виконував обов’язки у медійній службі.

Ближче до осені сформувався РДК і мені стало зрозуміло, що треба рухатися туди, адже всі службові можливості будуть у лавах цього підрозділу.

Зараз у мене склад, з яким ми можемо виконувати великі задачі, особливо коли мені придають розрахунки з інших підрозділів.

«Ця війна — про ідею свободи і рабства… Боротися за свободу — означає бути на стороні добра»

— Чому Ви вирішили приєднатися саме до РДК?

— По-перше, командир РДК — це мій старий друг, який зміг зробити таку велику справу і пробитися крізь усі бюрократичні застави. Правду кажучи, спочатку здавалося, що такого навіть не може бути. Я так думав, адже чому таке не зробили ще у 2014 році, після Майдану. Тоді багато російських хлопців приїхали і брали участь у ньому. Ми вже тоді хотіли зробити російський корпус, щоб впливати на політику росії. В цілому, поява нашої організації пов’язана з конкретними задачами, які в першу чергу несуть політичний характер.

Я знаю, що ця війна про ідею свободи і рабства, тобто люди різних національностей можуть займати ту чи іншу позицію. А боротися за свободу — це означає працювати з людьми, які обирають позицію добра. Ніщо у нашому світі не статично, люди можуть змінювати свої погляди і думки, це залежить від того у якому інформаційному полі вони живуть.

Мені зрозуміло, чому раніше не працювали з російськими націоналістами, тому що у світі ця історія завжди була стигматизована. Націоналістів завжди представляли як дурних і злих людей, зараз в цілому ситуація не змінилася. Насправді — саме серед націоналістів найбільша кількість ідеологічно налаштованих людей, це якщо говорити про добровольців. Поспілкувавшись з ними, одразу розумієш, що це люди, які готові віддати своє життя за свободу.

Тим не менше, у мейнстрімних світових медіа націоналістів намагаються показувати як хранителів неволі, але це помилка, адже ми виступаємо за свободу, на відміну від тих людей, які намагаються гнітити цю волю.

«Служачи Україні, я відчуваю, що відновлюю хоча б трішки цю справедливість»

— Чому Ви приєдналися саме до мінометної групи?

— Коли я прийшов у РДК, то там формувалася мінометна група. Зі своїм товаришем з «Азов-Київ» ми обговорювали куди далі рухатися будемо і так вийшло, що в нього процес переведення до РДК вийшов швидше. Мене тримали деякі обставини, які я робив у медійній службі, а потім у рекрутинговій.

Коли я вже офіційно перевівся, то думав, що класно і логічно буде застосувати знання, які я отримав колись на військовій кафедрі, а разом з тим в іронічній формі подякувати університету і кафедрі, де я отримав знання і звання лейтенанта артилерії.

В цілому, сенс мого життя — це слідування ідеалам справедливості. Служачи Україні, я відчуваю, що відновлюю хоча б трішки цю справедливість. Я думав, що дійсно круто стати командиром мінометної групи, адже насправді міномет і ствольна арта не дуже різняться між собою, а з точки зору командування, різниця зовсім невелика.

Я прийшов на збори командирів по різним напрямкам і запропонував свою кандидатуру.

«Вся посадка була встелена трупами противника, тоді ми знищили понад 100 російських солдатів і було дуже багато поранених»

— Як протікали бої на Авдіївському напрямку?

— Та операція особисто для мене була найбільш яскравою. Це було рівно рік тому. Там стояла наша група, яка стріляла з однієї позиції. Тоді ми знищили понад 100 російських солдатів загиблими, також було дуже багато поранених. В Інтернеті форсилося відео, де вся посадка була встелена трупами ворога. Це як раз та посадка, по якій ми працювали розрахунками.

Загалом, ми контролювали дві посадки і працювали конкретно по ним. Тоді я зрозумів, що розповіді про м’ясні штурми — це не казки, адже бачив їх на власні очі. Одного разу (я тоді особисто командував мінометним розрахунком на позиції), ми за пів години знищили понад 30 осіб противника. Так, там ще були суміжні підрозділи, які допомагали нам, але в основному ми відбили той штурм. Тобто просто йшла група загарбників, ми їх ліквідовували, але дивував нас факт того, що ніхто за ними не приходив. Можливо хтось тікав. Але решта — поранені і вбиті. Це ж була саме зима, ми все бачили по стріму і буквально за кілька годин поранені теж ставили загиблими.

— Як противник здійснював на Авдіївському напрямку свої штурми і яку тактику застосовував?

— Спочатку вони йшли більш великими групами по 20-35 осіб. Потім стали ходити по 10-15, а пізніше взагалі по одному-двох. Ми розуміли, що противник спеціально так скоротив кількість піхоти, адже недоцільно стріляти по одній людині з усіх видів наявної у нас зброї. До речі, там, де ми контролювали посадки, ворог так і не прорвався аж до моменту прийняття рішення про вихід з Авдіївки.

Також ми працювали з суміжними підрозділами, які давали нам картинку куди саме стріляти. Неподалік від нас стояла 47 бригада «Магура». Ми постійно були в радіоефірі та одного разу там загинув боєць, так там це пів дня обговорювали. Тобто, коли з українського боку хтось гине або отримує поранення, то це велике горе, яке всі переживають і починають діяти, щоб забрати людину. А з російського боку, це просто немов тече ріка, де всім байдуже. Для російських військових це звична справа.

Саме на тому напрямку Авдіївська операція тривала у нас близько двох місяців, а потім ми поїхали забезпечувати «Дорогу життя». Там ми теж багато працювали. Мене призначили командиром батареї не тільки наших побратимів, але і з інших підрозділів у нас були придані захисники.

Коли тільки заїхали туди, у нас було одне небезпечне місце. Я туди поїхав з товаришем і ми там провели розвідку, виставили позиції.

Далі за декілька днів ми обладнали позиції і виставили міномети. Після того, відправилися на пункт управління, де у нас було декілька безсонних діб і ми керували операцією. Реально, там все дуже хитко трималося, адже залишилася одна дорога, яку противник не перекрив і по ній хлопці виходили.

Якби ця операція провалилася, то тоді б була трагедія і могло бути багато полонених з українського боку.

«Противник своїми ж КАБами перетворив елітне село на Бєлгородщині просто у «місячні пейзажі»

— Розкажіть про Ваші рейди на території росії.

— По суті то були успішні операції. В нас був другий захід у районі Грайворону. Там ми зайшли у село Козинка. Саме наші мінометники не зайшли на російську територію, адже вони стріляють вперед на 5 км, але вони стояли на самому кордоні. Тоді нас найбільше здивувала кількість КАБів, адже ними загарбники самі знесли половину російського села.

Мені особисто було приємно, що ці руїни на території росії, адже ми постійно коли сидимо в подібних місцях, то це відбувається на території України і доволі болісно сприймається нами. А такий момент став доволі символічним, адже важливо, щоб війна була на території ворога. Вони своїми КАБами перетворили це село, яке вважалося доволі елітним і з дорогими будинками у «місячні пейзажі», тим самим зігріваючи наші душі.

Там ми теж знищили приблизно 40 окупантів своїми мінами.

«Об Вовчанськ „зтерлася“ ціла російська бригада, а звільнення Агрегатного заводу було першим в історії широкомасштабної війни »

— Далі РДК брали участь у боях за Вовчанськ і Агрегатний завод. Що Ви можете про це розповісти?

— Тоді ми очікували, що може бути напад і оточення Харкова, тоді це все дуже серйозно сприймалося. Але, коли ціла російська бригада «зтерлася» об Вовчанськ, дійшовши до середини міста, їхньою крайньою точкою як раз став Агрегатний завод, куди вони заскочили.

До боїв у місті, ми їздили у Вовчанськ коли проводили розвідку. В цілому, місто було цілком живе. Буквально за тиждень там було пекло…

Зараз там пусто, всі будинки, які були цілі, зараз просто знесені під нуль, там навіть немає руїн першого поверху. Цей момент доволі ускладнював момент звільнення Агрегатного заводу.

У вересні РДК і інші підрозділи, за допомогою димової завіси (яку ми створили снарядами з мін), прорвалися на територію заводу і протягом декількох тижнів просувалися. Пізніше взяли в полон загарбників, які там були.

Загалом, там було приблизно 30 солдатів російської армії, а наші взяли в полони 15 окупантів. То був просто звичайний мотострілковий підрозділ. Серед них був один російський ГРУшник.

Взяття заводу було яскравим моментом, адже це вперше було звільнено завод. Зазвичай із ними пов’язані негативні історії.

Найцікавіше, що ворог доволі довго відхрещувався, мовляв, що вони не втратили Агрегатний завод. І тільки нещодавно, пропагандисти написали на одному доволі великому російському пабліку, що вийшли з заводу, хоча минуло вже 3,5 місяці.

— Чому Ваш позивний «Молоток»?

— Так називається моя група і так виник позивний. Насправді «Молотх» — це поєднання двох слів Молот і Молох. У блек-металі це доволі важливо по самій вимові, такий кінець нагадує якісь варварські та брутальні назви з Всесвіту «Володар перснів».

— Як часто люди з росії намагаються зв’язатися з Вами, щоб доєднатися до РДК?

— Такі ситуації трапляються постійно. Я навіть нагадую, що якщо люди контактують з РДК, то треба писати в чат-бот тим, кого поважають. Завжди можна написати в приватні повідомлення Денису — командиру РДК. Можна написати мені або іншим, хто веде соцмережі, але не писати коментарі, адже за такими людьми полює фсб.

Вони там діють так: створюють списки тих, хто залишає коментарі під подібними постами і сторінками (хоча у нас вони, зрозуміло чому, закриті) і по цим коментаторам проходять рейди. Я знаю людину, до якої вони нагрянули чисто за те, що він залишив коментар. Десятки людей входять у списки фсбшників і вони щомісяця ходять до них на обшуки, перевіряючи листування і що у них взагалі відбувається вдома, адже одразу кажуть, що це вороги країни-зла.

Також, щоб потрапити до нас, люди можуть зв’язатися з рекрутинговим чат-ботом РДК.

«Ідея створення музики — це ідея створювати магію серед світу»

— Які події або люди формували Ваш погляд на творчість?

— Взагалі, в дитинстві, я ходив у художню школу і цікавився історією мистецтва та і загалом усім, що пов’язано з культурою. Пізніше, у підлітковому віці я почав захоплюватися музикою і це, напевно, основна і ключова подія у моєму житті. Адже, я пишу музику, вірші, займаюсь продюсуванням концертів, кліпів, альбомів і все це тісно пов’язано і з образотворчим мистецтвом. Фактично, це поєднання усіх видів мистецтва у одному такому культурному феномені.

На мене вплинула важка музика, найбільш радикальна форма металу — блек-метал. Спочатку, просто подобалась, а потім я зрозумів, що така музика має певні магічні властивості і вона з одного боку є частиною рок-музики, але водночас схожа на ритуальну шаманську музику. Ритми екстремальної та важкої музики настільки пришвидшуються або уповільнюються, що втрачається ідея ритмічності. Тоді музика стає більш глибокою і у цьому жанрі якість музики уступає місце атмосфері. Тобто, інструменти можуть бути записані спеціально не зовсім класично, але це у результаті матиме особливе звучання. Музику взагалі важко пояснити словами.

Ідея створення музики — це ідея створювати магію серед світу, де по факту нічого святого не лишилося, тому все так добре виходить.

— Як народжуються Ваші ідеї у творчості? Це тривалий процес чи більш спонтанні рішення?

— Я думаю і те, і те насправді. Творчість — добре розвивається, коли людина має вільний час. Коли мене у росії посадили в тюрму, то я там дуже розвивав свою творчість і написав багато віршів. Коли людина чимось зайнята, то в неї менше часу на творчість. Втім, тут теж є свої нюанси. Будучи на виїзді (це було на початку 2023 року), ми сиділи у посадці у Запорізькій області, там я вигадав тему для треку «Мгла над Бахмутом».

Як раз тоді там були жорстокі бої і я подумав, як було б класно порівняти події там з атмосферою книг Говарда Лавкрафта. Але там, як раз замість зловісних персонажів із книг Лавкрафта, у нас були спецпризначенці із пвк «вагнер» і «шторм-зетівці», які перетворили Бахмут на руїни таким звірським способом. Ідея війни взагалі пробуджує потойбічні жахіття які є людях.

Музику я пишу тоді, коли мені в руки потрапляє інструмент. Тобто я граю на гітарі, якщо не забув записати це на відео, то супер. Лірика народжується рідше, тому що при тому об’ємі інформації, яка проходить через мене щодня через службу — важко десь зосередитися, але всьому свій час, адже в мене великий багаж нереалізованої творчості. Поки старе реалізуємо, то новому буде багато місця.

Останній альбом «Молотх», наприклад, записувався протягом 10 років, тому що паралельно з ним були сінгли та інші проєкти. Зараз теж працюємо над «Оккультом», який ми почали з 2017 року і до тепер.

Війна дає основу для творчості, але одночасно дає право говорити про високі речі. Співати про війну і не бути військовим при цьому, для мене це не зрозуміле поняття. Для мене з дитинства було важливо, щоб творчість відповідала особистості.

— Коли вперше виникла ідея створити гурт?

— Чесно кажучи, я створив гурт зі шкільним другом ще у 11 класі. Тоді то був панк-рок. Але ми хотіли вже мати гурт. Мені це здавалося зрозумілим способом виражати себе у світі. Взагалі, писати пісні легше, ніж, наприклад, книгу, але з іншого боку у пісні можна кристалізувати свої світогляди і те, що люди будуть наспівувати їх собі — впливатиме на їхній духовний розвиток.

У 16 років я сам вчився і не міг когось чомусь вчити, але, коли у 2004 році ми записали наш перший сольний альбом, то вийшло так, що він був серйозним по змісту і навіть зараз не соромно його слухати і виконувати.

Мене з дитинства цікавили філософія, історія, мистецтво. Ті сенси які я читав і захоплювався, я переварював їх крізь себе і виливав у творчість. Завдяки музичному смаку і тому культурному фону та жанру ми маємо такий успіх у своїх колах.

—Які у Вас є проєкти крім гурту?

— Основа моя — це «Молотх». У ньому зосереджена купа різних жанрів, напевно тому їх любить публіка. Разом з тим, у мене є проєкт «Шепот рун». Він був створений, щоб створити напів етнічну, фолькову, акустичну сторону моєї творчості, але згодом став роком і відмінною рисою цього проєкту є те, що вокалістка — це моя дружина і я трошки підспівую. Хоча інші вокалісти теж виконують там пісні. Ми хотіли спочатку відділити «Шепот рун», але вийшов проєкт у іншому жанрі, типу етно-року. Просто завжди різні альбоми по-різному звучать. Для наших слухачів це стало окремим видом нашого мистецтва, які гармонійно доповнюють одне одного.

Також у мене є проєкт, який навпаки йде у бік радикального блек-металу. «Молотх» став більш різностороннім. Є проєкт «Оккульт», який у важкому та темному металі. Про нього я казав, що ми пишемо альбом з 2017 року, адже є одна демо-версія і сінгли, але альбом так і не вийшов, адже постійно працювали і над іншими проєктами.

Також я багато часу присвятив роботі над проєктом мого друга з позивним «Нежеголь». Останній альбом ми записали йому з музикантами, які працюють з гуртом «Молотх», а він заспівав, тому так добре все вийшло. З ним ми ще один проєкт створюємо, одну пісню вже навіть записали. Зараз і так багато подій, тому думаю, що у лютому вийде ще один матеріал у стилі панк-рок. Ті, хто любить нашу творчість точно оцінять.

«На 3 році широкомасштабки, росіяни дали концерт у центрі Києва, але всі розуміють нюанс…»

— Ваші концерти завжди відрізнялися особливою енергетикою. Як це було вийти на сцену вперше після 3 років широкомасштабки?

— Було те саме як і «до» — круто. В залі було багато молоді. До широкомасштабки ми створили Asgardsrei festival, який проходив у Києві щороку. Туди навіть приїжджали люди з Європи. На цьому концерті наприкінці 2024 року було краще, адже молодь більш заряджена була, вони хором підспівували, адже розуміють текст, відбувається обмін енергетикою.

За нашу відсутність на сцені, за ці три роки виросло нове покоління слухачів, адже робота з молоддю дозволяє зазирнути у майбутнє. Саме вони залишають ці частинки у собі і це фактично є впливом на майбутнє.

Загалом наш нещодавний концерт «Yule night» — був потужним і крутим явищем. Фактично, на 3 році широкомасштабки, росіяни дали концерт у центрі Києва, але всі розуміють нюанс… Це все одно, що під час Другої світової війни поляки прийшли б на концерт до німців. І тут питання в тому, що націоналізм змінився. Це про свободу, а не національність, хоча пропаганда диктує саме таке.

Тобто ідея цінності домінує над ідеєю походження. Якщо дійти до кінцевого сенсу, то ідеї духу домінують над ідеєю плоті.

Ми народилися в росії, але вибрали сторону добра — України. Є українці, які народилися тут, але пішли у так звані «лнр» чи «днр». Тобто старі ідеї націоналізму говорили про те, що там, де ти народився, там і маєш бути. Зараз це зовсім не так. Чим більше дух перемагає, тим більше ми ближче до досягнення правильних цілей.