Повернусь з Польщі та допомагатиму долати травми війни: українка про плани після перемоги

Факти ICTV разом з Міграційною платформою EWL та Фондом підтримки мігрантів на ринку праці EWL розповідають історії українок, які через війну змушені були їхати до Польщі.

У спецпроєкті Dalamrade (з польської – Я змогла) вони діляться своїми історіями, як змогли побудувати своє життя у цій країні. Більшість українок приїхали до Польщі вперше через вторгнення.

Завдяки величезній підтримці з боку польського суспільства: державної адміністрації, місцевої влади, бізнесу, неурядових організацій та пересічних громадян, власної сили, бажання вони швидко могли адаптуватися і дали собі раду – пішли працювати на підприємства, відкривають бізнес, здобувають освіту онлайн в Україні та підтверджують дипломи у Польщі, одночасно допомагаючи дітям оговтатися від стресу і навчитися жити далеко від дому.

Більшість героїнь проєкту планують повернутися в Україну після перемоги з набутим у Польщі досвідом і ідеями. З учасницями проєкту говорила речниця Міграційної платформи EWL Маргарита Ситник.

Ніна Сем’янків не вагалася жодної хвилини після перших вибухів 24 лютого. Десь зовсім поруч детонувало, а з балкону було видно червоне небо. Вона швидко зібрала чотирьох дітей, собаку і тривожну валізу, в якій були тільки документи. З холодильника взяли палку ковбаси, банку шоколадно-горіхової пасти, хліб і воду. Добре, що машина була заправлена.

Фото: Ніна Сем’янків

У довжелезному корку в Києві, який панічно утворився в день початку повномасштабного вторгнення, і дорогою до Івано-Франківська родина шукала квартири. Але для великого сімейства знайти помешкання виявилося важкою справою. Вже вночі вони дивом знайшли прихисток у Хмельницькому. Чоловік Ніни наступного ранку пішов у військомат. Лікаря-анестезіолога одразу відправили у госпіталь на лінію фронту, де він і зараз рятує поранених.

– Ми просто сіли з дітьми у машину і поїхали у західному напрямку. Побули якийсь час у Хмельницькому. Моя роботи припинилася. Я працювала в приватній школі. Нас всі спонукали виїжджати за кордон, і ми виїхали в Польщу. Але не планували залишатися тут надовго. До цього я у Польщі була за три роки тому до вторгнення – возила свій клас. Думала, поїдемо на декілька днів до Варшави: побачимо знайомих, сходимо в Центр Коперника і повернемося додому в Київ, – згадала Ніна Сем’янків.

Фото: Ніна Сем’янків

Повернення додому затягнулося. Через три доби дороги через три країни Ніна з дітьми опинилися у Варшаві. Одразу почали шукати житло: заповнювали анкети різних фондів, які обіцяли прихисток для біженців. І знайшли простору квартиру, яку їм віддала родина поляків.

– Вони просто неймовірні, чудові люди. У них двоє дітей. У перший же день, як тільки ми в’їхали в цю квартиру, завантажили повний холодильник їжі, навіть собаці купили корм. Ми трохи в цій квартирі пожили. Вони нам сказали: живіть скільки треба, безкоштовно. Ось ми й досі тут, – розповіла Ніна.

Фото: Ніна Сем’янків

Дітей одразу взяли до школи. У п’ятницю, 8 березня, вони прийшли знайомитися з директоркою, а у понеділок усі четверо вже навчалися.

– Видали навіть окуляри для басейна, крім різного шкільного приладдя, – дивувалася Ніна.

Роботи у жінки майже не було. У Києві Ніна Сем’янків працювала у приватній школі вчителем, вела курси та була репетиторкою. У Польщі у неї залишилася тільки школа, яка працювала онлайн. Тому вона займалася тим, що відвозила інших українських жінок з кордону до польських міст. Потім шукала бронежилети, далі генератори – весь базовий дефіцитний у війну крам для друзів і знайомих в Україні.

За цей рік її діти вже освоїлися у польській школі. Молодша Аня ходить у другий клас і переконала маму, що ліпшого хобі за жіночий футбол для неї у Варшаві не знайти. Інші двоє, 11-річна Марина і 14-річний Петро, обрали карате. Найстарша 15-річна донька Варвара вступила до ліцею для обдарованих дітей, увійшла у трійку найкращих учнів і отримує за досягнення у малюванні стипендію.

Ніна хвалиться, що українські діти, навіть переживши стрес війни, дають фору в навчанні своїм однолітками у нерідному для себе середовищі.

– У Польщі я спокійна, бо мої діти у безпеці. У побутовому сенсі – все абсолютно добре. Найтяжче для мене тут – самотність. Те, що я тут одна, весь час одна. Без чоловіка і без подруг, які багато для мене значать, тут тяжко, – поділилася вона.

З чоловіком вони бачилися за цей рік двічі. Останній раз – у грудні у Львові. Тоді Андрія Сем’янківа відпустили на побачення на три дні, коли Ніна приїхала на навчання. Минулого року жінка вирішила, що час змінювати фах і вступила до університету у Львові, щоб здобути психологічну освіту.

Фото: Ніна Сем’янків

– Я дуже хотіла б працювати психологом. Думаю, що роботи у мене буде дуже багато. Дуже багато людей, травмованих війною. У нас все покоління має травми, а спеціалістів бракує. Я сама хотіла записатися на консультацію у відомий центр в Україні. Мені відповіли, що очікування черги – 6-9 місяців.

Не хочу залишатися в Польщі. Не тому, що ця країна мені не подобається. Вона мені дуже подобається. Особливо те, як поляки наполегливо вміють відстоювати свої права у різних установах. І загалом тут є певні моменти, які дисциплінують, варто їх дотримуватися і в Україні.

Наприклад, сортування сміття чи прибирання за собаками на прогулянці. Це неважко, але як поліпшує життя. Я розумію, що мій дім – в Україні. І мої друзі там, мої родичі там. Я хочу повернутися додому і там щось робити корисне, – стверджує вона.

Бажання Ніни розділяють і діти. Хоча, як і у багатьох українських жінок, які знайшли за кордоном прихисток від повномасштабної війни, перед нею може повстати вибір – повертатися додому чи залишатися ще якийсь час у Польщі. Старші діти хочуть здобути вищу освіту в Польщі, коли як молодших дуже тягне додому.

– Але після університету вони також хочуть повернутися додому. Після закінчення війни, можливо, українським ЗВО знадобиться більше часу, щоб відновити повноцінно навчання. Тому освіту вони, можливо, здобуватимуть у Польщі. Натомість переконують: мамо, ми всі поїдемо додому до Києва, – розповіла Ніна Сем’янків.