Письменник і воїн Артур Дронь: «В Україні триває війна, котра Гемінґвею чи Ремарку й не снилася»

«… Перед межею збережи оцю Любов, як ріст ожин» — ці рядки цитувала в лютому 2023 року прем’єр-міністерка Італії Джордія Мелоні на пресконференції із Володимиром Зеленським.

Вони належать 24-річному поетові й письменнику Артуру Дроню. Він тоді виконував бойове завдання в Серебрянському лісництві.

А вже в 2025 році так сталося, що збірку короткої прози авторства Артура Дроня «Гемінґвей нічого не знає» розмели з полиць книгарень за кілька тижнів. Зараз її не знайти, хоча охочих придбати та почитати — сотні. А ті щасливці, котрі прочитали, — публікують в мережі схвальні відгуки та радять обов’язково прочитати.

Артур — автор поетичних збірок «Гуртожиток № 6» і «Тут були ми». Свою першу прозову роботу називає «книгою свідчень». Днями стало відомо, що Артур потрапив до переліку «100 людей культури», який сформувало одне з українських медіа.

З початком широкомасштабного вторгнення став до лав Сил оборони. Виконував бойові завдання на першій лінії оборони на різних напрямках фронту у лавах 125 окремої бригади територіальної оборони (тепер — 125 окрема важка механізована бригада).

На Запоріжжі зазнав важкого поранення. Під час лікування та реабілітації взявся писати книгу. Констатує: «письмо стало в нагоді під час реабілітації, свого роду пропрацюванням спогадів».

То в чому секрет успіху? Чому саме ця збірка прози про досвід солдата на великій війні так відгукнулася українському читачеві? Чому розмели 3 тисячі примірників першого тиражу? Видавництво, до слова, вже готує до друку другий тираж, який вирішили збільшити вдвічі — вже буде 6 тисяч книг. Крім того, очікується також переклад книги англійською мовою.

Кореспондентка АрміяInform розпитала в Артура Дроня про те, як цивільний студент без бойового досвіду став сержантом ЗСУ; про Серебрянське лісництво і першу зиму на війні; про фідбек читачів і, зокрема, військовослужбовців; про що мріє та чи буде писати далі. І чого, зрештою, не знає Гемінґвей?

Наразі триває презентація вашої книги в містах України: хто приходить на зустріч із автором? Який фідбек отримуєте від читачів під час цього туру?

Презентації вже відбулися в Городку, Винниках, Дрогобичі, Рівному, Луцьку, Чернівцях, Одесі. Сьогодні (запис інтерв’ю був 20 вересня — ред.) відбудеться презентація в Києві, згодом — ще в Хмельницькому, Тернополі та Копичинцях. На вересень поки все. Ми думали планувати більше презентацій — але книжка завершилася (усміхається). Певну кількість примірників відклали для презентацій в містах України.

Мої читачі — це наша адекватна свідома інформаційна бульбашка. Це небайдужі до війни люди, причетні до Сил оборони України: безпосередньо чи опосередковано. Інколи військові, ветерани, рідні та близькі воїнів, волонтери

Фідбек отримую хороший. Але це не викликає шаленої радості чи ейфорії — воно радше заспокоює. Книга складна: про біль, травми, втрати; там багато згадок про побратимів, яких уже немає в живих…

З цією книгою в мене була пов’язана велика тривога: тому що родичі наших загиблих друзів, котрі читатимуть цю книгу, — як їм буде читати про свою найріднішу людину?.. А що нового про мене дізнаються мої рідні і близькі?.. Чи ця книга стане ще комусь, крім мене, важливою?.. Тому з очікуванням цієї короткої прози було пов’язано багато тривог і неспокою.

Книга живе, діє, люди її читають і хочуть читати — і це приємні відчуття для автора, це відчуття спокою.

Але це не письменницька ейфорія. Якщо колись напишу якусь дуже смішну книгу не про війну, і її будуть нахвалювати — тоді буде ейфорія. А от говорячи про цю книгу, від реакцій читачів мене найперше переповнює відчуття спокою.

Чи маєте зворотній зв’язок від читачів-військовослужбовців? Котрий із відгуків найбільш пам’ятний?

Під час презентації у Луцьку я читав текст «Гра в слова» — він про лікування та реабілітацію після поранення. І мені один хлопець написав, що він теж лікувався після поранення в тій же лікарні, що й я. І йому було важливо прочитати про ту саму лікарню. Це дуже щемко: що людям зі схожим досвідом просто важливо почути та прочитати про однойменну лікарню та аналогічні обставини…

Вашу книгу розмели з прилавків, видавництво готує другий наклад. За рахунок чого, на вашу думку, виник такий попит на вашу книгу?

Це складно проаналізувати… Суто з практичної точки зору — книгу швидко розкупили завдяки читачам і тому, як вони багато почали про книжку говорити та масово радити до прочитання.

Так, першими її прочитали люди, які придбали її за передзамовленням і почали писати відгуки в соцмережі. Багато моїх знайомих письменників, медійних людей, які прочитали, — теж радили на своїх сторінках у соцмережах. Відповідно, це викликало зацікавлення в їхньої аудиторії.

Ну от, власне, її багато радили до прочитання — і дорадилися до того, що книжки закінчилися (сміється)!

Я створював цю книгу щиро та на совість, і вболівав, щоби вона стала для когось важливою. Зараз так виглядає, що все так наче і склалося — і я цьому дуже тішуся. Я радий, що в книги є читачі і що в них є таке яскраве виражене бажання ще комусь її порадити. Це найкращі читачі, яких можна собі уявити, і я їм дуже дякую за те, що цей наклад закінчився.

Вас цитувала прем’єр-міністерка Італії Джорджія Мелоні на пресконференції з Володимиром Зеленським 21 лютого 2023 року в Києві. Коли ви про це дізналися, які були ваші перші емоції?

Тоді ми були з моїм батальйоном в зоні бойових дій на Донеччині, неподалік Лиману, в Серебрянському лісництві. Дізнався, що мене цитувала Мелоні в селі Зарічному, коли з побратимами повернулися з позицій вранці. Я побачив повідомлення від подруги й письменниці Катерини Міхаліциної. Їй писав її друг-письменник з Італії Паоло Джордано про те, що, здається, «наша прем’єр-міністерка цитувала вашому Президенту вірш Артура». Вона мені надіслала відео. Ми з хлопцями глянули… То було… дуже дивно. Ми прийшли з побратимами втомленими і брудними з позицій, запалили першу спокійну цигарку, і… я дивився, як прем’єр-міністерка Італії цитує мого вірша. Це було дивно і приємно: те, що я написав — важливо комусь, і це хочеться ще комусь прочитати. Отже, написане мною якимось чином працює. Це приємно. Дивно, але приємно.

Чи пам’ятаєте світанок широкомасштабного вторгнення? Ваші дії? Чим ви займалися до 24 лютого 2022 року?

Я був у гуртожитку у Львові. Прокинувся від телефонного дзвінка мами, потім була сирена… Я навчався тоді на першому курсі магістратури на факультеті журналістики ЛНУ імені Івана Франка. Працював паралельно у Видавництві Старого Лева.

Перший день повномасштабного вторгнення ми хотіли бути корисними, волонтерили: допомагали приймати людей зі східних областей чи Київщини, облаштовували в ЦНАПах центри для ВПО та укриття в одній із львівських церков… Але тоді ж, у перший день війни, прийшло усвідомлення, що найбільше користі від мене було би в армії.

І ви обрали 125 бригаду Сил ТрО…

Її тоді ще не існувало. Бригаду почали створювати наприкінці лютого. І 2 березня 2022 року я вже жив у військовій частині (дещо імпровізованій) новоствореної бригади.

Я прийшов у ТЦК 25 лютого 2022 року, потрапив у список, з якого мені мали перетелефонувати. Ми просто чекали свого часу. Але за кілька днів ми з друзями побачили в мережі інформацію про створення нової бригади ТрО. Тому я не став чекати дзвінка із ТЦК — і сам пішов, адже в нову бригаду потрібно було багато людей.

Тому шлях до армії зайняв у мене часу з 25 лютого до 2 березня. Спочатку я був солдатом на посаді стрільця до весни 2023 року, потім став старшим солдатом на посаді старшого стрільця, а наприкінці 2023 року очолив відділення в званні молодшого сержанта. У цьому ж званні і посаді я завершив службу у ЗСУ.

Чому у вас позивний «Давид»?

У мене була можливість самому вибрати позивний — і я обрав ім’я Давида, який написав Книгу Псалмів. Мені дуже подобаються ці псалми.

Розкажіть, будь ласка, про свій бойовий шлях.

Навесні 2022-го бригада формувалася, ми проходили навчання. Це вже зараз БЗВП — гарно організована в навчальному центрі та полігоні, все структуровано. На той час такого не було. Люди, які мали досвід бойових дій в АТО/ООС проводили нам тематичні заняття, інколи запрошували інструкторів, зокрема, іноземних. Доволі часто ми їздили на полігон на стрільби. Підготовка і навчання тривали довго, але це не була БЗВП в нинішньому «класичному» розумінні.

І більшість із нас це дуже дратувало — те, що ми довго і багато вчимося. Інші виїжджають на схід — а ми рухалися все західніше (усміхається). Зі Львова ми поїхали ще в Закарпатську область, охороняли стратегічні об’єкти. Потім вирушили на Волинь і там займалися вибудовуванням однієї з ліній оборони на випадок вторгнення з Білорусі. Це нас так дратувало: треба їхати на схід, а ми рухаємося на захід. Ми собі вже навіть думали, що скоро опинимося в Польщі (сміється). А пізніше зрозуміли, що це був великий подарунок і щастя, щоб ми мали можливість зжитися один за одним, навчитись більше. Фактично, відбулося злагодження підрозділу в польових умовах життя, а не безпосередньо на бойових. Чимало підрозділів такої можливості не мали.

«Східніше» ми вирушили аж у серпні 2022 року — в район Краматорська. Відтоді наша бригада так безперервно і знаходиться в зоні бойових дій.

Спочатку ми працювали над смугою оборони довкола міста на випадок ймовірного прориву. А з кінця вересня — початку жовтня працювали вже безпосередньо на передовій, брали участь в бойових діях на Лиманщині, в селі Торське, яке зараз, на жаль, знову окуповане. Ми вибудовували лінію оборони навколо населеного пункту, долучилися до звільнення Торського.

Так ми жили протягом дев’яти місяців: позиції були в Серебрянському лісі, а розквартировувалися в прифронтових селах.

Усередині літа 2023 року ми переїхали на Харківщину — спочатку було простіше, ми служили на кордоні, де не було активних бойових дій. Але вже на початку 2024 року почали посилюватися обстріли, спостерігалася підготовка до якихось бойових дій — і це, власне, увінчалося весною 2024 року ворожим проривом на Харківщині. В районі села Лук’янці якраз була смуга оборони нашої бригади і, зокрема, мого батальйону.

Після Харківщини ми потрапили на Запорізький напрямок, в район Гуляйполя. Спочатку були на другій лінії оборони, а потім в складі окремої зведеної групи у підпорядкуванні 110 бригади знову потрапили на першу лінію оборони, на межі Донецької та Запорізької областей.

Там я, власне, отримав своє поранення, після чого поїхав на лікування у Львів.

Коли і на якій ділянці фронту вам було найскладніше?

Складно було всюди. Так, на Донеччині було складно, бо ми стояли там дуже довго й було чимало складних обставин. То була наша перша зима на війні, а взимку дуже складно…

З іншого боку, можна сказати, що останній період на фронті був найскладнішим, бо там конкретно для мене були найважчі наслідки.

Так, під час служби на Донеччині у мене були контузії, обмороження ніг, але поранень не було. А от на Запоріжжі було важке поранення.

Пригадайте, будь ласка, за яких обставин отримали поранення?

На бойовому виході. Ми були на позиціях, готувалися до заміни… Я зазнав мінно-вибухової травми, був підрив протипіхотної міни, з дистанційним реагуванням.

Найбільше постраждало передпліччя лівої руки — тривалий час рука була нерухомою, адже була перебита кістка і вирваний шматок нерва, я втратив рухливість і чутливість пальців.

У нашій групі з п’яти військовослужбовців двоє загинули і троє отримали поранення. Тієї ж ночі мене евакуювали в наш стабілізаційний пункт, потім — в Запоріжжя, далі були Вінниця та Львів. І 7 листопада 2024 року я вже був у лікарні Святого Пантелеймона у Львові.

Були різні відділення: хірургії, травматології, реабілітації. Працював і з фахівцями Національного реабілітаційного центру Unbroken. Все тривало до початку червня — лише тоді завершилися лікування та реабілітація, але почалися медкомісії, ВЛК, ЕКОПФО. Наприкінці червня мені встановили 3 групу інвалідності, і я подав документи про звільнення. З липня 2025 року звільнений зі служби.

Але фактичну реабілітацію і роботу з реабілітологом буду продовжувати. Це той випадок, коли реабілітація складна і болюча — але чим далі її відкладати, тим важче буде згодом розробити кінцівку. Зараз я вже можу повністю руку розігнути, щось робити, давати навантаження, займатися у спортивному залі.

Наскільки терапевтичною для вас стала творчість, власне письмо, після поранення?

Письмо стало мені дуже в нагоді під час реабілітації. Я писав цю книгу якраз взимку, після поранення. До грудня вже краще себе почував, але то в лікарні, то в реабілітаційному центрі. У мене було багато часу, і я собі вирішив, що взимку працюватиму над книжкою і до весни її закінчу. Деякі тексти вже були написані раніше. Тому письмо ставало в нагоді як свого роду пропрацювання спогадів…

Весною ми ще займались редагуванням книжки з Марією Титаренко, літературною редакторкою книжки.

Влітку книга готувалася до друку, жила своїм життям, а я готувався до весілля (усміхається). А повернулася вона до мене вже в середині серпня, і присутня в моєму житті цілий вересень — це місяць презентацій, зустрічей із читачами.

У жовтні планую повертатися до своєї цивільної роботи, у відділ промоції Видавництва Старого Лева, й чекати з друку другий тираж книги.

А які ваші творчі плани?

Дасть Бог, планую писати далі. Зараз пишу мало, бо вкладаюся багато в роботу з цією книгою. Наступна книга буде або цілком поетичною, або ж її основу складатимуть вірші, але крім них буде й проза. Наразі ж вболіваю за свою вже видану коротку прозу: хочу якнайбільше з нею ще попрацювати, долучитись до того, щоб вона знаходила своїх читачів.

Інколи у творчих колах виникає дискусія: чи на часі зараз знімати фільми і писати книги про війну. Мовляв, спочатку треба прожити, відрефлексувати — а потім творити. Яка ваша точка зору з цього приводу?

Залежить від конкретного жанру. От, власне, документувати та фіксувати точно треба одразу і по гарячому сліду. Здається, більше так кажуть про те, що треба відкласти на пізніше та порефлексувати в контексті саме великої художньої прозової форми, як, наприклад, романи.

Так, роман про війну завжди з’являється за якийсь час після війни, мають пройти роки. Для цього треба дистанціюватись, обдумати, відрефлексувати… Але поезія, документування, коротка проза, нон-фікшн — для цих жанрів письма природно створюватися одразу, по гарячих слідах.

Поезія, до речі, реагує найпершою і найшвидше. Як тільки в нас почалася повномасштабна війна — був величезний сплеск поетичних текстів, і вже під кінець 2022-го, в 2023-му ми вже побачили їх у вигляді книг. Зараз виходить на сцену коротка проза, нон-фікшн, есеї, нариси. З плином часу почнуть з’являтися, напевне, і романи… Їх буде багато.

Запитання банальне і провокативне: чи є в Україні свій Хемінгуей чи Ремарк?

Я вважаю, що нам не треба зараз чекати на якогось свого «гемінгуея» чи «ремарка». Нам варто зрозуміти, що нам і не треба «українського гемінгуея» чи «українського ремарка», бо про ті події, в контексті яких ми зараз живемо, має бути зовсім інше письмо. Про них треба зовсім по-іншому писати і говорити — не так, як писали і говорили вони.

Чого вони не знають? Чогось основного, глибинного про нас в нашій війні, бо це зовсім інший тип війни, з яким вони не стикалися. Це війна не за територію, не за поділ світу, а на винищення одного народу іншим. Це якась війна, яка їм і не снилася, в якій вони не перебували, і про яку вони не вміють говорити.

Своєю книгою я хотів підкреслити, що нам треба більше звертати увагу на свої голоси — у нас їх багато, є чимало авторів, які стали до лав Сил оборони. Це і поети, і прозаїки, яких знають і в Україні, і в світі. І треба тримати фокус на них.

Буде гарно, якщо ми згадаємо поіменно їх у цьому інтерв’ю: поетка і морська піхотиниця Ярина Чорногуз, дуже люблю тексти Ігоря Мітрова, нещодавно познайомився онлайн із Федором Рудим; Валерій Пузік воював і в часи АТО, і під час повномасштабної; Олена Герасим’юк чи полеглий на війні Максим Кривцов, Єлизавета Жарікова й багато інших. І саме в наших авторів є значно більше чогось про нас, ніж у Гемінгвея, Ремарка тощо. Наші автори знають про нас значно більше.

Що для вас буде перемогою у війні чи завершенням війни?

Я вболіваю за те, щоб ми якнайменше втратили: і людських життів, і землі, і сил, і людяності. Адже ми втратили вже дуже багато.

Про що ви мрієте?

Моя мрія — спокійне, рутинне життя з офісною роботою, з графіком… Щоб бути поруч з дружиною, щось писати… І я це постійно відкладаю, бо в роз’їздах. Але в жовтні вже виходжу на свою цивільну роботу — і просто мрію, щоб мене аж нудота спіткала від рутинності, хочу насититися нею (усміхається). Так само, як і вдосталь мені пригод вже. Хочеться стабільної роботи і спокою.

Фото з особистого архіву Артура Дроня і авторства Віталія Павленка