Писав вірші й вартував небезпечних злочинців: історія Дениса Снігура, який «Птахом» загинув за Україну

Так, ми тобою пишаємося, сину. Адже коли дехто тікав до Львова, ти пішов на фронт. І сказав батькові: «Хто, як не я боронитиму свою сім’ю?». Потрапив у прикордонники, в комендатуру швидкого реагування. І, хоч його просили лишитися в штабі, пішов на «нуль» й не ховався за чужими спинами. Напередодні загибелі, зі слів побратима, поїхав на старому УАЗі забрати хлопців десь з-під обстрілів. Він був надзвичайно турботливим і відповідальним, тримав слово. Не спізнювався навіть до гімназії», – так свого сина-героя – Дениса Снігура – згадує його мама Олена Едуардівна, й з цих її слів ми почнемо нашу оповідку.

Поспішав жити. Щось його підганяло

Денис побачив цей світ у березні 1997-го в місті Лева. Навчався там у гімназії ім. Симоненка, закінчив коледж Львівської політехніки й був усебічно талановитим: його цікавили спорт, танці, гра на гітарі, він писав реп на власні вірші. До речі, вже після загибелі його рідні змогли прочитати надзвичайно глибоку за змістом поезію, написану ним іще підлітком, але вона зоставалася для них невідомою за його життя.

Напевно, Денис поспішав жити. Щось його підганяло. На це вказує короткий життєпис і сповнені передчуття вірші… У 2017-2020 роки він служив у 7-му Львівському прикордонному загоні Західного регіонального управління, брав участь в АТО. За спогадами колег, був чуйним і ніколи не забував про проблеми тих, хто поруч. У 23 роки одружився, а у 24 став люблячим чоловіком, турботливим татусем для доні. Надзвичайно любив тварин, адже якось врятував цуценя вівчарки, назвав її Альфою й вона досі є живим нагадуванням про чесноти цього молодого чоловіка.

Згодом службу прикордонну змінив на службу внутрішню, влаштувавшись молодшим інспектором 2-ї категорії відділу режиму і охорони Житомирської установи виконання покарань №8, відомої тим, що тут до свого скону утримували відомих маніяків-убивць й за час її існування не зафіксовано жодного успішного випадку втечі в’язнів.

«Денис у нас недовго працював. Однозначно – він патріот. Урівноважений та відповідальний співробітник, якому можна довірити об’єкт чи пост будь-якої складності. Він з першого дня російської навали поривався воювати з агресором. З моєї зміни кілька колег нині воюють на фронті. Ми з ними спілкуємося, намагаємося допомогти чим можемо», – зауважує начальник чергової зміни виправної установи Сергій Руденко.

Щойно український терен піддався масованому нападу, Денис твердо вирішив мобілізуватися. І знову одягнув прикордонний однострій, тепер уже в 9-му загоні ДПСУ, дислокованому на Житомирщині. Він долучився до підрозділів, які чинили спротив угрупованню ворога, що висунулося з Білорусі й рухалося з Київщини на захід. Загинув захисник 19 березня 2022-го внаслідок вогнепального поранення неподалік с. Яжберень Коростенського району Житомирської області. Саме у загоні ім. Січових стрільців прикордонної комендатури швидкого реагування він як головний сержант і командир відділення здобув новий бойовий досвід та свій позивний «Птаха».

Герой знайшов вічний спокій на Личаківському цвинтарі-музеї, на Полі почесних поховань. Також у Львові в ліцеї, де він навчався, відкрито пам’ятну дошку, освячену священнослужителем храму Святих Володимира й Ольги отцем Богданом і капеланом 7-го прикордонного загону отцем Володимиром. Ушановано героїзм Дениса Снігура й відзнакою «Почесний знак Святого Юрія» (посмертно), започаткованою у 2023-му для захисників-львів’ян, які загинули за Україну. Відзнаку отримав його батько.

Їх познайомив город тьоті Люди

Денис майбутню дружину Каріну зустрів у м. Володимирі. Дівчина тоді мешкала у с. Рудня-Городище південніше Житомира, й приїхала на гостину до подруги на Волинь. Він тоді служив у цьому місті в 7-му прикордонному загоні. Каріна знайшла тут роботу в магазині й зняла житло в пані Людмили.

«Познайомилися на подвір’ї тьоті Люди, в якої знімала кімнату. У неї був садочок і ділянка під городину. Я саме допомагала їй перекопувати грядки. Так сталося, що Денис опинився поруч і підійшов, зав’язав розмову. Мабуть, не міг пройти повз таке видовище (усміхається – ред.). За кілька днів запросив прогулятися. Наші зустрічі ставали дедалі романтичнішими. Дуже подобалося проводити час у місцевому чудовому й неповторному парку. Мій кавалер був дуже симпатичним, тому «хімія кохання» виникла доволі швидко. За пів року переїхала в обійстя, орендоване Денисом. Відтоді ми – нерозлучні доти, доки на нас не напала росія в лютому 2022-го», – розповідає про початок стосунків з коханим Каріна Снігур.

Пізніше пара змінила житло у Володимирі й Денис дослужив до кінця контракту. Вони поїхали мешкати у Львів до його батьків, де дружина завагітніла й молодята розписалися. Доньку Єву-Марію Каріна народжувала у цьому ж місті. За кілька місяців Снігурі перебралися в Житомир, бо чоловік влаштувався у виправну установу.

«Мешкали ми у знімній трикімнатці неподалік розташування 95-ї бригади ДШВ у колишньому військовому гуртожитку. Доньці було 8 місяців, як я пішла на роботу, бо матеріальний стан родини потребував «підсилення». Допомогло, що Денис мав режим служби доба через три. У магазині на касі два дні працювала, день відпочивала. Тому з дитиною зоставалися по черзі, економлячи на няні. У нас було чудово-казкове сімейне життя. Коли йшла на зміну, Денис був шефом кухні: готував сніданок і смачну каву. Постійно зустрічав з роботи із малою пізнього вечора. Ніколи не йшла додому сама! Жаль, що за цей короткий час не вдалося побачити світу та краще пізнати одне одного», – з теплом згадує спільне з Денисом минуле його дружина.

Якби зосталися, нас би не було: пів будинку знесло до фундаменту

Каріна одразу пригадує смішну ситуацію на День закоханих у 2023-му.

«Денис мене зустрічав як завжди з роботи, повів додому. Відкриваємо квартиру, а вона – осяяна мерехтливим світлом свічок! На мить злякалася – адже це орендоване помешкання, в якому залишився запаленим вогонь! Але переляк за якусь хвильку зовсім зник і я оцінила те, як старався Денис мене подивувати. І йому це вдалося! Крім того, мене очікувала ароматизована ванна, щоправда, вже охолола, – водночас зі смішинкою та неприхованим смутком у розповіді Каріни спливають моменти спільного щастя.

Так вони прожили пів року, але почалося вторгнення рф. Того лютневого ранку Карині був час іти на роботу. Денис розбудив кохану дещо раніше й вимовив: «Люба, прокидайся, почалася війна!». Вона спросоння несповна все розуміла. «Яка війна? Дай виспатися, скоро на працю», – відказувала майже спляча жінка. Втім, чоловік був невблаганним. За кілька хвилин зателефонував її тато й буквально наказав якнайшвидше виїхати з того гуртожитку, оскільки рашисти били по військовим частинам. Денис був солідарний: «Їдь з батьком на авто в село, бо тут справді небезпечно».

«Просила його звільнитися й поїхати зі мною у Рудню-Городище. Та де там! Певний час Денис давав зрозуміти, що лишається на роботі в установі, а за кілька днів ошелешив: «Йду служити. Буду знову прикордонником!». Я плакала, говорила про маленьку дитинку, якій ледь понад рік. Та навзаєм чули лише невблаганне: «Україну потрібно захищати!». 5 березня він уже був мобілізованим до Житомирського 9-го прикордонного загону», – таким у розповіді Каріни Снігур був початок тієї клятої «повномасштабки» для них.

Дружина з малечею поїхала в село. 8 березня Денис мав ночувати у їхній квартирі в гуртожитку. Але, на його щастя, він по службі був в іншому місці. І саме в цю ніч у той будинок прилетіла ракета з російського літака, внаслідок чого зруйнувався цілий під’їзд і загинуло кілька осіб.

«Ми багато речей там залишили, бо я не збиралася їхати звідти назовсім, – як тоді говорили деякі експерти, що все має швидко закінчитися… Але все згоріло. Нас урятував здоровий глузд батьків і Денисова вдача. Якби ми зосталися, нас би не було: пів будинку там до фундаменту знесло…», – згадує жахи того часу співрозмовниця.

Своїх дітей ми насправді не знаємо

Група, в якій був Денис, витягала «трьохсотих», яких саме обстрілював ворог. Він сів за кермо авто й заповзявся проводити евакуацію поранених.

«Перед тим увечері напрочуд довго розмовляла з ним і відчувала занепокоєність. У кінці розмови Денис відрубав: “Каріно, напевно прощаюся з тобою”. Я майже волаю: “Денисе, що ти таке несеш, у нас маленька дитина!”. У мене істерика одразу… О 4-й ранку раптом прокинулася. Почала набирати номер коханого. Той мовчав годину за годиною, хоча виклик йшов. Слухавку ніхто не брав. Наступного дня зателефонували військові й висловили співчуття з приводу загибелі чоловіка. Мама каже: “Телефонуй його батькам”. А я не можу! Не розуміла, як сказати, що їхнього єдиного сина вже немає серед живих! Моя мама набралася сміливості й зателефонувала татові Дениса. Як же він кричав… Адже мав дуже близькі стосунки з сином», – мовить Каріна.

Востаннє Олена Едуардівна бачила сина 4 лютого 2022 року в них у Житомирі. Мама полетіла літаком у Польщу по власним справам, інколи спілкуючись з Денисом і невісткою по відеозв’язку.

«24 лютого я мала повертатися в Україну. Син написав, щоб я нікуди не рухалася – це не надовго, на лічені дні. Не знала, що він уже попросився до прикордонників. А 19 березня прийшла трагічна звістка. Дуже непросто те згадувати. Я ж дякувала Богові, що моя дитина у безпеці й завдяки роботі має бронь. А він пішов добровольцем, наш єдиний і любий син. Чоловік обожнював Дениса, важко пережив втрату. Вдячні йому, що встиг подарувати онучку. Єва-Марія успадкувала Денисову емпатію й уміє за себе і за когось переживати, – розповідає Олена Едуардівна.

Це закінчення великого й наповненого певними посланнями-шифрами вірша, написаного Денисом у 15 років. Його надіслали мамі друзі вже після загибелі сина. Цю поезію він зберігав у закритій групі…

«Не можу збагнути, звідки такий біль? Є враження, що писала дуже доросла людина, трішки фаталіст. Можливо навпаки, це щось підліткове. Частину цього вірша викарбували на пам’ятнику Денисові. І я зараз розумію, що своїх дітей ми насправді не знаємо», – резюмувала розмову пані Олена.

Геннадій Карпюк 

Джерело: Інформаційне агентство АрміяInform
2025-03-28 06:48:00

Магазин автозапчастин AvtoBot м.Ніжин