Підігнали до лікарні танк і почали обстріл. Медики Балаклії про те, як окупанти боялись партизанів

В коридорах Балаклійської лікарні, здається, і досі стоїть сморід кислих російських “щей” – закатане в трилітрові банки окупантське їство бродило й вибухало, розповідає керівниця медзакладу Марина Руденко.

Коли зайшла сюди вперше після звільнення Балаклії, вся лікарня, каже, смерділа цією баландою. Двері до лікарських кабінетів поштрикані ножиком, на більшості написані чиїсь прізвиська чи позивні – Отто, Малек. Так окупанти позначали місця свого проживання. Після того, як російські солдати вигнали звідси медиків і пацієнтів, лікарня перетворилася на військові казарми.

Балаклійська клінічна багатопрофільна лікарня розташована в сосновому лісі на околиці Балаклії. Тут було кілька відділень – інфекційне, терапевтичне, неврологія, пологове, дитяче, робили складні операції, приміром, у травматологію приїздили оперуватися навіть з Харкова і столиці.

Російські війська окупували місто 2 березня, і вже за кілька днів в інфекційному відділенні лікарні облаштували військовий шпиталь. За словами директорки медзакладу Марини Руденко, в інших відділеннях медики продовжували надавати допомогу цивільним.

Однак так тривало недовго. Наприкінці березня Збройні сили України вигнали рашистів із сусідньої Гусарівки, окупанти понесли великі втрати і стали дуже злі.

– Вони боялися – лікарня, бачите, знаходиться в лісі – що ми можемо лікувати партизанів чи мати зв’язок зі Збройними силами України, нам би дуже хотілося, щоб так було, але такого не було, – каже директорка Балаклійської клінічної багатопрофільної лікарні інтенсивного лікування Марина Руденко.

Марина Руденко

Тоді ж окупанти свій військовий шпиталь вивезли, пізніше лікарі зрозуміли, для чого. 2 квітня росіяни підігнали до лікарні танк і відкрили вогонь. Влучили в рентгенкабінет, операційну, харчоблок, у дитячому відділенні винесли шматок стіни, на той час там перебувало 360 людей, з них зо два десятки дітей.

– Це були і пацієнти, і медичний персонал, деякий медперсонал тут жив, дехто ходив додому, приходив на чергування, та й родичі і пацієнтів, і персоналу тут також жили, тут підвали були, в нас була їжа, нам волонтери доставляли продукти харчування, ми готували на всіх і годували, – каже Марина Руденко.

Коли не було електроенергії, розводили багаття біля харчоблоку і варили на багатті на 360 порцій обід.

– Після першого пострілу лікарня заходила ходором, посипалося скло, всі побігли ховатися – хто в підвал, хто між двома стінами, – згадує лікарка.

Обстріли лунали один за одним, люди не могли повірити, що врешті вдарять і по дитячому відділенню. Від удару вирвало батареї, а частина стіни і перекриття між поверхами обвалилися.

– Потім нам було сказано, що нас обстріляли Збройні сили України, ми, безумовно, їм не повірили, такого просто не могло бути. Це була їхня провокація з метою вигнати нас із лікарні, – каже Марина.

А в ніч з 3 на 4 квітня до лікарні навідалися російські солдати.

– Були вони зовсім неадекватні, почали стріляти з автоматів у темряві, якісь претензії говорити, що війна на Донбасі, поки вони воювали, ми тут жирували, і зараз вони всіх нас тут покладуть, і ми повинні відповісти за все це – саме лікарі нашої лікарні, – згадує лікарка.

За словами Марини Руденко, окупанти погрожували, стріляли в підлогу поруч з ногами, били по голові наших лікарів прикладами автоматів, якимись ще предметами, це був жах.

– Потім чоловіків-лікарів поклали на підлогу і також почали стріляти біля голови, пулі відскакували в темряві в різні боки, потім це якось закінчили з ультиматумом, щоб на ранок нас тут нікого не було, покинули лікарню.

Російські військові облаштували в лікарні казарми, після них сміття вивозили КАМАЗами кілька днів, згадує пані Марина.

Окупанти не тільки зруйнували обстрілами систему опалення й водопровід, а й покрали сучасне обладнання – діагностичне та операційне, з нещодавно відремонтованого дитячого відділення поцупили навіть дитячі іграшки.

– Тут до приходу російської армії була пральна машина, щоб можна було прати дитячі речі, тому що в нас лежали мами із сіл, далеких від Балаклії. Вирішили, що поставимо тут пральну машинку, ось, будь ласка, її і сліду нема. Загалом покрали 37 пральних машин! Усі до одної! – каже Марина.

Покрали діагностичне й операційне обладнання, апарати УЗД, кардіографи, а те, що не змогли вивезти – зіпсували, як-от томограф, який під час розпалу коронавірусу придбала лікарня.

– Частину цього апарату не можна винести, вона не проходить через двері, це треба було лише руйнувати стіну, саме так його сюди й монтували, а потім закладали. Але вони витягли всю електроніку, і на сьогодні він просто мертвий, тому що не може працювати, розкурочили все, покрали всі монітори до комп’ютерів. Отак “звільнили”, – каже лікарка.

Пані Марині тоді вдалося виїхати з Балаклії, сховавши лікарське посвідчення, але вже тоді, на початку квітня, окупанти склали списки лікарів і заборонили їм виїжджати з Балаклії.

– Для того, щоб виїхати з лікарні до першого нашого українського блокпосту, сім блокпостів треба було проїхати російських – там і “ЛНР”, і буряти, і російський спецназ, кого там тільки не було, і кожен перевіряв, – згадує Марина Руденко.

А от завідувачка терапевтичного відділення Олена Белінська лишалася в місті всю окупацію. Коли рашисти вигнали їх з лікарні, з їхнього дозволу обладнали міністаціонар у міській поліклініці в центрі Балаклії – під наглядом військових РФ.

Разом зі ще кількома лікарями, які не встигли або не захотіли вчасно евакуюватися, надавали допомогу хворим, пораненим та закатованим, розповідає завідувачка терапевтичного відділення Олена Белінська.

– Ми вирішили, що люди нашого міста не можуть залишатися без медичної допомоги, тому ми організували тут міністаціонар, де старалися зібрати залишки лікарів, медсестер, які в місті залишилися, які не злякалися, які надавали допомогу людям, яким я дуже вдячна за це, – каже Олена Белінська.

Олена Белінська

Найбільшого навантаження зазнали хірург і анестезіолог, які практично жили в міністаціонарі, бо дуже багато було звернень, поранень, люди переживали жахіття.

Міністаціонар продовжує функціонувати й зараз, за два місяці після звільнення Балаклії – доки не відкриється багатопрофільна лікарня. Спершу її розміновували, окупанти прикручували вибухівки навіть на медичні каталки, згадують лікарі. Тепер там триває ремонт. У стаціонарі навіть зараз є пацієнти.

– Ми ж переселенці, щойно повернулися, дуже тяжко дивитися на зруйновані домівки, без дахів, без вікон. В нас також таке, я прийшла глянула на свій дім, у мене все стиснулося, не знала, як я це переживу, – каже Людмила, пацієнтка лікарні.

Цей міністаціонар був справжнім порятунком під час окупації, згадує вже друга пацієнтка – пані Наталія. Згадує, як в 30-тисячному місті спорожніли вулиці, люди боялися виходити з дому, не працювали магазини, аптеки.

– Ідеш вулицею, і жодної людини немає, тільки грюкають ставні, залізо одірване там, де магазини, і таке враження, що якийся сюрреалізм, що ти потрапив, як ото в фільмах показують, міста зруйновані. І так ідеш, аж сльози, я йшла й плакала, – згадує часи окупації Наталія.

Наталія розповідає, що не було зв’язку, аптека не працювала, лікарня була зруйнована. Єдиний вогник, куди можна було прийти по допомогу – сюди, тому що оце тільки тут світилися вікна. І коли Наталії було дуже погано, вона задихалася, то приходила сюди.

З кабінету, де працює Олена Белінська, добре видно відділ поліції. Там під час окупації рашисти облаштували штаб і катівню. Туди, каже, 5 квітня забрали її чоловіка – Миколу, його катували 15 днів.

– Вони сказали йому – раз ти волонтер, то це ще гірше, ніж АТОшник, бо ти ідейний, – згадує Олена Белінська.

Тоді у місті, каже, почалися репресії,  зникали волонтери, арештували двох працівників ритуальної служби. Стало дуже страшно, коли зник безвісти медбрат лікарні, згадує Олена.

– Заїхала росгвардія, заїхали нові війська, і плюс наші звільнили Гусарівку в кінці березня. Тобто вони зазнали дуже великих втрат і були дуже злі. Думали, що тут багато навідників, диверсантів, і почали люди зникати, – каже лікарка.

Є село поблизу лікарні – Байрак, і перші люди звідти почали зникати. І лікарі вже знали, що вже убито їхнього Вітю, медичного брата – його знайшли під Гусарівкою. В нього маленька дитинка народилася, він не дійшов додому з лікарні.

Колегам повідомили, що знайшли Вітю вбитим і закатованим, у нього були простріляні коліна, простріляна рука, і він вбитий прямим пострілом в серце.

Коли чоловік Олени Белінської був у полоні, до неї також навідалася ФСБ, провели обшук, допитали доньку. З нею, каже, намагалися говорити спокійно, з доводами.

– Вони прийшли з автоматами, з ось такими глушителями, це було страшно спочатку, а потім вже не страшно, смерть – вона тільки одна! Запитала: “Зачем вы сюди пришли?” І вони тоді в один голос так спокійно мені відповіли: “Мы боремся с нацизмом”, – згадує Олена.

Лікарка каже, що видно, в неї був такий вираз обличчя, що вони злякалися! Вона їм сказала: “Это бредовая идея вашего Путина! Ви не можете в это верить, потому что это невозможно!”.

Виїхати Олена не могла, і не тільки тому, що не випускали. Не змогла б лишити чоловіка – в нього відібрали паспорт, і пацієнтів, які потребували допомоги.

Працювали інколи на межі людських можливостей, хірург та анестезіолог спали в облаштованій з чого було невеличкій операційній. Аналізи не робили, медпрепаратів бракувало, попри те, що за кілька кілометрів у центральній лікарні було надсучасне обладнання і купа ліків, закуплених ще до повномасштабної війни, забрати їх не могли.

– Нас, по-перше, не пускали в лікарню, тільки треба було йти до них, просити дозволу, і тоді вони організовували транспорт і їхали. Нам давалось хвилин 20, щоб зібрати те, що ми хочемо зібрати, бо наша лікарня була дуже насичена апаратурою, медикаментами, але ми не могли встигати все це забрати за той короткий час, що нам надавали, – каже Олена.

Російські медики казали скласти список потреб, але в основному це були лише обіцянки або привозилось крихтами.

Зараз багатопрофільну лікарню відновлюють. Будівельники вставляють вікна, лагодять покрівлю, замуровують вирвану стіну в дитячому відділенні. Намагаються запустити системи опалення та водопровід. Підсобним робочим працює тут Валерій Шаповалов. Чоловік мешкав у Балаклії всю окупацію, не може стримати сльози.

– Ми взагалі такого не очікували, що “один народ”, як говорили, а з нами так себе повели, напали, били. Я весь час був в окупації, нікуди не виїжджав, мені боляче на все це дивитися. Ось це дитяче відділення – я тут колись лежав, а хірургія розбита – мені позаторік там ногу “різали”, оперували, а тепер ходиш, дивишся, жах. Пограбували так, навіщо це робити? – каже Валерій.

В лікарню вже завозять обладнання, ремонтують медзаклад за державний кошт, і вже до кінця листопада запрацює перше відділення – інфекційне, каже керівниця медзакладу. Лікарня обов’язково відродиться найближчим часом, впевнена директорка лікарні, а от репутація росіян зіпсована навіки.

Фото: Тетяна Доцяк

В коридорах Балаклійської лікарні, здається, і досі стоїть сморід кислих російських “щей” – закатане в трилітрові банки окупантське їство бродило й вибухало, розповідає керівниця медзакладу Марина Руденко.

Коли зайшла сюди вперше після звільнення Балаклії, вся лікарня, каже, смерділа цією баландою. Двері до лікарських кабінетів поштрикані ножиком, на більшості написані чиїсь прізвиська чи позивні – Отто, Малек. Так окупанти позначали місця свого проживання. Після того, як російські солдати вигнали звідси медиків і пацієнтів, лікарня перетворилася на військові казарми.

Балаклійська клінічна багатопрофільна лікарня розташована в сосновому лісі на околиці Балаклії. Тут було кілька відділень – інфекційне, терапевтичне, неврологія, пологове, дитяче, робили складні операції, приміром, у травматологію приїздили оперуватися навіть з Харкова і столиці.

Російські війська окупували місто 2 березня, і вже за кілька днів в інфекційному відділенні лікарні облаштували військовий шпиталь. За словами директорки медзакладу Марини Руденко, в інших відділеннях медики продовжували надавати допомогу цивільним.

Однак так тривало недовго. Наприкінці березня Збройні сили України вигнали рашистів із сусідньої Гусарівки, окупанти понесли великі втрати і стали дуже злі.

– Вони боялися – лікарня, бачите, знаходиться в лісі – що ми можемо лікувати партизанів чи мати зв’язок зі Збройними силами України, нам би дуже хотілося, щоб так було, але такого не було, – каже директорка Балаклійської клінічної багатопрофільної лікарні інтенсивного лікування Марина Руденко.

Марина Руденко

Тоді ж окупанти свій військовий шпиталь вивезли, пізніше лікарі зрозуміли, для чого. 2 квітня росіяни підігнали до лікарні танк і відкрили вогонь. Влучили в рентгенкабінет, операційну, харчоблок, у дитячому відділенні винесли шматок стіни, на той час там перебувало 360 людей, з них зо два десятки дітей.

– Це були і пацієнти, і медичний персонал, деякий медперсонал тут жив, дехто ходив додому, приходив на чергування, та й родичі і пацієнтів, і персоналу тут також жили, тут підвали були, в нас була їжа, нам волонтери доставляли продукти харчування, ми готували на всіх і годували, – каже Марина Руденко.

Коли не було електроенергії, розводили багаття біля харчоблоку і варили на багатті на 360 порцій обід.

– Після першого пострілу лікарня заходила ходором, посипалося скло, всі побігли ховатися – хто в підвал, хто між двома стінами, – згадує лікарка.

Обстріли лунали один за одним, люди не могли повірити, що врешті вдарять і по дитячому відділенню. Від удару вирвало батареї, а частина стіни і перекриття між поверхами обвалилися.

– Потім нам було сказано, що нас обстріляли Збройні сили України, ми, безумовно, їм не повірили, такого просто не могло бути. Це була їхня провокація з метою вигнати нас із лікарні, – каже Марина.

А в ніч з 3 на 4 квітня до лікарні навідалися російські солдати.

– Були вони зовсім неадекватні, почали стріляти з автоматів у темряві, якісь претензії говорити, що війна на Донбасі, поки вони воювали, ми тут жирували, і зараз вони всіх нас тут покладуть, і ми повинні відповісти за все це – саме лікарі нашої лікарні, – згадує лікарка.

За словами Марини Руденко, окупанти погрожували, стріляли в підлогу поруч з ногами, били по голові наших лікарів прикладами автоматів, якимись ще предметами, це був жах.

– Потім чоловіків-лікарів поклали на підлогу і також почали стріляти біля голови, пулі відскакували в темряві в різні боки, потім це якось закінчили з ультиматумом, щоб на ранок нас тут нікого не було, покинули лікарню.

Російські військові облаштували в лікарні казарми, після них сміття вивозили КАМАЗами кілька днів, згадує пані Марина.

Окупанти не тільки зруйнували обстрілами систему опалення й водопровід, а й покрали сучасне обладнання – діагностичне та операційне, з нещодавно відремонтованого дитячого відділення поцупили навіть дитячі іграшки.

– Тут до приходу російської армії була пральна машина, щоб можна було прати дитячі речі, тому що в нас лежали мами із сіл, далеких від Балаклії. Вирішили, що поставимо тут пральну машинку, ось, будь ласка, її і сліду нема. Загалом покрали 37 пральних машин! Усі до одної! – каже Марина.

Покрали діагностичне й операційне обладнання, апарати УЗД, кардіографи, а те, що не змогли вивезти – зіпсували, як-от томограф, який під час розпалу коронавірусу придбала лікарня.

– Частину цього апарату не можна винести, вона не проходить через двері, це треба було лише руйнувати стіну, саме так його сюди й монтували, а потім закладали. Але вони витягли всю електроніку, і на сьогодні він просто мертвий, тому що не може працювати, розкурочили все, покрали всі монітори до комп’ютерів. Отак “звільнили”, – каже лікарка.

Пані Марині тоді вдалося виїхати з Балаклії, сховавши лікарське посвідчення, але вже тоді, на початку квітня, окупанти склали списки лікарів і заборонили їм виїжджати з Балаклії.

– Для того, щоб виїхати з лікарні до першого нашого українського блокпосту, сім блокпостів треба було проїхати російських – там і “ЛНР”, і буряти, і російський спецназ, кого там тільки не було, і кожен перевіряв, – згадує Марина Руденко.

А от завідувачка терапевтичного відділення Олена Белінська лишалася в місті всю окупацію. Коли рашисти вигнали їх з лікарні, з їхнього дозволу обладнали міністаціонар у міській поліклініці в центрі Балаклії – під наглядом військових РФ.

Разом зі ще кількома лікарями, які не встигли або не захотіли вчасно евакуюватися, надавали допомогу хворим, пораненим та закатованим, розповідає завідувачка терапевтичного відділення Олена Белінська.

– Ми вирішили, що люди нашого міста не можуть залишатися без медичної допомоги, тому ми організували тут міністаціонар, де старалися зібрати залишки лікарів, медсестер, які в місті залишилися, які не злякалися, які надавали допомогу людям, яким я дуже вдячна за це, – каже Олена Белінська.

Олена Белінська

Найбільшого навантаження зазнали хірург і анестезіолог, які практично жили в міністаціонарі, бо дуже багато було звернень, поранень, люди переживали жахіття.

Міністаціонар продовжує функціонувати й зараз, за два місяці після звільнення Балаклії – доки не відкриється багатопрофільна лікарня. Спершу її розміновували, окупанти прикручували вибухівки навіть на медичні каталки, згадують лікарі. Тепер там триває ремонт. У стаціонарі навіть зараз є пацієнти.

– Ми ж переселенці, щойно повернулися, дуже тяжко дивитися на зруйновані домівки, без дахів, без вікон. В нас також таке, я прийшла глянула на свій дім, у мене все стиснулося, не знала, як я це переживу, – каже Людмила, пацієнтка лікарні.

Цей міністаціонар був справжнім порятунком під час окупації, згадує вже друга пацієнтка – пані Наталія. Згадує, як в 30-тисячному місті спорожніли вулиці, люди боялися виходити з дому, не працювали магазини, аптеки.

– Ідеш вулицею, і жодної людини немає, тільки грюкають ставні, залізо одірване там, де магазини, і таке враження, що якийся сюрреалізм, що ти потрапив, як ото в фільмах показують, міста зруйновані. І так ідеш, аж сльози, я йшла й плакала, – згадує часи окупації Наталія.

Наталія розповідає, що не було зв’язку, аптека не працювала, лікарня була зруйнована. Єдиний вогник, куди можна було прийти по допомогу – сюди, тому що оце тільки тут світилися вікна. І коли Наталії було дуже погано, вона задихалася, то приходила сюди.

З кабінету, де працює Олена Белінська, добре видно відділ поліції. Там під час окупації рашисти облаштували штаб і катівню. Туди, каже, 5 квітня забрали її чоловіка – Миколу, його катували 15 днів.

– Вони сказали йому – раз ти волонтер, то це ще гірше, ніж АТОшник, бо ти ідейний, – згадує Олена Белінська.

Тоді у місті, каже, почалися репресії,  зникали волонтери, арештували двох працівників ритуальної служби. Стало дуже страшно, коли зник безвісти медбрат лікарні, згадує Олена.

– Заїхала росгвардія, заїхали нові війська, і плюс наші звільнили Гусарівку в кінці березня. Тобто вони зазнали дуже великих втрат і були дуже злі. Думали, що тут багато навідників, диверсантів, і почали люди зникати, – каже лікарка.

Є село поблизу лікарні – Байрак, і перші люди звідти почали зникати. І лікарі вже знали, що вже убито їхнього Вітю, медичного брата – його знайшли під Гусарівкою. В нього маленька дитинка народилася, він не дійшов додому з лікарні.

Колегам повідомили, що знайшли Вітю вбитим і закатованим, у нього були простріляні коліна, простріляна рука, і він вбитий прямим пострілом в серце.

Коли чоловік Олени Белінської був у полоні, до неї також навідалася ФСБ, провели обшук, допитали доньку. З нею, каже, намагалися говорити спокійно, з доводами.

– Вони прийшли з автоматами, з ось такими глушителями, це було страшно спочатку, а потім вже не страшно, смерть – вона тільки одна! Запитала: “Зачем вы сюди пришли?” І вони тоді в один голос так спокійно мені відповіли: “Мы боремся с нацизмом”, – згадує Олена.

Лікарка каже, що видно, в неї був такий вираз обличчя, що вони злякалися! Вона їм сказала: “Это бредовая идея вашего Путина! Ви не можете в это верить, потому что это невозможно!”.

Виїхати Олена не могла, і не тільки тому, що не випускали. Не змогла б лишити чоловіка – в нього відібрали паспорт, і пацієнтів, які потребували допомоги.

Працювали інколи на межі людських можливостей, хірург та анестезіолог спали в облаштованій з чого було невеличкій операційній. Аналізи не робили, медпрепаратів бракувало, попри те, що за кілька кілометрів у центральній лікарні було надсучасне обладнання і купа ліків, закуплених ще до повномасштабної війни, забрати їх не могли.

– Нас, по-перше, не пускали в лікарню, тільки треба було йти до них, просити дозволу, і тоді вони організовували транспорт і їхали. Нам давалось хвилин 20, щоб зібрати те, що ми хочемо зібрати, бо наша лікарня була дуже насичена апаратурою, медикаментами, але ми не могли встигати все це забрати за той короткий час, що нам надавали, – каже Олена.

Російські медики казали скласти список потреб, але в основному це були лише обіцянки або привозилось крихтами.

Зараз багатопрофільну лікарню відновлюють. Будівельники вставляють вікна, лагодять покрівлю, замуровують вирвану стіну в дитячому відділенні. Намагаються запустити системи опалення та водопровід. Підсобним робочим працює тут Валерій Шаповалов. Чоловік мешкав у Балаклії всю окупацію, не може стримати сльози.

– Ми взагалі такого не очікували, що “один народ”, як говорили, а з нами так себе повели, напали, били. Я весь час був в окупації, нікуди не виїжджав, мені боляче на все це дивитися. Ось це дитяче відділення – я тут колись лежав, а хірургія розбита – мені позаторік там ногу “різали”, оперували, а тепер ходиш, дивишся, жах. Пограбували так, навіщо це робити? – каже Валерій.

В лікарню вже завозять обладнання, ремонтують медзаклад за державний кошт, і вже до кінця листопада запрацює перше відділення – інфекційне, каже керівниця медзакладу. Лікарня обов’язково відродиться найближчим часом, впевнена директорка лікарні, а от репутація росіян зіпсована навіки.

Фото: Тетяна Доцяк