Пережив дві клінічні смерті, втратив дві руки і… знайшов кохання. Історія важкопораненого Артема та його Анни

Артему Гордієнку 30 років. Він із Донеччини. В цивільному житті працював слюсарем на Авдіївському коксохімічному заводі, обожнював футбол.

А вже 26 лютого 2022 року був у лавах Територіальної оборони — зі зброєю в руках взявся боронити рідну Донеччину.

Взимку 2024 року на полі бою втратив обидві руки. Пережив дві клінічні смерті. Лікарі кажуть, що це ще «пощастило» — адже за гіршим сценарієм Артем міг втратити ще й ногу та око. Медики констатують: пацієнт дуже боровся за життя.

Під час реабілітації та протезування Артем познайомився із дівчиною. 28-річна Анна працює у відділенні післягострої та довготривалої реабілітації Головного військового клінічного госпіталю. Як вона кокетливо каже: «Це я перша поклала око на Артема». Він же визнає: після поранення довго не міг зрозуміти, куди далі і як рухатися. Але ініціативність дівчини зіграла свою роль.

23 квітня 2025 року Артем зробив Анні пропозицію. 7 червня пара побралася.

АрміяInform поспілкувалася з подружжям: про війну, бойові розпорядження, почуття, реабілітацію, протезування. Далі — їхня пряма мова і діалог.

2023 рік, зачистка Водяного: перший досвід штурмовика

Артем розповідає, як потрапив до лав Сил оборони:

«У 2022 році я працював на коксохімі. З початком повномасштабного вторгнення зателефонували з ТЦК — і вже 26 лютого 2022 року я вступив до лав Територіальної оборони — 109 Маріупольська бригада. За спиною мав строкову службу.

Увесь час підрозділ тримав оборону на рідній Донеччині: Авдіївка, Нью-Йорк, Степове, Водяне, Тоненьке… У нашому підрозділі було багато місцевих, і нашою перевагою було досконале знання місцевості, ми знали кожну стежинку, кожну вовчу стежку рідного Донбасу.

Перший досвід штурмовика стався у 2023 році, коли зачищали Водяне, неподалік від Донецького аеропорту. Тоді було багато втрат, поранених, — проти українського підрозділу ТрО стояли навчені російські військові. Дистанція до ворога складала всього 40 метрів. Окопна лінія ділила селище навпіл: половину контролювали Сили оборони, іншу половину — ворог.

У перші дні було важко, бо ворог знав про нас все. І це було наше бойове хрещення, бо досі ми стояли на блокпостах. За задумом, це наше бойове завдання мало тривати три дні — а вийшов місяць… Ми мали закріпитися в порожніх, як нам казали, будинках. Але росіян треба було відтіснити — але якою ціною?..

А вже в січні 2024 року Авдіївка була у напів оточенні, ситуація складна… Ми були в якості приданого підрозділу з Третьою штурмовою бригадою — стояли в районі Степового, ділянка була важка. Ворог намагався закрити кільце, ми щодня стримували їхні наступи.

Паралельно ми працювали з 47 бригадою. З ними було взаємодіяти дуже приємно, бо ми були впевнені в них: в них була аеророзвідка, логістика, мене супроводжували «мавіком», коли я групу заводив у село, якого вже фактично не існувало.

Пам’ятаю, що все тоді було засніжено. Я був старшим групи. Ситуація — «очко». Але ми вижили. Хоча двіжуха була нормальна. Через кілька днів мене старші знову викликали. Зайшов до командира, побачив його в оточенні «свіжих» новобранців — і, як виявилося, я мав ще раз заїхати в те село і завезти нову групу на «течику».

Був вітер, сніг, січень, поле… Ми звернули на те, що залишилося від вулиці і треба було пройти ще 50 метрів до наших позицій — і почався мінометний обстріл. Я і ще двоє чи троє військових встигли зайти в будинок — а ще двох знайти не міг. Один із них йшов уперше на бойове завдання — і він навіть не дійшов до позиції: впала міна, він «200». Я як старший групи винуватив у цьому себе, був осад, — мовляв, не довів, достатньо не пояснив тощо… Вивів групу з позицій успішно.

«За долю секунди я мав вирішити: або мені розриває голову, або руки»

У березні було нове завдання, в районі Клебан-Бика. БР-ку до нас донесли лише поверхнево — і ми посеред ночі вирушили на першу лінію. У мене було дуже погане передчуття, я особисто туди їхати не хотів, інтуїція на щось натякала — і я знехтував її сигналами, мушу визнати…

Коли почало світати — зрештою, отримали наказ висуватися. Це вже була 6 ранку. Я пробував проговорити із командиром, що недоречно їхати не в темряві і навіть не по «сіряку». Я сказав побратимам, що не поїду за таких умов: мені не подобалося планування цього виходу, обмеженість інформації тощо. Хоча вони старалися мене відговорити: з аргументом, мовляв, я вже бував у «пи*дячках».

Десь у той момент до нас під’їхала броня з інженерами (інженерно-саперний підрозділ — ред.) — і звідти витягли хлопчину. Він був уже «200». Я підійшов до одного з цих саперів і запитав: «Скажи по-чесному: там очко?». Він обернувся і відповів: «Так».

Але все ж мої хлопці вже завантажилися на броню — тому я теж приєднався до них, я ж не боягуз. Так ми вирушили на позицію «Титан» в районі Тоненького. Як тільки ми спішилися з броні, а водій поїхав — одразу прилетіла міна.

Що ми бачили перед собою? Поле, яр, очерет, позаду нас — посадка, спереду — гора, на якій сидять під*ри. Як з’ясувалося, ми заїхали в напів оточення. Але почали закопуватися прямо посеред поля. Хоча, проаналізувавши ті події з часом, розумію, що нам треба було таки йти в посадку.

Ми просто почали копати посеред поля, зводити нову позицію, щоби утримати якусь частину прориву. Позаду нас були суміжники, але в них хоч бліндажі були… Ми ж опинилися в самій сраці, посеред замінованого поля. Там було мінімум 25 ТМ-ок. Чи знали ми, що їдемо в поле?.. Ні. Ми знали, що нам треба відбити атаку і постаратися включитися в роль штурмовика та трохи пройти вперед. Але дізналися ми про це вже згодом.

Біля одного з наших побратимів просто біля вуха просвистіла куля — і ми зрозуміли, що росіяни згори контролюють цю ділянку… І почалося: міни, дрони, і вся карусель ворожого озброєння. FPV підлітав — але побратим одразу його виніс.

Після нього прилетів «мавік» — я в цей час закопувався, не бачив його… Перевернувся на спину — і бачу, що мені просто в обличчя летить скид. І все. Мені треба було в долі секунди вирішити: або мені відриває «кабіну», розриває голову — або руки. Своїми ж руками я ризикнув… Закрив руками обличчя. Вибух. Оніміння. Контузія. Відкриваю очі — і бачу, що кисті висять на шкірі. Все. Їх відірвало.

Побратим підбіг, зверху ліг на мене, наклав турнікети, обколов обезболами — і знову залітає дрон. А я вже злий, бо з перебитими руками! І знову скид. Я повернувся в сторону — і цей другий скид прилітає в ногу, вирвавши шматок м’яса. Зараз у мене немає частини стегна, нога повноцінно поки не функціонує. Але кінцівку врятували — хоча могли ампутувати. І ще око було пробите — хлопці накрили шапкою, бо думали, що там ока вже немає…

І третій «мавік» прилетів. Побратим «Саймон» його відволік на себе, бо БПЛА летів цілеспрямовано на мене. Він отримав поранення ноги і реально мене врятував — бо ця карусель дронів призначалася вся для мене.

28 годин очікування евакуації, дві клінічні смерті, втрата двох літрів крові

Мене почали тягти в посадку, там вже були накопані якісь капоніри. Я 28 годин чекав евакуації: в тій посадці ми ночували, нас обстрілювали, сиро і холодно, то був березень… Я був у свідомості деякий час, побратими мені боялися багато обезболів колоти — щоб серце не стало. Турнікети були лише на руках. Якби ще на нозі — була би гарантована ампутація ще й ноги.

Із нашої групи всі були поранені — але вижили всі. У мене цікава ситуація була: двічі клінічна зупинка серця, мене вже визнавали «200-м». Уперше — коли мене в пікап поклали, вдруге — коли до стабпункту привезли.

Повернуся до того, як викликали евакуаційну групу. У нас не працювала рація — тому один із наших побратимів увімкнув на свій страх і ризик мобільний, зателефонував.

Наступного дня нас приїхали забирати — аж опівдні. Зрозуміло, що я на той час вже витік, літри 2 крові точно втратив. Вже потім у шпиталі запитував, скільки мені влили, то відповіли, що чотири по 500 мл. Не знаю, що серце взагалі перекачувало.

Побратими розповідали, що вночі в тій посадці по нас прилітали і «Гради», і скиди — а я просто мовчав. Хлопці мене накрили якоюсь шубою старою… Я ж себе вже налаштовував на летальний кінець і евакуації не очікував. Єдине, що просив у побратимів: не пропустити росіян до посадки, щоби вони не знущалися наді мною в разі чого.

Чому висока ампутація, якщо відірвало лише кисті? Турнікетний синдром, в мене була перебита артерія на правій руці… Ще й сепсис міг бути. Згодом я побачив, що в мене міняється колір крові: спочатку був темно-червоний, потім змінився на світло-багряний. Так і зрозумів, що пошкоджена артерія. Коли затягнули турнікет — кров почала бризкати рясніше…

Евакуювала нас 53 бригада. Коли приїхали до нашої посадки, то запитали, де наш важкий. Їм вказали в моєму напрямку — вони сходили туди і повернулися, сказавши, що там важкопораненого немає. Але є «200». Мене завантажили в пікап як загиблого. Авто їхало швидко, втікаючи від FPV, і мене сильно трясло. Зі слів медиків, ймовірно, саме це стало причиною «перезапуску» серця. Бо коли хтось із військових підійшов подивитися, чи не вилетів я із пікапу — то вони після цього поїхали ще швидше, оскільки з’ясувалося, що «двохсотий» — дихає. І його треба рятувати.

Коли привезли в стабік і поклали на носилки — пульсу знову не було. Свідомість до мене повернулася вже в лікарні імені Мечникова. Побратим казав жартома: «Коли він одужає зрештою — я його точно вже доб’ю! (сміється). Я його в тій посадці укривав, дбав за нього — а він надумав помирати! Нерви мені робив (ще гучніше сміється)».

«Таких людей поступає до нас мало. Ви точно хочете жити»

Коли прийшов до тями в Мечникова, то першим кого побачив, був мій взводний. І найперша думка: «Що я тут взагалі роблю?». Згодом мені лікарі пояснили, що мені ще неймовірно пощастило: бо у мене могли би бути мінус дві руки, мінус нога, мінус око. І казали прямим текстом: «Як ви вижили — нам незрозуміло. Таких людей поступає до нас мало. Але ви точно хочете жити, боретеся за життя».

Далі була травматологія… Ще була проблема з нирками — втрата крові, пролежав 28 годин на сирому ґрунті… Шанси на відновлення роботи нирок були мінімальні. Якби не витримали нирки — все могло би закінчитися зрозуміло як… Тому задача номер один була: порятунок нирок. Сувора дієта.

Далі було відділення післягострої та довготривалої реабілітації — інші люди, інша обстановка. В палаті я був із Романом — він теж втратив обидві кінцівки. Ми здружилися. Доти я їздив на кріслі колісному, але саме це відділення мене поставило на ноги десь за тиждень.

І саме в цьому відділенні я і познайомився із сестрою-господинею Анною.

Підвіконня розбрату і єднання

Далі про ситуацію із прибиранням підвіконня розповідає Анна. Спочатку це підвіконня було «підвіконням розбрату». Але як згодом з’ясувалося — стало «підвіконням єднання».

Аня пригадує:

— До нас мала приїхати перевірка. А пацієнти дуже люблять складати смаколики (печиво, цукерки) на підвіконня. І це в кожній палаті! На час перевірки ж мав бути порядок, в тому числі — на підвіконнях. Я залітала в палати і наказувала швидко прибрати все на підвіконнях. Якщо не зроблять — погрожувала повикидати все. Хто не міг самотужки прибрати — радила просити про допомогу. Я це говорила всім і не мала на меті образити конкретно Артема.

Але через кілька хвилин до мене підійшли колеги, і запитали, чим я образила Артема, бо він геть сердитий, казав, що я його довела ледь чи не до істерики…

Мені стало дуже образливо, бо я б йому ніколи в житті такого не сказала… Я розплакалася. І попросила дозволу в нашого психолога піти й вибачитися. Вона порадила таки поговорити з ним. Я підійшла до Артема — а він сидить, і обличчя аж червоне від злості. Вибачилася. Казала, що моє прохання адресується не лише йому, а всім. Пояснила, що просила прибрати на підвіконнях 300 разів — а на 301 раз вже здали нерви… Так і поговорили, почали жартувати вже, сміялися…

— Але я перед тим дуже злий був, — додає Артем. — У нас був один холодильник на весь поверх — куди я це все мав ховати?! А волонтери несуть і несуть — в чому я винен?!

«Я тут щось придумав. Ти заціниш»

23 квітня 2025 року Артем зробив Анні пропозицію — але перед цим вони посварилися.

«Дуже сильно посварилися. Я йому так і сказала: я до тебе більше не прийду, — пригадує Анна. — Але 21 квітня в мене був день народження, він зателефонував і запитав, чи я приїду (бо був у іншому відділенні). І каже: «Треба поговорити. Я тут щось придумав. Думаю, що це нормально. Ти заціниш». Я ці слова до смерті пам’ятатиму (сміється). Приїхала, пішли на свіже повітря пройтися… Взяли кави, а він стоїть і дивиться на мене. А я на нього. Каже: давай присядемо? Ну присіли… То я вже й прошу, щоб казав щось… Він і сказав: «Хочу, щоби ти була моєю дружиною». Я була дуже розгублена…

— Так, було таке. Та ти була в ах*ї, — додає Артем, сміючись. — Спочатку я ні з ким не спілкувався в госпіталі, лише з хлопцями інколи.

— Так, це я перша на нього око поклала, — кокетливо каже Аня.

— Я про це (стосунки) навіть не думав — бо не до того було. А Аня приходила часто… А потім я почав помічати сам. Та й колеги її, мовляв, часто згадували її. Але я був категоричний: не треба мене сватати! Але з часом я побачив, як вона мені допомагає в усьому, як залицяється… Що я їй небайдужий. Але я був не готовим. Я пояснював це і Ані: хочу пройти реабілітацію, зібратися з думками, зрозуміти, що взагалі в житті відбувається… Але я коли я поїхав протезуватися за кордон — Аня дуже скучила.

— Він 26 липня поїхав — 3 грудня приїхав. І телефонував раз у місяць — казав, що, ймовірно, затримається ще… І от одного дня о 4:19 ранку дзвінок: «Привіт, як справи? Я через годину буду в Києві». Ну в мене голубці вже були накручені і борщ зварений! Я про це казала і Артему, і його побратимам: якщо треба буде допомога із житлом — будь ласка, мій дім — ваш дім…

— А коли я під’їхав до під’їзду, то Аня так кинулася обіймати, що ледь не витягла мене з авто разом з дверима. Очі горіли. Ну і навесні 2025-го зрозумів, що пора братися за голову; пора подорослішати. Так і зробив пропозицію. 7 червня 2025 року ми одружилися.

Протезування і нові навички

Протезувався я не по державній програмі. Зі мною працював протезний центр Protez Foundation. Ми відкривали збір на протези: 80 тисяч доларів за біонічні. Зібрали приблизно за три місяці — і далі була поїздка у США майже на пів року.

З лівою рукою все давалося простіше. З правою ж, щоби в куксоприйомник засунути руку, треба своєю вагою тиснути, щоби зафіксувати протез, — це було боляче і неприємно. Деякий час навіть багато всього робив лівою рукою — хоча я правша. Вже на реабілітації я і малювати лівою рукою почав багато (усміхається) — я так красиво своєю правою не малював! А підпис можу і ногою вже ставити…

А тепер же все навпаки: не можу користуватися лівою нормально. Зараз треба зробити УЗД, і в разі потреби — операцію. Інакше я не зможу носити протези. І руки зараз болять, це неприємно. Плюс ще пів року лікування. Коли все буде загоюватися після операції — треба буде робити масажі, вправи, стимуляції різні, формувати куксу.

А от коли все заживе і все буде ок — можна пробувати одягати протез та вчитися заново ними користуватися, бо наразі м’язи вже забули… Крім того, лікарі кажуть, що, як би я того не хотів, — але болі нікуди не зникнуть, невроми (доброякісна пухлина або патологічне розростання нервової тканини, яка часто виникає після травм, наприклад, ампутації — ред.) будуть все одно проростати, бо сигнали подаються, навіть попри ампутовану кінцівку…

«Ми живемо надіями — але хочемо, щоб надії стали реальністю»

Нині в Києві починають реалізовувати проєкт «Дім Героїв»: хочуть придбати дві адаптивні двокімнатні квартири в Києві для Артема та Романа, про якого ми вже писали.

Житло має бути адаптоване під осіб з високими ампутаціями обох рук, адже саме з такими пораненнями військовослужбовці/ветерани стають залежними від сторонньої допомоги. В одній кімнаті має проживати власне ветеран, в іншій — людина, котра допомагатиме в побуті, наприклад, одягати протези.

Артем є експертом-консультантом під час реалізації цього проєкту.

— Ми познайомилися з усіма ініціаторами та координаторами, поспілкувалися. Розказали, як все бачимо, поділилися досвідом… Ми живемо надіями — але хочемо, щоб надії стали реальністю. А поранених же багато. І багато військових хочуть житло власне. Багатьом треба допомогти. Це мільйони, — наголошує Артем.

— Як втримати ментальне здоров’я під час важкого поранення? Відволікатися. Частіше спілкуватися з побратимами — це реально розвантажує. Ми якось зустрілися з друзями, сходили в Макдональдс — один допомагає бургер їсти, інший — колу дає сьорбати.

Важливо, щоб поруч була надійна людина. Я дуже вдячний, що маю Аню поруч: розумію, що вона витрачає на мене чимало нервів. Та й це зрештою, фізична праця… Підтримка вкрай важлива для того, щоб людина не зламалася. У мене це дуже часто бувало: коли відчуваю, що ламаюся. Особливо — коли до мене почало реально доходити, що в мене немає рук; що я не зможу повоювати чи сам щось зробити. Але коли є люди поруч — це вже класно.

Фото з особистого архіву Артема, Анни та авторства Віталія Павленка