Пережила разом із 16-річною донькою жах російського полону: спогади вчительки з Балаклії

Вчителька англійської з Балаклії Вікторія Щербак під час окупації у 2022 році була в російському полоні разом з неповнолітньою донькою і чоловіком. Освітянку примушували викладати за програмою країни-агресора. В камері вчителька зустріла й свою колишню ученицю, над якою знущалися російські військові.

– У нас є невеличкий літній будиночок, де є газ і вода, ми вирішили, що краще жити там, адже в місті, на жаль, вибило вікна і не було опалення, – починає розповідь пані Вікторія.

На початку повномасштабного вторгнення родина навіть не думала виїжджати, думали, що все ненадовго. І лише коли 2 березня 2022 року колони російської техніки увійшли в місто, зрозуміли, що все набагато серйозніше.

– Вони ходили опитували, перевіряли документи, розпитували про сусідів… Хотіли щоб ми доносили один на одного.

Пані Вікторія працювала в Балаклійському ліцеї. В місті, каже, знали про її проукраїнську позицію, але освітянка була впевнена, що все буде добре, намагалася нікуди не ходити, працювала в садку на подвір’ї, законів не порушувала.

Невдовзі почалися арешти.

– У чоловіка знайомих арештували, на нашій вулиці багато кого арештували, у подруги моєї пастора заарештували – дуже побили до втрати свідомості. І ми вирішили виїжджати.

Вікторія вирішила вивезти дитину, яка на той момент була у випускному класі. До того ж, у червні окупанти почали набирати в школу вчителів, щоб з вересня організувати навчання за російською програмою.

Деякі колеги погодились співпрацювати з ворогом й агітували її, каже Вікторія, говорили, що викладатиме російську мову, а донька вчитиметься у Москві.

– Я тоді прийшла додому, і, якщо чесно, повіситися хотіла, отака була безнадьога, розумієте? Як я буду дітям своїм в очі дивитись? Що я буду їм казати? Що я спершу розказувала, що треба любити Україну понад усе, а тепер буду вішати на дошку прапор русні?

Вчителька вирішила виїжджати – збирали гроші, речі. Це було наприкінці червня, чоловік поїхав до заводу Хенкель, щоб забрати партію ліків, які волонтери доправляли з підконтрольної Україні території до окупованої Балаклії.

Але тоді це не вдалося зробити через обстріли, чоловік повернувся ні з чим, каже вчителька. Коли приїхав додому, Вікторія з донькою стояли в домашньому одязі на вулиці, кілька людей з автоматами допитували їх й проводили обшук в будинку.

Перед цим почистила все, бо збиралися виїжджати, а донька не послухала і не почистила телефон, розповідає Вікторія. Окупантам не сподобалося те, що вони побачили.

– Плохо вы воспитываете вашу дочь, что это она нас называет свинособаки? И почему вы пишете, что вы в оккупации, мы же вас освобождаем! Не нравится мне ваша семейка, – передає вчителька слова окупанта.

Їй наказали збирати речі, арештували й чоловіка, хоча в його телефоні взагалі не було ніяких записів, однак окупанти звинуватили його в передачі розвідданих. В полон забрали й 16-річну доньку.

– Я кажу: “Вы сейчас забираете девочку 16 лет – сироту! Она сирота под моей опекой. Я учитель русского языка, инвалид 3-й группы, и вы нас арестовываете? За что?, – згадує вчителька.

Жінку з підлітком посадили в залізну клітку – загалом їх там було четверо, місця вистачало лише сидіти, в туалет водили раз на день, в іншому випадку доводилось ходити в пляшку, розповідає Вікторія.

В клітці зустріла сусідку-баптистку, каже, вірян окупанти також переслідували і знущалися над ними. Приміщення було розділене на комірки, жінка чула, що там перебувало багато людей, вони перекрикувалися, питали, хто й звідки.

– Потім нас з мішками на голові перевели у в’язницю, вели через вулицю, в поліцейському відділку є камери для затриманих. І ДНРівці, які нас туди завели, були дуже вражені, що дитину туди треба саджати. Вони перепитали, скільки їй років і навіть попросили в росіян підтвердити свій наказ, – згадує Вікторія.

Кілька днів Вікторія з донькою перебували в камері – це було невеличке приміщення, розраховане на двох людей, з двома дерев’яними лежаками і унітазом прямо в камері. Стояв страшенний сморід, електрики й води тривалий час не було.

Пізніше в камеру привели 22-річну жительку Балаклії, Вікторія впізнала в ній свою колишню ученицю. Вона була дуже знесилена, побита, їй морально дуже погрожували, сунули дуло автомата в рот, роздягали наголо, знущались.

Їсти не давали, Вікторія почала стукати в двері і вимагати їжі, бо запаси, які брала з дому, скінчилися. Тоді їх почали годувати раз на день холодною гречаною кашею – однією порцією на двох – і два літра води на двох. Це було критично мало, каже Вікторія, враховуючи, що треба було ще змивати цією водою туалет.

Вікторія весь час думала про майбутній допит, постійно донечці шепотіла: “Не треба прізвищ ніяких називати, плач і кажи, що не знаєш, забула, ти ж актриса в мене (ред. – дівчина хотіла стати актрисою, і нині вчиться на акторку), грай дурочку. Ти сирота, дитина, тебе мають пожаліти”.

На наступний день камера відчинилася і повели на допит доньку, згадує Вікторія.

– Це дуже важкий момент, насправді. Я там не плакала взагалі, я намагалася завжди бути веселою, я не мала показати дитині, що я пала духом. Думаю, потім мене викличуть, дай Боже, винести знущання і не сказати нічого такого, щоб не погіршити наше становище.

Коли дитину привели, вона прошепотіла, що під час допиту її знімали на камеру, але вона нічого не сказала. Одразу забрали на допит і саму Вікторію.

Коли мішок зняли, вчителька побачила трьох озброєних чоловіків з автоматами. Перший почав з того, що він дуже поважає українців: “Откуда такая ненависть, мы вас освобождаем, мы же все из Советского Союза, вот вы 67-го года, вы же с Советского Союза, мы же одной крови”.

Вікторія зрозуміла, що його роль проводити агітацію. Він всю розмову знімав на камеру.

– Чекав, що я щось скажу. А я взагалі не вважаю, що радянський союз та держава, за якою треба сумувати. Я голосувала за відокремлення України. Але що я буду йому розказувати? Сиджу мовчки.

Окупант почав агітувати вчительку викладати в ліцеї за російською програмою. Під час допиту інший російський військовий помічав щось в блокноті, як потім Вікторія зрозуміла, ставив мітки на реакції й пози вчительки під час допиту.

– Я вже розуміла, до чого йдеться – цей агітатор, цей психолог-аналітик, а там ще третій у кутку сидить – кат. А мені все гірше та гірше. Руки та ноги почали німіти. “А хотите мы покажем как девочек таких, как ваша дочь, насилуют прям у мам на глазах?”

Вчителька знепритомліна, припускає, що її довго відкачували, бо коли отямилася, опинилася в калюжі, а над нею схилились багато людей, в тому числі й у білих халатах.

– Вони мене раніше забирали з інфарктом і вони сказали, що у мене скоріш за все в неї передінфарктний стан і треба під крапельницю. Вони мене відвезли. Вони мене врятували.

Туди ж привели доньку. Поки Вікторію лікували, ФСБшники перевіряли чи вона не втекла.

Тримати тривалий час жінку не могли – лікарня не працювала, там був лиш організований пункт екстреної допомоги. Коли стан стабілізувався, Вікторія вийшла з лікарні, але в неї не було ні ключів, ні грошей, ні телефонів, ні документів. Жінка розуміла, що на першому блокпості їх затримать.

Вчителька з донькою пішли пішки додому, кватирка в дачному будинку була відкрита, відтиснули вікно, залізли і стали жити, розповідає Вікторія. А потім вона ходила кожного дня під в’язницю, сиділа й чекала на чоловіка. І врешті його відпустили.

– Калитка дзвякнула, дивлюся – якийсь старий іде – сивий, борода, я не зрозуміла хто це. Вийшла, а він іде до мене й плаче.

Вікторія почала волонтерити, возити лікарям і фельдшерам їжу – мала город і овочі, почали з сусідкою готувати їжу і возити в лікарню.

Її подругу, що живе неподалік, випустили через 10 днів. Слідчий полюбляв приходити вночі до них в камеру в одних трусах і вести розмови про Льва Толстого.

– А моя подруга каже: “Ви кажете, що ми нацисти, які ж ми нацисти?” І вона йому напам’ять “Війну та мир” цитувала, – згадує Вікторія.

Вчительці вдалося виїхати разом з донькою через Печеніги. Там по понеділках окупанти випускали людей на підконтрольну Україні територію. З документів був лише закордонний паспорт, який лишився на квартирі, де не було обшуків, каже Вікторія.

Волонтери допомогли оминути майже всі російські блокпости, адже вчителька попередила, що їхня родина в чорних списках. Чоловік Вікторії лишився в Балаклії аж до деокупації. Звільнення Балаклії вчителька зустріла у Львові. Їй повідомив про це колишній учень, нині військовий.

– Вони тоді ще в мене спитали, а якщо “россия тут навсегда, что вы будете делать?” Я кажу, наша головна мета вижити, щоб діти наші вижили, і нація наша залишилась. Я так поводилась сміливо, наче я безсмертна. Як мені потім сказали, саме таких, як яи жінок, впевнених в собі, які мріяли, щоб нація вижила, і ламали….