Павлоградське повстання та волинка в Бараниківці: що завадило українцям не допустити Голодомору 1932‒1933 років

Голодомор 1932‒1933 років став фінальним ударом комуністичної партії й уряду радянського союзу по українському селянству, яке намагалося чинити спротив примусовій колективізації.

Численні, але розрізнені селянські виступи та повстання другої половини 1920-х — початку 1930-х років були придушені державною владою з її апаратом насильства і не спромоглися запобігти трагедії Голодомору.

Про виступи селян проти колективізації на межі 1920-х — 1930-х років і те, що завадило їм не допустити Голодомору, спеціально для АрміяInform розповіли cпівробітники Музею спротиву Голодомору в місті Дніпро Валентин Рибалка та Віра Аннусова.

Музей спротиву Голодомору в Дніпрі: чому акцент на опорі важливий

— Ми прагнули показати, як люди чинили опір цьому лиху і тому дійшли висновку, що потрібно обрати назву Музей спротиву Голодомору. Й уже впродовж п’яти років ми розповідаємо не тільки про ті жахи, які люди пережили, але й показуємо силу духу українців, які змогли це пережити і залишитися людьми, — пояснює збирачка усних спогадів, методист відділу науково-просвітницької та методичної роботи Музею спротиву Голодомору Дніпровської міської ради Віра Аннусова.

— Концепція нашого музею передбачає показ не лише Голодомору 1932‒1933 років як такого і не лише спротиву під час Голодомору, але також репрезентацію антиселянської й антиукраїнської політики в ідеології партії більшовиків, — розповідає про концепцію та місію Музею спротиву Голодомору начальник експозиційно-виставкового та видавничого відділу Валентин Рибалка.

Мало хто задумується над тим, що витоки цієї політики сягають ще ХІХ століття. Зокрема, це теза Гегеля, вчення якого лягло в основу марксистської ідеології, про існування державних і недержавних народів. Українцям відмовляли в тому, що ми є державним народом і цю позицію потім прийняли більшовики.

Крім того, це також зафіксована у Маніфесті комуністичної партії марксистська теза про те, що селянство є реакційним класом, який необхідно пролетаризувати. І багато інших чинників.

У музеї ми також будемо показувати життя українського села до приходу до влади більшовиків та інші голоди, які були до та після Голодомору 1932‒1933 років. Це і голод 1921‒1923-го років, і так звані «невідомі голоди» 1925 та 1928‒1929 років.

Мало хто знає, що не такий масштабний, як у 1932‒1933 році, але також відчутний голод був 1935-го року. І, звісно, голод 1946‒1947- років та продовольчу політику радянської влади аж до краху СРСР 1991-го року.

Волинка у Бараниківці на Луганщині — один з численних «бабських» бунтів

(розповідає Віра Аннусова)

— Одним з проявів опору, спротиву й непокори колективізації наприкінці 1920-х років були так звані волинки. Це були виступи непокори жінок, або, як казали росіяни, «бабячі бунти». Саме слово означає, що це був прояв волі, бо люди йшли боротися за хліб і волю, — пояснює Віра Аннусова.

Під час Першої світової війни, а потім революції та війни після 1917 року, великої селянської війни у 1919‒1921 роках під проводом Нестора Махна багато чоловіків загинули. Тому під час колективізації основний спротив чинили саме жінки. Їх і більше було, і вони сподівалися, що військові не будуть застосовувати проти жінок силу.

Одна з таких волинок відбулася наприкінці 1920-х років у селі Бараниківка Біловодського району Луганської області, де я вчителювала 25 років, звідки родом моя мама і дідусь. Під час колективізації люди вимагали, щоб представники влади приїхали з району і чітко розповіли про те, як все буде відбуватися. Але чіткої відповіді вони не отримували і тоді жінки вирішили виходити на волинку.

Селянки Бараниківки зібралися біля церкви, яка тоді вже не діяла, і чекали, щоб хтось приїхав із району, бо обіцяли, що будуть представники з роз’ясненнями. Але нікого не було. Однак люди бачили, що у так званому «суворовському» будинку зібралися якісь приїжджі, а перед ним багато коней.

«Суворовський» будинок — це була в селі колишня лавка купця на прізвище Суворов. Він до революції тримав по селах мережу магазинів, а коли після 1918 року їх націоналізували, то розмістили там адміністративні установи, дільниці міліції, сільські ради. Це був осередок державної влади в селі.

Побачивши це, жіночка отаманша — а серед жінок були такі предводительки — повела людей туди, щоб дізнатися, хто це такі і чи не вони раптом мають надати роз’яснення щодо колективізації. У відповідь з двору «суворовського» будинку виїхали верхові і почали бити жінок нагайками та шаблюками плашма — тобто не рубали, а просто били.

Жінки почали тікати, багато забігли до зачиненої церкви. Там біля церкви було окреме приміщення, яке називали «калавурка», в якому люди грілися, коли надто багато їх збиралося взимку на службу. А верхові спішилися і почили штиками жінок з тієї «калавурки» виштрикувати. Багатьох поранили, а були й такі, кого в тій «калавурці» задушили.

Таких волинок було багато по різних селах — люди довго намагалися відстоювали свою волю, однак ці виступи придушували силою та розганяли. Села чинила спротив, але не могли поодинці протистояти державній владі, яка мала озброєну міліцію та регулярну армію.

Великі збройні виступи лишилися в минулому — у часах знаменитої Махновщини, а тих, хто намагався чинити збройний опір, називали бандитами і знищували. Такі збройні виступи були вже після того, як колективізація пройшла, відбулося розкуркулення і людей виселили.

Однак потім, у березні 1930 року, в головній газеті СРСР «Правда» вийшла стаття Сталіна «Головокружение от успехов», і декому з розкуркулених дозволили повернутися із заслання у рідні села. Вони приїхали — в відібране в них майно назад їм не віддають добровільно, хоча і були приписи, що повинні повернути.

Й ось тоді люди почали відбирати своє майно назад силою. Створювали повстанські загони, жили в лісах — рили там землянки. Радянська влада називала їх «бандитами». Наприклад, у нас в селі теж була така «банда», повстанці з якої заявляли, що просто хочуть повернути відібране в них майно.

«Дивіться, от же Сталін написав, що нам треба повернути наше. А ви ж не повертаєте, значить будемо забирати силою», — казали вони. І люди розуміли, що ці так звані «бандити» просто намагаються повернути своє, однак сили були надто нерівними — проти держави з її апаратом насильства такі розрізнені повстанські осередки були безсилі.

Павлоградське повстання: чому соціально-економічних гасел недостатньо

(розповідає Валентин Рибалка)

— Одним із масштабних повстань проти колективізації в Україні стало Павлоградське повстання на Дніпропетровщині. Попри назву Павлоградське, слід розуміли, що територіально воно торкалося не лише тодішньої Павлоградщини, а охопило прикордонні села та хутори в межах Павлоградського, Петропавлівського та Близнюківського районів, — розповідає Валентин Рибалка.

На 1930 рік адміністративне районування того, що ми називаємо зараз Дніпропетровською областю, було дещо іншим. Область, яку ми знаємо зараз, була розбита на три округи — Криворізький, Запорізький і, власне, Дніпропетровський.

Якщо ж говорити про адміністративно-територіальний поділ всередині області, то райони були тоді набагато дрібнішими, подібними до сучасних територіальних громад. Тож тоді адміністративний поділ був скерований на подрібнення.

Тож Павлоградське повстання охопило три райони — Близнюківський, Петропавлівський і Павлоградський. Основною метою повстанців було саме захоплення спочатку міста Павлоград. А потім у планах міг бути і Новомосковськ, і навіть Дніпропетровськ.

На початку 1930 року Всесоюзна комуністична партія (більшовиків) та центральний радянський уряд у москві, а вслід за ним і уряд в Україні взяли курс на форсування колективізації. У 1929 році, коли кампанія по колективізації сільського господарства тільки почалася, селян агітували та запрошували створювати колгоспи, форми примусу були м’якими.

А от з початку 1930 року почався курс на форсовану колективізацію, коли селянам почали погрожувати, включно до того, що їх можуть заарештувати і вислати на Соловки й обіцяючи інші покарання.

Селяни почали цьому опиратися, почалося масове вирізання худоби, почалися селянські волинки, тобто забастовки, небажання йти працювати в колгоспи. Вище партійне та державне керівництво побачило, що це може призвести до соціально-політичного вибуху і Сталін написав відому статтю «Головокружение от успехов».

У ній він розкритикував не центральні, а передусім місцеві органи влади за так звані «перегини» в проведенні колективізації. Так Сталін переклав відповідальність на нижчі партійні органи, хоча насправді вони виконували спущені згори вказівки та розпорядження.

Однак швидко зупинити селянське збурення перекладанням відповідальності на місцеву владу вже було неможливо. Павлоградське повстання, яке почалося в ніч з 4 на 5 березня 1930 року, стало одним з найбільших таких виступів в Україні.

Павлоградське повстання цікаве тим, що воно мало організований характер. Наявні документи та спогади дають підстави говорити про те, що спочатку була певна підпільна організація. Можливо, вона не була достатньо формалізована, але в будь-якому разі спочатку відбулася підпільна підготовка до повстання, тож це не був спонтанний виступ.

У ніч з 4 на 5 березня 1930 року перший загін повстанців з 25 вершників прибув з села Богданівка до хутора Осадчого, розташованого у Петропавлівському районі. Це було ядро повстанців, до яких приєдналися місцеві заможні господарі. Вранці 5 березня вони встановили контроль над хутором Осадчий.

Слід розуміти, що тогочасний хутір — це не одна‒дві хати. Тогочасний хутір — це аналог сучасного села з декількох десятків хат. Села ж були набагато більшими, подібними до сучасних невеликих селищ з кількома тисячами мешканців.

Захоплення влади у хуторі Осадчому почалося з побиття і страти місцевого керівництва — голови сільради, уповноважених та радянських активістів. Далі повстанці через низку хуторів рушили на велике село Богданівку, де також винищили представників місцевої влади й радянських активістів.

По маршруту слідування повстанців у Богданівку — а це було до десятка хуторів і сіл — до них приєднувалося практично все доросле чоловіче населення. Тобто на місцях лишалися лише жінки і діти, а чоловіки масово повстанців підтримували і до них долучалися.

Озброєні повстанці були передусім мисливською зброєю, старими рушницями-берданками та почасти зброєю, захованою з часів Першої світової та громадянської війни. Була певна кількість револьверів, декілька гранат. В цілому озброєння було слабеньким.

Друге вогнище повстання було у селі Богдано-Вербки, звідки повстанці рушили на село Тернівку і теж її захопили. Третє вогнище було на хуторі Сонцево, звідки повстанці з мали вирушити та з’єднатися з повстанцями в селі Богданівка. Таким чином, саме Богданівка повинна була стати первинним основним центром повстання.

Повстанці встигли перебити місцеве партійне та радянське керівництво й активцстів. Встигли вони також перервати телефонний зв’язок і міст між Тернівкою та Богданівкою і навіть між Павлоградом і Дніпропетровським, щоб завадити передачі інформації.

Далі з села Богданівка селяни планували йти саме на Павлоград. В одного з керівників повстання зав’язалися стосунки з певною кількістю павлоградських міліціонерів і він обіцяв, що павлоградська міліція, принаймні її більшість, перейде на бік повстанців.

У Павлограді тоді не стояло великих військових частин і перехід більшої частини міліції означав, що місто буде захоплене. З Павлограда ж можна було вирушати на Новомосковськ і навіть пробувати здобути Дніпропетровськ, розраховуючи на те, що по дорозі до основного ядра повстанців будуть масово долучатися селяни з усіх хуторів та сіл, через які вони будуть проходити.

Однак на цьому первинні успіхи повстанців завершились. Вже в середині дня 5 березня 1930 року в Дніпропетровську стало відомо про повстання і було сформовано оперативний штаб з його ліквідації. Керівником штабу був призначений заступник начальнику окружного відділу Державного політичного управління Зиновій Галицький.

Про те, що до загрози з боку повстанців поставились максимально серйозно, свідчить той факт, що Зиновій Галицький тримав прямий зв’язок з першим секретарем ЦК КП(б)У Станіславом Косіором.

При штабі з придушення повстання було близько 40 чекістів, працівників органів ДПУ. До цього ядра долучили міліціонерів з Павлограду та станції Лозова, мобілізували близько 80 комуністів у Близнюківському районі. Ці каральні загони підійшли до Богданівки.

Повстанців намагалися опиратися, але сили були нерівними. Селяни поступалися за всіма параметрами — дисципліна, військова виучка, озброєння. До 6 березня повстання було остаточно придушене й відразу почалися слідство й арешти.

Ватажки повстання радили нікого не видавати і заперечувати участь у повстанні. Якщо ж це було неможливим, вчили селян говорити, що їх змусили долучитися до повстанців силоміць і вони втекли за першої ж можливості. Ці поради також свідчать про організований характер повстання.

Загалом до травня 1930 року було заарештовано більше 210 осіб. Суд над ними тривав приблизно два тижні з початку травня 1930 року. 27 повстанців було засуджено до страти, інші отримали покарання від 3 до 10 років ув’язнення.

Після прийняття Закону Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917‒1991 років учасники повстання, які брали участь у ліквідації радянських активістів, реабілітовані не були. На місцевих кладовищах збереглися могили повстанців. Десь за ними доглядають, подекуди вони в занедбаному стані.

Важливо наголосити, що повстання не мало політичного характеру і не йшло під національними гаслами. Павлоградське повстання відбувалось під гаслами соціально-економічного плану. Про національну незалежність України мова не йшла. Ба більше — понад дві третини з 210 засуджених повстанців були росіянами за походженням, і менше однієї третини були українцями.

Охоплена Павлоградським повстанням місцевість була заселена переважно багатими селянами, щонайменше міцними середняками. Біднота становила тут не більше 5%. Колективізація вдарила по заможному селянству найсильніше, тож саме тому вони тут так масово й виступили.

* * *

Так поразка Павлоградського повстання та інших виступів проти колективізації на межі 1920-х — 1930-х років переконливо засвідчили, що відстояти права та свободи, не вдаючись до політичної боротьби, неможливо.

Голодомор 1932–1933 років і сучасний напад рф на Україну — дві ланки одного ланцюга

Лише наявність власної незалежної від зовнішнього контролю та водночас підконтрольної громадянам держави, яка спирається на власні збройні сили та верховенство права, є запорукою дотримання прав і свобод людини та громадянина.

Фото автора