Пам’яті Євгена Остопарченка — кінолога, який став Героєм на щиті, захищаючи рідне Запоріжжя

До великої війни він був старшим інспектором з кінології Кам’янської виправної колонії №101 у Запоріжжі.

Вкладав усього себе в улюблену справу, обожнював дружину і сина. І саме це своє щастя пішов захищати від нищення московитами, коли їхні орди насмілилися нас підкорити. Офіцер внутрішньої служби мобілізувався стрільцем у 4-й стрілецький батальйон 23-ї окремої бригади «Хортиця» Національної гвардії. Відповідав за охорону і оборону особливо важливих об’єктів. Загинув 45-літній захисник та патріот 26 січня 2023-го, виконуючи бойове завдання неподалік с. Значкове Вільнянського району Запорізької області. На той час він мав військове звання молодшого сержанта. Герой посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Готова все віддати, аби повернутися в ті часи, нехай і до заповненої рибою ванни

Євген народився в с. Чубарівка на Запоріжжі. Був єдиною дитиною в сім’ї. Його мама — вихователька в дитсадку, а тато — військовий пілот, учасник війни в Афганістані. Родина чимало їздила гарнізонами. Коли йому виповнилося 8 років, батьки розлучилися. Хлопець цікавився історією, особливо Другою світовою. Через те, що дорослішав без батька, навчився сам захищатися й вирішувати складні проблеми. Попри все, хотів стати, як і тато, пілотом. Утім, матуся заперечила. От і пішов юнак у звичайне профучилище, здобувши фах водія автокрану. Потім — строкова військова служба й рік контракту в 19-му окремому батальйоні НГУ. Остопарченко вчився два роки на юриста в університеті у Бердянську — поки оплачував тато. Щойно те меценатство закінчилося, коштів на студіювання науки забракло, і він поринув у самостійне заробляння на життя. Працював охоронцем та інкасатором при ДСО і у великому банку майже 10 років. А вернувся до вишу майже в 40, ставши пенітенціарієм і зрозумівши: кар’єрі потрібна повноцінна вища освіта.

«Познайомилися ми на дні народження друга в грудні 2003 року. За сценарієм подружки, мала сподобатися імениннику. Але побачила Женю — й немов електрикою вдарило — закохалася. Та і я йому одразу симпатизувала. Відтоді ми не розлучалися. Період романтики тривав 10 місяців, затим ми зажили разом. Завжди на 14 лютого любий готував невеличкі дарунки, бо на початках значних заробітків не мали. Листівки-валентинки самі підписували, підкладали їх у кишені чи пакети з обідом — немов своєрідний квест-сюрприз. Я не відставала.

Він колекціонував моделі літаків та захоплювався фільмом-сагою „Зоряні війни“, збирав і книги цієї серії. Якось на день народження замовила торт з улюбленим персонажем Жені — дроїдом R2-D2.

Як і всі, ми мріяли подорожувати, аби бути разом частіше. І щоб син Руслан був здоровим, бо в 16 років у нього виявили серйозні проблеми зі здоров’ям, що призвели до інвалідності», — згадує зародження кохання дружина Євгена Остопарченка Лідія Володимирівна, директор юридичної компанії «Майстро і Беженар».

Щоправда, пані Лідія зізнається: не розуміла захоплення чоловіка риболовлею. Не усвідомлювала сенс того азарту. Як можна чекати пів години, поки не клюне? І як же дратувала ванна, заповнена рибою! Її щоразу відмивала від луски і знищувала специфічний річковий запах! Та нині готова все віддати, аби повернутися в ті часи, нехай і до заповненої рибою ванни!

Спочатку нагодував собак, а потім пішов на війну

Остопарченки часто забігали далеко вперед у житті, і планували, що колись на пенсії матимуть обійстя з вольєром та вівчаркою. У виправній колонії Євген чатував на вишці, потім пішов оперативником. Але зрозумів: ця дорога — не його. Одразу зачепився за ідею стати кінологом, коли така змога відкрилася. І нарешті знайшов стезю, що відповідає баченню майбутнього. Найбільше досягнення — капремонт вольєра в розпліднику службових собак у 2021 році. Колеги самі ґрунтували і фарбували решітки, стелили на підлогу нові дошки, ремонтували стелю, провели додаткове освітлення. Він хотів удосконалити кінологічну службу установи. Це добре знає його колега — Сергій Богініч, який бачив успіхи офіцера. Попри можливість забронюватися, вони обидва у 2022-му стали в лави Нацгвардії.

«Коли почалася повномасштабна агресія рф, Женя телефонував і дуже переймався за чотирилапих підопічних — німецьких вівчарок. Бо виникли суттєві проблеми в забезпеченні їх кормами, і ми — його друзі — долучалися як волонтери, допомагали з харчем службовим псам. Це людина, яка не просто відпрацьовувала час, а реально жила службою, адже тварини потребують безперервної уваги — у них немає вихідних. Він навіть переживав, що під час час обстрілів і стресів, в які занурювалися люди довкола, кудлані теж це відчували, що відбивалося на їхніх робочих якостях. Тому їхній господар прагнув робити все, аби собаки не втратили звичний рівень комфорту», — ділиться спогадами Дмитро Майстро — товариш Євгена Остопарченка з кінця 1990-х.

Друзям Остопарченко говорив, що давно подумував йти добровольцем у Сили оборони. Звісно, волів служити в тій сфері, в якій максимально компетентний. Але спершу мав вирішити питання із забезпеченням і місцем перебування службових собак у виправній колонії, а потім — на війну.

«Якось я його зустрів у ТЦК — Євген завершував проходження ВЛК. Товаришу пропонували мобілізуватися у 23-тю окрему бригаду Нацгвардії, що з-поміж інших завдань, охороняє особливо важливі об’єкти. І тут йому підсобили друзі: придбали різне екіпірування, бо, окрім автомата, майже нічого не мав. Бронежилети, каремат, „розгрузки“, тактичні рукавиці, спальний мішок, каски… Він убезпечував дамбу Дніпрогесу, передусім від диверсійно-розвідувальних груп противника. А коли Запоріжжя ворог заповзявся потужно обстрілювати, ціливши по цивільній інфраструктурі, поїхав боронити попід Вільнянськом велику електропідстанцію. Підрозділу там довелося практично починати з нуля — готувати укріплення, налагоджувати побут і логістику», — веде далі Дмитро Майстро.

Примітно, що ще з 2014-го Євген Остопарченко казав: прийде повістка — обов’язково мобілізується. Так розумів обов’язок захисту батьківщини — його виховали людиною честі й відповідальності…

У той страшний лютневий ранок Лідія Володимирівна відчула: будинком пройшла дивна хвиля, немов землетрус. Ніколи таке не ставалося! Чоловік відправився на службу в колонію і тут її партнер по адвокатській діяльності пише в месенджері: «Лідо, почалася війна!». Потім — ще відчутніші вибухи. Жінка дещо розгубилися, запанікувала. І було з чого: син саме перебував у лікарні, а остаточний діагноз лишався невідомим. Вона забрала Руслана і переїхала до батьків у село. Євген зостався у Запоріжжі. Деколи приїздив, брав різні крупи, які батьки отримували за паї, щоб варити двом десяткам псів кашу. Ще й купував костомахи з обрізками м’яса на базарі — без них тварини голодували б. На пам’ять про той час є фото, де Остопарченка увічнено на тлі купи мішків корму, які привезли волонтери.

Тієї ночі він не мав бути на посту

Згодом Лідія із сином переїхали до Львова — Євгену ніхто не заважав готуватися вступити до Сил оборони. Цього разу, на відміну від 2014 року, дружина твердо не наполягала на своєму — щоб чоловік залишився в системі ДКВС. Направду розуміла: країна потребує захисту. З іншого боку, себе заспокоювала, що це підрозділ НГУ, який «просто охороняє важливі об’єкти», гадки не маючи, який справді ризик криється навіть тут.

За тиждень до трагедії Лідія переслала Євгену статтю з рекомендаціями військовим передати рідним назву частини, підрозділу і контакти керівників та побратимів, щоб за потреби комунікувати. Чоловік усе надав, і дружина відповіла: «Сподіваюся, це ніколи не знадобиться». На жаль, знадобилося…

«Тієї ночі Євген не мав бути на посту — пішов назустріч проханню товариша помінятися з ним чергуванням. Тоді росіяни били по енергетиці, аби занурити українців у темінь і холод. Ракетний удар був страшний і точно по приміщенню, де перебував чоловік та побратими. У той вечір ми довго переписувалися. Десь о 1-й ночі він нотує: „Добре, я побіг в укриття, на добраніч!“. Женя дбав про безпеку, бо по об’єкту вже прилітало, але не настільки трагічно. Вранці у телеграм-каналах прочитала про обстріл у тому районі, згодом — і про поранених. Телефоную його командиру, запитую, немов щось відчуваючи, чи все гаразд з Євгеном. А той і каже: „Прийміть мої співчуття, ваш чоловік загинув…“. Певно, я першою з рідних тих, хто тоді втратив життя, дізналася про цей жах», — розповідає дружина героя.

Віктор Квітко служив з Євгеном Остопарченком в одному взводі. Він був командиром відділення, а побратим — стрільцем. Спільно несли вартову службу на «Дніпрогесі». Потім побратим поїхав у відрядження в Значкове.

Біль, що не має знеболювального, або Як травмовану психіку рятують спогади про останні поцілунки у львівському трамваї

«Його попередній досвід служби як пенітенціарія був важливий, хоч у нас багато специфіки та своїх керівних документів. Це був кінець 2022-го — більшості мобілізованих бракувало військового досвіду, а він таки пройшов строкову, мав юридичну освіту, тривалий час перебував у воєнізованій структурі. Виокремлювався на загальному тлі як досвідчений, дисциплінований, серйозний чоловік. У перспективі його розглядали як командира відділення. Але часу минуло зовсім мало. На все життя запам’ятав, як він писав, а потім з телефону зачитував хлопцям вірші. Це доробки з патріотичним змістом, які подобалися побратимам», — каже Віктор Квітко.

Побратим розповів про останній день героя. Група, де перебував Остопарченко, чатувала на об’єкті у стаціонарній вогневій позиції, переважно прикриваючи від ударів БПЛА електропідстанцію. Зміна вернулася з чергування в розташування. Тривогу ще не оголосили, як почала прилітати ворожа балістика — від неї часу сховатися на такій відстані від ЛБЗ — катма. У приміщення, куди наші воїни прийшли переодягнутися й поїсти, поцілили кілька ракет. Удар мав страшну руйнівну силу і катастрофічні наслідки. Хлопців ховали у закритих домовинах, оскільки мало що знайшли від них, а ідентифікація по декому тривала багато місяців ще й через надмірне навантаження у фахівців.

«Цей біль не має жодного знеболювального… Три роки — на антидепресантах. Як можу забути те своє щастя, яке було разом з ним? Емоційно рятує, що Євген перед загибеллю приїздив до нас у Львів на тижневу різдвяну відпустку. Ми не бачилися 10 місяців. Удвох насолоджувалися прогулянками вузькими вуличками, по площі Ринок, де коханий купував мені квіти. Постійно згадую цей неймовірний час. Ми робили один для одного все, що тільки могли: танцювали, їздили у тамтешніх трамвайчиках і цілувалися, причому навіть краще, аніж у молодості! Ці спомини підтримують досі. Я мала приїхати у Запоріжжя на його день народження 2 квітня і ми дуже хотіли завести ще одну дитину. Євген марив дівчинкою, попри значну різницю у віці із сином. Навіть ім’я їй придумав — Надія. Але тим планам не судилося збутися», — з гіркотою, але водночас й із гордістю в голосі завершує розповідь пані Лідія.

Зараз їхній 20-літній син Руслан — четвертокурсник Львівської політехніки, де навчається кібербезпеки, а в березні 2025-го став студентом університету в Чехії, студіюючи маркетинг. Саме заради майбутнього цього покоління і став Героєм батько цього хлопця…

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Фото з родинного архіву

Геннадій Карпюк