Пам’яті Володимира Драча

Сержант Володимир Степанович Драч, санітарний інструктор 32-ї Сталевої бригади, загинув 3 липня 2024 року на Торецькому напрямку.

Йому було 59. До пенсії та спокійного життя в улюбленому Києві лишалося всього дев’ять місяців.

Для побратимів він був «Степановичем» — живою енциклопедією, безвідмовним другом і людиною, яка навіть у пеклі Куп’янська чи Торецька примудрялася залишатися «світлим Дідом Морозом».

Фельдшер із Солом’янки

До великої війни Володимир Степанович все життя рятував людей у цивільному житті. Фельдшер київської швидкої допомоги у Солом’янському районі — він бачив тисячі смертей і народжень. Його дружина також медик, працювала на тій же підстанції. Побратими згадують, як жартували над подружжям: за все життя вони частіше перетиналися лише на кілька хвилин у коридорах швидкої під час перезмінок, ніж удома.

Коли у січні 2023-го Володимир прийшов до 32-ї бригади, він приніс із собою неймовірний спокій. Батальйон тоді лише створювався, бійці жили в холодному сільському клубі, масово хворіли. Степанович власноруч обладнав там медпункт із ліжками, вибив у волонтерів ліки й не давав хлопцям «розсипатися» від хвороб ще до першого бою.

Енциклопедія та «цукерковий» сержант

Офіцер Дмитро згадує про Володимира з особливою теплотою:

«Степанович був неймовірний. Де б ми не стояли — під Сумами чи на Харківщині — він одразу ліз в інтернет і вивчав історію цього місця — чим славне, хто тут народився, Потім збирав нас і проводив „лікбез“. А ще він був магнітом для дітей. Усі місцеві малюки знали: де Степанович — там цукерки. Він був надзвичайно доброю людиною. Часто позичав хлопцям гроші, знаючи, що не повернуть. Я дивився на список його „боржників“ і розумів: ці люди завтра підуть у СЗЧ, а він все одно їм допомагав, бо не міг інакше».

«Берці з Німеччини» та перша кров

Перше важке випробування чекало на медика під Куп’янськом. 16 жовтня 2023 року поблизу села Орлянка під час евакуації пораненого побратима Степанович потрапив під обстріл. Снаряд розірвався поруч, і уламком прошив йому стопу.

«Йому сестра з Німеччини передала дорогі берці Lowa. Вони були величезного, 45-го розміру. Уламок зробив у них дірку, і Степанович потім у них так і ходив. Потім, коли сталася трагедія, ми саме за цими берцями та розміром ноги його й опізнали…» — розповідає Дмитро.

Після поранення Володимир лікувався пів року. Маючи поважний вік, він міг би законно залишитися в тилу або звільнитися. Але на Великдень 2024-го він раптом з’явився в розташуванні підрозділу — з повним кошиком пасок, відповідальний і готовий до роботи. Казав коротко: «Я маю бути з хлопцями».

Останній вихід: вибір замість наказу

На Торецькому напрямку ситуація стала критичною. Командування батльйону вирішило створити проміжний стабпункт прямо на передньому краї, у селі Дружба, щоб встигати рятувати «важких». Це був величезний ризик — офіцери штабу доводили, що місце занадто небезпечне. Коли заступник комбата з ППП приїхав у медпункт шукати добровольців, більшість молодих медиків вагалися.

«Я сказав: „Треба вийти на рекогностування“. Ніхто не погоджувався, — згадує майор Денис. — І тут Драч каже: „Я піду“. Я йому: „Куди ти підеш, Степановичу? Тобі на пенсію за кілька місяців!“. А він вперся: „Хлопці не хочуть, значить піду я“. Тоді з ним зголосився піти санітар „Мальборо“. Вони вийшли вдвох…».

3 липня 2024 року о 5:30 ранку в районі села Дружба ворожий дрон здійснив скид прямо на позицію медиків. Володимир Степанович загинув. Він до останнього подиху виконував свій обов’язок фельдшера, який обрав ще в юності.

У Володимира Драча залишилася дружина-медик та двоє дорослих синів. Він не шукав слави, він просто не міг сидіти без діла, поки іншим боляче. Десятки бійців 2-го батальйону сьогодні живуть лише тому, що колись їх виніс на собі або вчасно перелатав Степанович.

Нікого не забудемо. Нікому не пробачимо.

Вічна слава воїну-лицарю!

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

Фото надані 32 ОМБр

Іван Столячук