Пам’яті старшого сержанта Ігоря Ляховича (позивний «Берлін»)

Рятував побратимів на найважчих ділянках фронту, тримав у руках чуже життя — і віддав своє.

Ігор народився 10 квітня 1995 року в селі Лютинськ у Дубровицькому районі Рівненської області в родині електромонтера та майстрині ткацького цеху. З дитинства вирізнявся старанністю, відповідальністю та активністю. З 2001-го по 2012 рік Ігор навчався в Лютинській ЗОШ І—ІІІ ступенів. Був старанним учнем, відвідував спортивні гуртки, представляв школу на олімпіадах з інформатики. Неодноразово отримував грамоти й подяки за навчання, поведінку, участь у громадському та спортивному житті школи.

У 2010 році закінчив курс комп’ютерної грамотності «Користувач ПК». Після школи, за результатами ЗНО, вступив до Обухівського медичного коледжу за спеціальністю «Сестринська справа». Під час навчання працював робітником з обслуговування школи в Українській ЗОШ І—ІІІ ступенів № 2 Обухівського району.

Батько Ігоря — Григорій, ділиться, що його син завжди був турботливим та працелюбним.

«Працелюбність. Це перше, про що я подумав. Ігор все життя працював, тяжко працював. Все, що він мав, — він заробив сам. Він важко працював із самого дитинства, бо знав, щоб щось мати — потрібно на це заробити, з неба нічого не падає. Наприклад, щоб заробити на своє перше авто, Ігор спав по 2-4 години на добу, а увесь інший час укладав плитку на підлогу. Він працював тоді в Польщі. Через специфіку роботи, а саме те, що постійно потрібно було працювати на зігнутих колінах, в Ігоря розбрякали та німіли ноги. Але він поставив перед собою ціль і йшов до неї. Ще Ігорок був хазяйновитим. От він приїхав додому й каже, що щось там десь чи зламалося в дворі, чи зіпсувалося й пропонував варіанти, як можна вирішити проблему. І ми разом йшли й ремонтували. Ігорок казав, що все треба робити до толку, щоб потім ніхто й нічого не перероблював після тебе, і щоб гарно було. Мати на роботі, я на заробітках, а Ігор з дідом. Люди в селі про них казали „старе й мале“. А вони вдвох коником всю роботу перероблять, ще й грошей зароблять. Якось навантажили з дідом сіна на віз, а воно стирчить в усі боки. Ігор каже: „Діду, як же ж ми через все село так поїдемо. Треба обгребти й зробити, щоб гарна копиця сіна була“. Діду Павлу вже важко було щось таке робити, а Ігор швиденько і гарненько все сам зробив. Робота в селі нелегка, наприклад за плугом ходити, огородину садити, траву косити… Ігор робив усе, а ввечері ще йшов на дискотеку і був там діджеєм, на вихідних збирався з хлопцями грати у футбол. Дуже любив футбол. Навіть на війні, коли була можливість, то грав», — каже чоловік.

У 2015 році Ігор відмінно склав ліцензійний іспит КРОК М, отримав диплом молодшого спеціаліста та був відзначений подякою за відмінне навчання й активну участь у громадському житті коледжу. Цікавим фактом зі студентських років є те, що Ігор відтоді постійно здавав кров як донор. Він мав дуже рідкісну групу IV резус «-» і так допомагав людям.

Після навчання Ігор працював медичним братом патронажного центру в Київському обласному шкірно-венерологічному диспансері. Водночас не зупинявся у розвитку: здобував освіту за напрямом «Здоров’я людини» в Міжнародному економіко-гуманітарному університеті імені академіка Степана Дем’янчука, який закінчив у 2017 році. «Ігорю подобалось навчання в університеті, особливо, що стосувалося практичної частини. Йому подобався курс, пов’язаний із реабілітологією. От брав Ігор, наприклад, руку і показував та розказував, що і де знаходиться, що робити, якщо защемило нерв, робив масажі, „вправляв спину“ та інше», — каже мати Алла.

Згодом його шлях привів до Польщі, де Ігор працював будівельником. Коли Російська Федерація розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, він одразу хотів повернутися додому й стати на захист Батьківщини.

«Після повернення в Україну Ігор поїхав до військкомату, щоб стати на військовий облік. Казав мені: «Скільки ти будеш мене не пускати, мам… я ж не мале дитя. Я знаю, куди я йду». А чому — казав: «Війна. Треба комусь йти. Хтось же ж має захищати. Якщо хочемо, щоб Україна існувала як держава, то треба йти. От всі вдома лишаться і що тоді? Нічого тоді не буде й України не буде. Мам, сюди, можливо, й не дійдуть, але якщо будуть іти — беріть документи і їдьте в Польщу, а на Сході війна ще роками буде йти», — пригадує жінка.

В Україну Ігор повернувся восени 2022 року. Після проходження військово-лікарської комісії його визнали придатним до служби й призвали до лав Збройних Сил України. Спершу була підготовка у військовій частині А2900. Ігор здобув військово-облікову спеціальність «стрілець», а згодом пройшов навчання за спеціальністю «снайпер». Уже невдовзі його перевели до військової частини А4350 на посаду стрільця-снайпера.

У сім’ї діляться, що першим виїздом Ігоря на «нуль» був Бахмут, там вони були недовго, а потім одразу Соледар. Чоловік розповідав, що вороги були дуже близько. Він казав: «Артилерія накривала і їхня, і наша. П*дари (Ігор ніколи нічого поганого і ні про кого не говорив, такі слова було дивно від нього чути) були за метрів 50–100, можливо, й ближче, вони гранати нам через забор кидали, а ми слухали, де вони говорять, і швидко перекидали назад. Перекрикувалися з вагнерами, то один з наших не витримав морально і вибіг з криками. Він стріляв у нікуди. Його одразу зняв ворожий снайпер. Нас оточили. Не було як вийти. Все закінчувалося… набої, гранати… евакуація була неможливою… Командування сказало знайти нам місце, щоб перечекати, бо буде працювати наша артилерія. Нас тоді підземний винний погреб врятував. Ми змогли вийти. Нас лишилося 7».

У складі 46-ї окремої аеромобільної Подільської бригади Ігор боронив Україну на Бахмутському та Соледарському напрямках. Він пройшов важкі бої у промзонах цих міст. У Соледарі разом із побратимами потрапив у кільце, однак зміг вийти й урятуватися.

На війні швидко проявилися його витримка, зібраність і здатність діяти в найскладніших обставинах. Ігорю присвоїли звання молодшого сержанта. А зважаючи на його медичну освіту, холодний розум і стресостійкість, його направили на прискорений курс фахової підготовки бойового медика.

«Ігор не хотів їхати на курси. Він казав, що вже все забув, що багато часу минуло відтоді, як він мав справу з медициною. Ігор розумів, що це велика відповідальність, адже наслідком неправильних дій буде смерть людини. Він говорив, що прийшов заступник командира і спитав, чому Ігор не признається, що у нього є вища медична освіта. А Ігор відповів: „Так ви ж не питали, я й не казав“. Але він сам бачив, як гине багато військових і цивільних через те, що не було кому надати їм першу допомогу», — кажуть рідні.

Після складання теоретичного та практичного іспитів на відмінно його призначили бойовим медиком взводу. Відтоді служба Ігоря була пов’язана з порятунком життя. Він працював фельдшером: рятував побратимів на передовій, евакуйовував поранених і загиблих, надавав допомогу на стабілізаційному пункті, під час навчань на полігонах, а також цивільним мешканцям прифронтових територій. Окрім цього, виконував обов’язки діловода медичного пункту.

Побратими згадують Ігоря як людину, на яку завжди можна було покластися. Іван, військовий медик, який служив поруч із ним, розповідає, що Ігор відповідально ставився до кожного завдання і навіть у найнапруженіші моменти зберігав спокій.

«Він завжди залишався зібраним. Навіть у складній обстановці спокійно й професійно робив усе, щоб якісно надати допомогу пораненим. Коли проводив навчання для військовослужбовців, намагався навчити їх так, щоб вони могли максимально ефективно допомагати один одному. На стабілізаційному пункті Ігор завжди робив усе можливе для збереження життя і здоров’я поранених. Він був людиною, на яку можна було розраховувати: якщо комусь потрібна була допомога, Ігор старався зробити все, що було в його силах», — поділився Іван.

У складі 46-ї окремої аеромобільної бригади Ігор брав участь у контрнаступі на Запорізькому напрямку, зокрема в районі села Роботине. За високі показники у службі, мужність, хоробрість і збереження життя військовослужбовців його нагородили сертифікатом та нагрудним знаком «Шлях честі».

«„От, — каже Ігор, — ми стоїмо відстрілюємося й говоримо, а побратим на відстані витягнутої руки. Потім раз — і його нема. Я його зву, а нікого нема. Повертаюсь в інший бік, а там другий побратим на відстані метрів двох. Снаряд. І його теж нема. Розумієш? Нема. Нема людини, от ніби й не було ніколи…“ — розповідає мати військовослужбовця. — Був період, коли Ігор певний час працював на медпункті в „сірій зоні“, і коли я телефонувала до Ігорочка й питала, де він, чи все добре, що він робить, то він відповідав: “У мене все добре. Я не можу сказати, де я точно знаходжуся. Що роблю?.. та нічого я не роблю… нема роботи…“, а потім казав, що приходили місцеві, і він ставив чотири крапельниці, дитинку направили в лікарню, бо на медпункті нема нічого, щоб діток лікувати, два уколи дав бабулькам, папери заповнив і все. Але він не вважав це роботою. Казав, що був би корисніший, якби хлопцям допомагав. Ігор дуже часто повторював фразу, що йому треба до хлопців, бо вони один одного прикривають».

За словами Сергія, бойового медика, лікаря-хірурга та військовослужбовця 1-го окремого медичного батальйону, Ігор нечасто говорив про свою роботу, але завжди ставився до неї з великою відповідальністю.

«Ігор дуже рідко говорив на такі теми, принаймні зі мною. Але те, що він був надзвичайно відповідальним у своїй роботі й перед побратимами, я знаю напевно. Ігор був людиною, на яку завжди можна було покластися. У побуті він любив чистоту й порядок, щоб кожна річ мала своє місце. Оскільки працювали ми здебільшого вночі, він призвичаївся не спати вночі, а відсипатися вдень, коли була можливість. У мене був схожий графік, тому ми були в цьому подібні. Часто вночі хотілося їсти, і тоді Ігор щось готував. Не просто перекус — він міг посмажити смачнющі стейки, замариновані ще звечора, бо знав: уночі можуть бути поранені, а після роботи захочеться чогось смачного. Він був людиною, якій довіряли», — розповів Сергій.

Пізніше бригаду передислокували на Донбас, на Мар’їнський напрямок. Ігор офіційно отримав статус учасника бойових дій, а згодом — звання сержанта. За самовідданість і порятунок життя військовослужбовців його нагородили медаллю «За врятоване життя» згідно з Указом Президента України Володимира Зеленського.

Майже рік 46-та окрема аеромобільна бригада утримувала складні позиції на Курахівському напрямку. Після цього бійці відійшли й продовжили виконувати бойові завдання на Покровському напрямку. Ігорю присвоїли звання старшого сержанта. За високі досягнення у службі, порятунок і збереження життя особового складу та проявлену хоробрість його відзначили Грамотою та Відзнакою «За збережене життя» Головнокомандувача ЗСУ.

Крайнє бойове завдання старший сержант Ігор Ляхович виконував у районі населеного пункту Філія Синельниківського району Дніпропетровської області. Це був перший виїзд після довгоочікуваної відпустки. Унаслідок ворожого авіаудару зв’язок із ним було втрачено. Спершу Ігор вважався зниклим безвісти.

«Перед своєю останньою відпусткою Ігор запитав, чи не міг би я дати йому авто. Я, звісно, погодився. Потім він уточнив, що потрібно буде їхати за кордон і оформити довіреність, але мене це зовсім не збентежило — я чудово знав, що з авто все буде гаразд. Так і сталося: він з’їздив, а дорогою навіть замінив лампочку у фарах, яка перегоріла. Це була його остання відпустка… Тоді я навіть уявити не міг, що більше його не побачу», — розповів побратим Сергій.

Після впізнання тіла в Дубровицькій територіальній громаді було оголошено День жалоби. Стало відомо, що Ігор загинув 20 травня 2025 року під час бойового завдання внаслідок удару керованою авіабомбою.

«Ігор ніколи не хвалився нічим. Він мало розказував, що саме він бачив і що робив. У перші пів року розказував багато, а потім щось змінилося. Він казав, що нема там що розказувать. Зазвичай, коли він був у відпустках, то міг щось згадати чи поділитися якимись історіями, показати фото. Останні пів року він почав знімати виїзди та роботу на стабіку на відео на камеру GoPro, яку йому подарували друзі, коли він був на реабілітації для військових медиків за кордоном. Потім казав, що замовив захист на камеру, бо може розбитися, але не сказав чому. А вже коли після поховання приїжджали побратими Ігоря і привозили його речі, то вони розповідали історії про дрони, для яких медевак — ціль № 1, про скиди, які падають прямо на голову і якимось дивом не детонують, про постійні обстріли, ракети, КАБи… і ми впізнали в цих розповідях те, про що говорив Ігор. Але у розповідях хлопців головним героєм був наш Ігорок, а нам він завжди розповідав, що його там не було і що це побратими фотки поскидали, щоб показати. Хлопці ж пояснили, що він просто не хотів, щоб ми за нього переживали, тому й говорив, що його там не було», — поділився батько Ігоря Григорій.

У Ігоря залишилися батьки — Григорій Павлович та Алла Іванівна, сестра Віта, брат Михайло, бабуся Євгенія Феодосіївна, племінники Богдан і Святослав, а також дівчина Валентина.

Ігорю назавжди 30.

Вічна пам’ять Герою!

Христина Микитин

Фото з родинного архіву

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform