Пам’яті старшого лейтенанта поліції Василя Паньківа

Молодий слідчий став третім чоловіком у родині, який боронив Україну.

Василь народився 14 січня 1997 року в місті Бережани на Тернопільщині. Навчався в Бережанській школі № 3, яка сьогодні названа ім’ям Героя України Віталія Скакуна.

— Василь був активною, допитливою дитиною. Змалку захоплювався спортом. Любив грати у футбол, волейбол із друзями. А вже у старших класах зацікавився пауерліфтингом. Їздив на змагання, здобував нагороди. Син із дитинства був дуже наполегливий і вмів досягати поставленої мети, ніколи не відступав, — розповідає батько, нині майор запасу Олег Ярославович, який 20 років служив у поліції.

Після закінчення школи Василь вирішив продовжити справу тата і вступив до Національної академії внутрішніх справ. Він навчався на юридичному факультеті у філії закладу в Івано-Франківську. У 2018 році розпочав працювати слідчим в Підгаєцькому відділенні поліції, з 2021 року перейшов на посаду дізнавача відділу поліції в Бережанах.

— Син добре справлявся з роботою, адже мав відповідну освіту, знання і сумлінно ставився до своїх обов’язків. Його цінувало керівництво, неодноразово нагороджували грамотами, — додає Олег Ярославович.

Василь виріс у багатодітній родині. Сестри Ольга і Тетяна та брат Остап завжди були для нього надійною підтримкою.

— У нас надзвичайно дружна родина. Ми з братами і сестрою завжди підтримували одне одного, захищали, заступалися, якщо було потрібно. Любили збиратися вдома всі разом, особливо, коли подорослішали і роз’їхалися з батьківського дому, — розповідає сестра Ольга.

Коли почалася повномасштабна війна, батько Василя та чоловік Ольги стали на захист України. У 2024 році Олег Ярославович демобілізувався через стан здоров’я. Влітку цього ж року Василь повідомив рідним, що вирішив йти служити у стрілецький батальйон, який формували з поліцейських.

— Я з повагою поставився до синового рішення, коли він розповів про свій намір. Василь ще з перших днів повномасштабного вторгнення потроху купував собі військове спорядження. Я був переконаний, що війна довго не триватиме. А він казав мені: «Тату, ми ще всі підемо воювати. Звісно, краще хай не згодиться. Але якщо стане потрібно, то в мене воно буде», — пригадує батько.

Під час бойового злагодження стрілецького батальйону поліції Тернопільщини Василя і двох його побратимів відрядили до 414-ї окремої бригади безпілотних систем, відомої як «Птахи Мадяра».

— Син добре розбирався в техніці, комп’ютерах, тому він почав вчитися на оператора дронів. Йому ця справа подобалася, він проходив різні курси і вдосконалював навички. У березні Василь із двома побратимами повернувся ненадовго у стрілецький батальйон. Але через пару тижнів їх знову забрали до себе «Птахи Мадяра», — згадує Олег Ярославович.

У підрозділі Василь займався аеророзвідкою, підтримкою бойових груп ударних FPV-дронів, коригував вогонь артилерії, забезпечуючи знищення техніки та особового складу противника. І хлопець, і його рідні з нетерпінням чекали травня, коли була запланована його перша відпустка. Але боєць так і не зміг обійняти найдорожчих людей. 23 квітня у районі села Зелений Кут Волноваського району на Донеччині, повертаючись із бойового завдання, разом із побратимами він потрапив під ворожий удар FPV-дронами.

— Я намагався зателефонувати синові ввечері того дня, але він не брав слухавку. Я подумав, можливо, втомлений і не може розмовляти. Був переконаний, що він згодом перетелефонує, — згадує батько.

Уже наступного дня родині повідомили трагічну звістку: Василь загинув, опинившись в епіцентрі ураження дрона. Побратими не встигли врятувати його із палаючого авто через повторний удар безпілотника.

Колеги з обласного управління поліції попрощалися з полеглим захисником на Майдані Волі в Тернополі. Воїна поховали на кладовищі села Рай поблизу Бережан.

Василя посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня, а також присвоїли йому звання «Почесний громадянин міста Бережани». Рідні військовослужбовця створили петицію з проханням присвоїти йому звання Героя України.

— Мій брат прийняв свідоме рішення — стати на захист України. Самовіддано і відповідально виконував бойові завдання. Він віддав найдорожче — своє молоде життя, аби московська орда не топтала нашу землю, — говорить сестра Ольга.

У Василя залишилися батьки, сестри Ольга і Тетяна, брат Остап.

Світла пам’ять і честь Герою!

Юлія Томчишин

Фото з сімейного архіву та Нацполіції

Підготовлено Українським інститутом національної пам’яті спільно з Українським національним агентством Укрінформ та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform