Пам’яті командира роти Романа Майстерюка

Загинув у бою на Донеччині, врятувавши побратимів із ворожої засідки.

Роман народився 23 листопада 1971 року в селі Миколаївка на Кіровоградщині. Ще замолоду вирішив пов’язати своє життя з армією. Строкову військову службу проходив у Чехословаччині, після чого вирішив стати офіцером. Його становлення як військового співпало з розпадом Радянського Союзу, коли навчальні заклади реорганізовували та скорочували. Тож майбутньому офіцерові довелося навчатися спочатку в країнах Балтії, згодом у Ленінграді, а завершувати військову освіту — у Дніпропетровську.

Після закінчення навчання Роман служив у різних гарнізонах України. Згодом продовжив освіту у Військовому гуманітарному інституті Національної академії оборони України. Після цього отримав призначення до Кіровограда на посаду заступника командира 50-го окремого навчального загону спеціального призначення з виховної роботи. Пізніше продовжив службу в 3-му окремому полку спеціального призначення.

Поруч із Романом була дружина Ірина, яка також обрала військову службу й проходила її за контрактом у підрозділі зв’язку. Родина виховувала сина Максима.

Військова справа для Романа була не лише професією. Він прагнув розповідати про армію іншим, зацікавлювати молодь військовою службою та показувати життя українських військовослужбовців. Упродовж кількох років офіцер був ведучим програми «Армія» на місцевому телеканалі. Завдяки нестандартному підходу та творчій подачі матеріалів його телепроєкт мав популярність серед глядачів.

У 2010 році чоловік звільнився зі Збройних Сил України в запас за вислугою років. Однак повернутися до цивільного життя остаточно йому не судилося.

Навесні 2014 року, коли Росія окупувала Крим і розпочала збройну агресію на сході України, Роман вирішив знову стати до військового строю. Із початком першої хвилі часткової мобілізації він добровільно прийшов до військкомату. Тоді колишній офіцер уже кілька років перебував у запасі, однак мав значний досвід служби, зокрема у військах спеціального призначення.

Зважаючи на його підготовку, Романові запропонували очолити стрілецьку роту 34-го батальйону територіальної оборони «Кіровоград-2». Він погодився. Так майор Майстерюк знову став командиром, цього разу — в умовах справжньої війни.

21 липня 2014 року його рота отримала бойове завдання зайняти блокпост у районі селища Неліпівка поблизу тодішнього Дзержинська (нині Торецьк. — Ред.) на Донеччині. За даними розвідки, бойовики залишили позицію, тож українські бійці мали взяти її під контроль. Однак під час наближення до блокпоста ситуація виявилася значно небезпечнішою, ніж очікувалося.

Побратими згодом згадували, що досвідчений офіцер спецпризначення ще дорогою відчував небезпеку. Його насторожували обставини, за яких нібито залишений противником блокпост мав перейти під контроль українських сил.

Побоювання командира справдилися. Бойовики влаштували засідку. Вони пропустили першу бойову машину піхоти, в якій перебував заступник командира батальйону з роботи з особовим складом, а по другій машині, де їхав Роман, відкрили щільний вогонь.

Українські військові опинилися під обстрілом. Командир роти наказав організувати кругову оборону. Частина бійців була відрізана від основних сил, а підбита бронемашина загорілася. Попри небезпеку, Роман продовжував керувати діями підлеглих і намагався врятувати побратимів.

Щоб прикрити особовий склад від ворожого вогню, він наказав механіку-водію вивести палаючу бронемашину вперед. Її корпус став захистом для бійців, які опинилися під обстрілом, і допоміг послабити натиск противника.

У цей момент командир дістав смертельне поранення. Одна з куль влучила у бронеплиту його бронежилета й розвернула її, а наступна поцілила в незахищений бік. Роман Майстерюк загинув на полі бою, до останнього виконуючи командирський обов’язок. Йому було 42 роки.

У тому самому бою загинув і солдат Фаріз Ібрагімов. Попри втрату командира, українські бійці продовжили бій. Зрештою противник був змушений відступити, а блокпост перейшов під контроль українських сил. За спогадами учасників тих подій, уже за кілька хвилин після загибелі Романа Майстерюка над позицією замайорів синьо-жовтий прапор.

Ціною власного життя командир допоміг урятувати побратимів і забезпечити виконання бойового завдання. Удома на Романа чекали мати Надія Іванівна, дружина Ірина та 20-річний син Максим.

Поховали офіцера в Кіровограді (нині Кропивницький. — Ред.) на Алеї Слави Ровенського кладовища.

«Він рідко бував удома — постійно був зайнятий роботою. Але ті моменти, що ми проводили разом, не забуду ніколи, — ділиться спогадами Максим. — У вільний від роботи час ми з сім’єю подорожували Україною. Батько, показуючи Запорізьку Січ, Пирогово, Чернечу гору в Каневі, виховував мій патріотизм. Не словом, а ділом. І за це я йому безмежно вдячний. Його останній вчинок розумію і підтримую. Адже мій батько — справжній офіцер, який ніколи не кинув би своїх бійців напризволяще».

29 вересня 2014 року Указом Президента № 747/2014 за особисту мужність і героїзм, виявлені під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Романа Майстерюка нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Посмертно йому також присвоїли військове звання підполковника.

26 серпня 2014 року рішенням виконавчого комітету Кіровоградської міської ради Романа Майстерюка відзначили нагородою «За заслуги» II ступеня (посмертно).

4 лютого 2015 року в рідному селі Миколаївка на фасаді школи, де навчався майбутній офіцер, відкрили меморіальну дошку на його честь. Також пам’ять захисника увічнили в назві однієї з вулиць Кропивницького: колишню Новоросійську перейменували на вулицю Романа Майстерюка.

Роман Майстерюк присвятив військовій службі значну частину свого життя. Він пройшов шлях від строковика до досвідченого офіцера спецпризначення, навчав військовослужбовців, популяризував армію на телебаченні, а після звільнення в запас добровільно повернувся до війська, коли Україна потребувала захисту.

21 липня 2014 року він ухвалив своє останнє командирське рішення — прикрити підлеглих від ворожого вогню. Цей вчинок став продовженням справи, якій він присвятив життя: служити Україні та відповідати за тих, хто поруч.

Вічна пам’ять Герою!

Христина Микитин

Фото та інформаційні матеріали: Вікіпедія, ОУНБ ім. Д. І. Чижевського, Persha, Книга пам’яті полеглих за Україну

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform