Оппенгеймер (2023) – рецензія на фільм Крістофера Нолана

І так я став смертю, руйнівником світів – скаже слова із Бхагавад-Гіти Роберт Оппенгеймер після першого випробування атомної бомби у Нью-Мексико у 1945 році. Він – людина, яка дала світові силу самознищення. Чи пошкодує Оппенгеймер пізніше, що його винахід призвів до тисячі смертей у Хіросімі та Нагасакі?

Довгоочікувана нова картина режисера Крістофера Нолана Оппенгеймер про творця атомної бомби вийшла в український прокат. В одному з епізодів стрічки на обкладинці TIME його назвуть батьком атомної бомби, хоча на справжній передовиці 1948 року під його портретом буде підпис: Те, що ми не розуміємо, ми пояснюємо один одному.

Байопік Оппенгеймер заснований на книжці Кая Берда та Мартіна Шервіна Американський Прометей, яка здобула Пулітцерівську премію 2005 року. Це скринька Пандори з лихами, випущеними на свободу, та паралель із Прометеєм, який викрав вогонь у богів, щоб дати людям і був покараний вічними муками.

Нолан у фільмі зробив болісний самоаналіз Оппенгеймера – його тріумф і трагедію. Це тригодинний, ймовірно, майбутній шедевр, що сповнений деталями квантової механіки та етапами винайдення зброї масового знищення.

Гра Кілліана Мерфі у ролі Роберта Оппенгеймера бездоганна у кожній деталі. Історія охоплює значну частину життя фізика-теоретика, починаючи з його юності у 1920-х, коли він був студентом університету, його намір мстивого отруєння професора університету, переїзд до Лос-Аламоса у Нью-Мексико та закінчуючи винайденням атомної бомби та церемонією нагородження.

Періодично стрічка занурює в особисте життя Оппенгеймера, а саме любовний трикутник між ним, його дружиною Кітті (Емілі Блант) та коханкою Джин Тетлок (Флоренс П’ю). Це, вочевидь, наштовхнуло Нолана на перші сцени оголеної натури та сексу, що є рідкісним явищем для робіт режисера. Один із таких інтимних епізодів переосмислює відоме цитування Оппенгеймером індуїстських писань у прелюдії.

Побудова картини Нолана чимось нагадує драму Аарона Соркіна Суд над чиказькою сімкою, але складніша, поєднуючи два окремі слухання – одне, з яких закрите, зняте у кольорі, а інше – публічні свідчення у чорно-білих тонах.

Перше – це принизливі слухання, на яких у 1954 році Рада Комісії з атомної енергії позбавила Оппенгеймера допуску до секретної інформації після того, як він виступив проти розробки ще більш руйнівної водневої бомби. Інша лінія у чорно-білих кольорах – це погляд головного антагоніста картини, продавця взуття, який став політичним діячем, Льюїса Штрауса (Роберт Дауні-молодший). Він свідчить на слуханнях у Сенаті, де його затверджують на посаду міністра торгівлі.

Штраус, який був головою Комісії з атомної енергії США, очолив кампанію зі знищення Оппенгеймера через образу. Він просував ідею, що вчений був можливим радянським шпигуном і зрадником США через його комуністичні вподобання. Гра Дауні-молодшого вражає, а надто те, як він показав провладного персонажа, доведеного майже до божевілля дріб’язковим марнославством і нереалізованими амбіціями. Забудьте про Дауні-молодшого у костюмі Залізної людини, бо роль Штрауса – одна з його найкращих.

Та повернімося до хронології створення атомної бомби. Коли випробовування минули успішно, Мерфі у ролі Оппенгеймера сказав, що вона покладе край будь-яким війнам на планеті. З боку єврея Оппенгеймера, він створював бомбу для боротьби з нацистами, але, зрештою її використали для вбивства тисяч японських цивільних тоді, коли війна, на думку багатьох, була вже виграна.

Найбільш моторошною сценою у картині стала та, де група чиновників завершує розробку плану скидання бомби на японські міста Хіросіма та Нагасакі. Вони настільки спокійно це обговорювали, наче це були бесіди за чашкою кави про погоду. Тоді один із них відкинув Кіото як потенційну ціль через те, що місто мало культурне значення для японців. І, крім того, у нього там колись був медовий місяць.

У картині чудове звукове оформлення, в якому тиша чергується з хвилями реверберації та блискучою оркестрової партитурою Людвіга Ґьоранссона. Нолан прибере звуковий ряд у центральній частині фільму, коли вибухне атомна бомба у Нью-Мексико, залишивши глядачів у звуках тяжкого людського дихання.

Загалом акторський склад картини приголомшливий: Метт Деймон у ролі генерала Леслі Ґровза, Бенні Сефді в ролі Едварда Теллера, який підштовхував до розробки водневої бомби, Гері Олдман в епізодичній ролі Гаррі Трумена, який наказав застосувати бомбу проти Японії і назвав Оппенгеймера плаксієм за те, що той був проти. У фільмі також зіграли Джош Гартнетт, Кеннет Брана, Рамі Малек, Кейсі Аффлек, Маттіас Швайгхьофер, Тім Дікі, а ще Том Конті – роль Альберта Ейнштейна.

Сцена випробування атомної бомби є центральною у фільмі, адже вчені у Лос-Аламосі не були до кінця впевнені, що вибух не знищить планету. Пекельний вогонь, який сягає нескінченності й охоплює землю?

Із сьогоденням фільм переплітається усвідомленням того, що цей ядерний жах все ще може статися. Особливо, якщо на планеті в одній із країн з ядерною зброєю у своєму ілюзорному світі сидить мавпа з гранатою, яка погрожує натиснути на червону кнопку. Оппенгеймер – це більше, ніж епічний байопік, це епічна повчальна історія.