Онук непритомнів від жаху, а родичі з РФ не вірять, що тут війна. Історія Галини з Тростянця

Мешканка Тростянця, що на Сумщині, розказала Фактам про окупацію, втечу з міста та спілкування із родичами у Росії.

Галина Зленко родом із Росії, та більшу частину життя вона прожила на Сумщині. Її, нині покійний, чоловік був військовим, служив у Тростянці у військкоматі і вже не побачив , якого горя завдали місту його колишні співвітчизники.

Із жінкою ми спілкуємось у гуртожитку. Тут вона живе уже кілька місяців. Її квартира у будинку навпроти вокзалу згоріла – як і уся багатоповерхівка.  Жити у ній неможливо, каже жінка. Фактично, бездомними стала і вона, і її син, який мешкав на верхньому поверсі тієї ж споруди.

– Будинок взагалі непридатний для життя, – розповідає жінка. – Я жила на першому поверсі, ви, мабуть, бачили лоджію. Згори на неї падали балкони, Тому усе повністю згоріло. У сина була двокімнатна на четвертому поверсі, там теж вигоріло усе.

П’ятиповерхівку росіяни обстріляли 23 березня – після виходу із міста. Вона – якраз навпроти площі 40-ї армії, на якій ворог розміщував свою техніку. Самі ж загарбники селилися у порожніх квартирах, мешканців використовували, як живий щит.

Тростянець, Сумщина

Пані Галина не може забути, як її 13-річний онук непритомнів від жаху. Сама вона рятувалася у підвалі із температурою 39,2. Було дуже холодно, і жінка застудилась.

Щойно росіяни дали зелений коридор, родина вирішила виїхати із міста до Польщі.

– Не передати словами те, що ми пережили. Онук спочатку просто непритомнів. На площі стріляли САУ, Гради, він так злякався. 15 березня почали виходити так званим коридором. Ми стояли у черзі з 9 і до 16 годин біля Малібу (кафе неподалік місця збору біженців) – нас не пропускали.

Люди стояли до вечора. Спочатку в усіх перевірили телефони і частину пропустили. Онуки Галини були на початку черги, то їм вдалося виїхати, а вона ще залишилася.

 – Ми були впевнені, що на розстріляють ті орки, – говорить Галина. – Потім вони дали команду позабирати телефони. Я свій встигла вимкнути і сховати. Адже мені треба було виїхати до Польщі і зв’язатися із сином, який там живе уже кілька років, та з онуками.

Спочатку вони пропустили військовий ешелон. За ним пішли танки, бронетранспортери, піхота, а люди були для них прикриттям, живим щитом.

На щастя, їй вдалося виїхати, дістатися до Полтави, звідти, безкоштовними евакуаційними потягами – до Львова, а потім до Польщі.

Чому не лишилася у Польщі – це питання пані Галину відверто ставить у глухий кут. Там добре. Поряд рідні, та й поляки ставляться дуже прихильно. Однак, її земля і дім – тут, у Тростянці. Попри те, що вона – етнічна росіянка і має багато родичів у країні – агресорці. І це – окремий біль. Адже такої підступності від сусідів вона ніколи не очікувала.

– Я сама народилась у Росії, і ніколи не думала, що доведеться таке пережити. Якби хтось мені про це сказав, я би не повірила. Вони усі зазомбовані. Я навіть із родичами розмовляю, а вони кажуть, що це – неправда.

Мати Галини живе у Петрозаводську. Я кажу:

– Мамо, я ж тут, як ти мені не віриш? Я на собі усе це відчула і сама усе пережила! Ми сиділи у підвалі, вони не випускали нас далі, ніж на двір. Ми виходили лише під прицілами автоматів. Вони боялись, що ми будемо їхні танки рахувати і передаватимемо інформацію теробороні. Та ані вона, ані брат цьому не вірять.

Від колишнього, щасливого життя, у жінки лишилося лише фарфорове слоненятко. Багато років тому його подарував чоловік. Пані Галина була впевнена, що статуетку знищила пожежа, аж раптом вона їй наснилася. Подружка порадила усе ж піти – подивитися. Те, що пам’ять про чоловіка збереглася, вона вважає справжнім дивом. І порівнює його із вцілілим Васильківським півником на Київщині.

Нині вона звикла жити у чужих стінах, із речами, які подарували добрі люди. Сусіди принесли стіл, дивани. Із подружкою вони почали вирощувати квіти на підвіконні і налагоджувати тимчасовий побут у гуртожитку в очікуванні або ж нового помешкання, або ж ремонту старого. Хоча відбудувати їхнє житло навряд чи вдасться…

Фото: Ольга Чайко