«Не одягаю хлопцям рожевих окулярів»: командир «Піон» — про втрати, совість і мрію після перемоги

«Я принципово ніколи не обманюю хлопців, не одягаю їм рожеві окуляри, адже знаю: вони завжди б’ються склом усередину», — так 24-річний майор Андрій із позивним «Піон» описує свій головний принцип командира.

Про його історію, у якій хуліган-підліток став одним із «цвіту нації», розповіли на сторінці 101-ї окремої бригади охорони Генштабу ЗСУ імені генерал-полковника Генадія Воробйова.

Андрій родом із Хмельниччини. Усього 24 роки — але за ним вже серйозна служба: від відмінника в ліцеї й академії до заступника комбата, який несе відповідальність на «гарячих» напрямках — Часовий Яр і Кліщіївка. Достроковий випуск із Національної академії ім. Сагайдачного у перший тиждень повномасштабного вторгнення став для нього відправною точкою: від теорії — відразу в реальний бій.

«У дитинстві я був бешкетником, бунтарем — і саме тому вступив, щоб дисциплінувати себе», — усміхається Андрій. Шлях від солдата до лейтенанта навчив його не лише командувати, а й чути людей — і це допомогло створити довіру в підрозділі. Перші ротації — Зайцеве, Озерянівка, КПВВ «Майорське», Стариця — закаляли, але найпершу ротацію він згадує з особливим трепетом: тоді ще не було тотального нашестя дронів, і фронт був іншого формату.

Позивний «Піон» — на честь улюблених квітів коханої; сережку коханої він носив як талісман, допоки не загубив її в одному з боїв. Війна забрала не лише прикраси: були контузії, розірвані барабанні перетинки. Проте він уперто рвався на виходи з підлеглими — так здобував авторитет і реальний бойовий досвід: штурми, щільні артобстріли, зачистки, розвідка в тилу, протистояння з вагнерівцями й регулярними частинами росії.

Особливої поваги у підрозділі заслуговує його ставлення до втрат. Андрій особисто евакуював поранених і забирає тіла всіх полеглих зі свого взводу, а згодом — і роти. Один випадок він пам’ятає найжорсткіше: загинув веселий боєць, у якого було вісім сестер. «Коли віддавав йому останню шану, телефон хлопця почав дзвонити безперервно. Я взяв слухавку і вимовив найстрашніші слова», — говорить Андрій. Після цього почалися проблеми зі сном та звукові галюцинації — інструменти травми, які він долав самостійно, заради людей, що йому довіряють.

Командир підкреслює: бути лідером — це відповідальність. «Я ніколи не обманюю хлопців, не одягаю їм рожевих окулярів — вони плачуть і б’ються склом усередину. Краще сказати правду, навіть якщо вона болісна», — каже Андрій. Він не уникає розмов із родинами загиблих, але завжди намагається дивитися їм у вічі: «Моя совість має бути чиста».

Сьогодні в Андрія — інші цілі поза фронтом. Він уже придбав ділянку на Хмельниччині й власноруч висадив одинадцять дубів — по одному на кожного полеглого з першої ротації. Мріє створити там простір для ветеранів: садок, місце для читання й мангалу — щоб душа могла відпочити після війни.

Попри втому й ротації, Андрій не втрачає надії і дисципліни: «Ми стоїмо на стику дивізій; війна на виснаження — нам доводиться ставати кіборгами й титанами. Але ми тримаємось». У сім’ї — військова династія: старший брат — оператор БПЛА, молодша сестра навчалася у морському ліцеї. «Я простий хлопець із села — левову частку заробленого вкладаю туди», — каже майор.

Як повідомляла АрміяInform, фельдшер евакуаційного відділення медичної роти 101-ї окремої бригади охорони Генерального штабу ЗСУ старший сержант Петро, позивний «Липень», за роки служби врятував сотні українських воїнів. Він каже: найцінніша нагорода для медика — не медалі, а життя тих, кого вдалося повернути з-під обстрілів.