«Наша ідеологія — створення людиноцентричної армії»: Олена Толкачова розповіла про досвід патронатної служби «Янголи»
Патронатна служба «Янголи» — унікальний проєкт допомоги українським воїнам, який зародився ще у 2014 році й відтоді невпинно розвивається і розширюється.
Засновницею й очільницею «Янголів» є Олена Толкачова. Волонтерством вона зайнялася ще під час Революції Гідності, а після початку АТО переорієнтувалася на допомогу фронту. В інтерв’ю АрміяInform Олена розповіла, що змінилося в патронатній службі після початку широкомасштабного вторгнення росії в Україну і як вдається масштабувати свій досвід у межах 3-го армійського корпусу та інших підрозділів Збройних Сил України.
— Розкажіть про те, які зміни в роботі патронатної служби «Янголи» ви відчули після 24 лютого 2022 року?
— По-перше, це кількість. У перші дні повномасштабного вторгнення в нас з’явилося дуже багато зниклих безвісті і тих, хто потрапив у полон. До 2022 року в полоні у нас був тільки один військовий, боєць полку «Азов» Євген Чуднецов на позивний «Чудік». Він, до речі, двічі побував у полоні. Уперше під час Широкинської операції (ми чотири роки його чекали). Вдруге він потрапив у полон уже у 2022 році на «Азовсталі». І так само ми чекали його дуже довго.
Але оцей досвід, який ми набули з масовим потраплянням у полон військовослужбовців, і комунікація з родинами тих, хто є в полоні, й оформлення документів, потім зустріч одразу дуже багатьох, хто виходив з полону, і все, що ми бачили, зокрема, травми від катувань, які ми не могли навіть уявити, — це було дуже складно.
Для нас це справді був виклик. Ми, звичайно, його подолали, і я вважаю, що з гідністю надали достойну допомогу всім хлопцям і дівчатам, хто вийшов з полону на даний момент.
По-друге, це масштабність. Під час Київської кампанії (оборона Києва у 2022 році. — Ред.) нам треба було евакуювати важких у західні регіони. У нас був такий варіант для евакуації, тому що ми тоді не знали, чим у Києві все закінчиться, чи можна залишати в київських шпиталях поранених, особливо «азовців». Ми розуміли, що якщо росія зайде в Київ, насамперед вони будуть шукати серед поранених і забирати, катувати або вбивати саме «азовців» і тих, хто був причетний до націоналістичного руху.
Довелося шукати там на місцях лікарні та навіть створювати «з нуля» госпіталь — не саму будівлю зводити, а формувати структуру закладу. Ми цей невеличкий госпіталь зробили на базі приватної лікарні під Івано-Франківськом. Завдяки нашим небайдужим активістам знайшли лікарів, медперсонал.
По-третє, звичайно, була величезна кількість загиблих, про яких дистанційно ми отримували кожного дня інформацію з «Азовсталі». Нам треба було сповіщати родини, робити це швидко, робити це телефоном, тому що ми не хотіли, щоб родичі дізнавалися про це із соціальних мереж.
А через те, що тривала евакуація, багато хто виїжджав за кордон, іноді було дуже складно знайти родичів.
Плюс, окремо ще на нас лягла задача евакуйовувати родини. Ми організовували автобуси з тих регіонів, де найбільше зосереджувалися сили противника і люди були в небезпеці. Також організовували у Львові хаб, де ми зустрічали родини наших військових, і далі вже направляли їх на той транспорт, який прямував в Європу. Це були автобуси, насамперед до Польщі, а далі вже в Польщі їх розподіляли на інші країни. Ми зв’язувалися з нашими побратимами в Європі, організовували там зустрічі наших родин. І водночас будували структуру, тому що ми одразу зрозуміли, що це буде довга війна.
— Якими підрозділами ви опікувалися?
— У 2022 році ми почали працювати одразу з двома величезними підрозділами. Це наш перший підрозділ «Азов» НГУ і наново створений Андрієм Білецьким та ветеранами — підрозділ ТрО «Азов», який потім став Третьою штурмовою бригадою в ЗСУ. І оцей досвід роботи і в структурі МВС, і в структурі Збройних Сил України, особливо в структурі Збройних Сил України, був абсолютно новий. У ЗСУ відрізняється від НГУ документообіг і щодо поранених, і щодо загиблих, і щодо зниклих безвісти. Ми тоді стикнулися з тим, що нам потрібно дуже плідно співпрацювати з ТЦК, тому що саме ТЦК збирає всі документи щодо зниклих безвісти та загиблих. І тільки вони мають право сповіщати родину. У зв’язку із цим з нас був знятий обов’язок сповіщати родини.
Це був новий досвід. Ми зрозуміли, що маємо будувати структуру саме у Збройних Силах України, легалізувати її, тому що складно бути там волонтерами або, наприклад, мати посаду, яка не відповідає тій діяльності, яку ти проводиш в ЗСУ. Приміром, не можна просто прийти в госпіталь, сказавши, що йду провідувати нашого бійця. Одразу запитання: хто ти, з якої ти військової частини, хто ти за посадою. У ЗСУ все набагато чіткіше і плюс військовий стан вимагає більш жорстких статутних відносин.
Ми брали участь в АТО/ООС як волонтери, громадська організація у складі полку «Азов». Ми не були формалізовані. А вже під час військового стану з’явилася необхідність і розуміння того, що ми маємо формалізувати патронатну службу у Збройних Силах України, стати структурним підрозділом. І в нас почався процес донесення цієї ідеї до командування і до керівництва країни.
Я, мабуть, рік витратила на те, щоб усе ж таки довести необхідність створення патронатних служб. Було багато робочих груп у Міністерстві реінтеграції, коли ще міністром була пані Ірина Верещук. Ми з нею з цього питання дуже плідно співпрацювали.
Потім ми почали співпрацювати з Генеральним штабом. Там змогли донести позицію необхідності створення патронатних служб через один із основних аргументів: у нашій бригаді 85% поранених повертаються назад у стрій. При цьому в інших бригадах цей відсоток був дуже низький.
— А як взагалі вдалося досягти таких показників мотивації бійців?
— Якраз за допомогою роботи патронатної служби. Ми дуже чітко контролюємо лікувальний процес, перебуваємо завжди поряд з пораненим бійцем — фізично або на телефоні. Тобто він знає, що в нього є людина, яка курує повністю його лікування, що йому не потрібно думати про те, які документи слід передавати у військову частину, які методи лікування і реабілітації будуть найкращими. Ми весь цей тягар беремо на себе. Дівчата, медичні куратори, є супроводом, який допомагає зорієнтуватися, тому що і поранений, і родина не завжди розуміють, що робити.
З Медичними Силами ЗСУ в нас дуже рідко виникають якісь проблемні питання. Усе лікування в шпиталях відбувається на дуже високому рівні. Звичайно, там не ідеальні умови, але, якщо порівнювати із цивільними лікарнями, то все ж кращі. На жаль, наші військові шпиталі фізично не можуть впоратися з такою кількістю поранених, тому підключена цивільна медицина, і бійці проходять там наступні етапи лікування.
І от там якраз величезна проблема комунікації. Там починаються всі проблеми з документами, тому що цивільні лікарні не розуміють вповні військової бюрократії. Але завдяки тому, що ми чітко відслідковуємо етапність лікування, підбираємо найкращі заклади з реабілітації, якість лікування наших хлопців та дівчат набагато вища, ніж у тих підрозділах, де немає патронатної служби і ніхто не опікується пораненими. І відповідно, вони краще проходять реабілітацію і не втрачають бажання повернутися назад у стрій, тоді як у деяких інших підрозділах військові після поранення іноді почуваються непотрібними. Адже підрозділ або взагалі не зв’язується з ними, або зрідка зв’язується медична служба, і тільки для того, щоб попросити якісь документи і підтвердити, що він дійсно на лікуванні, а не в СЗЧ.
Таке ставлення військової частини не мотивує повертатися назад у військо, навіть якщо поранення не важке. Тому коли після лікування поранений боєць визнається придатним, то він намагається зробити все можливе для того, щоб не повернутися назад або максимально відтягнути момент повернення в стрій. І це дуже сильно впливає як на боєздатність, так і на мобілізацію в цілому.
Дуже часто, коли ми питаємо, чому ви обрали саме наш підрозділ, Третю окрему штурмову бригаду, хлопці або дівчата кажуть, що знали, що у нас опікуються пораненими, і знали, що якщо не загинуть, то підрозділ, патронатна служба проконтролює, що все буде добре, що будуть достойно поховані, що їхні родини отримають усі необхідні соціальні гарантії та виплати, що їх ніколи не залишать у біді. І це є мотивацією не тільки іти в наш підрозділ, а взагалі воювати. Це наша основна ідеологія — створення людиноцентричної армії.
— І вам вдалося поширити свій досвід на інші бригади ЗСУ?
— Ми прийшли зі своєю ідеологією до Збройних Сил України, до Головнокомандувача, до Прем’єр-міністра, до Міністра оборони — всіх задовбали, якщо так можна сказати. І в підсумку вже Олександр Сирський, коли побачив відсоток повернення у стрій, враховуючи те, що він знав про боєздатність бригади і про те, що в нас немає такого шаленого дефіциту особового складу, як в інших бригадах, зрозумівши, чому так відбувається, ухвалив рішення і видав наказ про створення служб супроводу.
Їх стали називати службами супроводу, щоб не було конфлікту в термінології та задвоєння функцій, тому що патронатні служби існують при міністерствах та відомствах як служби протоколу.
Зараз у ЗСУ та інших підрозділах Сил оборони України триває впровадження служб супроводу з функціоналом нашої патронатної служби — ми проводимо навчання персоналу.
Спочатку ми організували навчання від патронатної служби бригади, не під егідою Генерального штабу, а самостійно. Ми розробили навчальну програму і робили добровільні курси. До нас зверталися інші підрозділи, і ми збирали їх у нас в офісі.
Зараз уже Генеральний штаб впровадив обов’язкові навчання на базі нашої навчальної програми в усіх Збройних Силах України. На них залучається весь особовий склад, який є в ЦВС, відправляються відповідні телеграми, що зобов’язують прибути.
Долучились уже і проводять навчання спікери, яких ми колись навчали на своїх курсах. Це були ініціативні групи в бригадах, які хотіли створити такі самі служби, як у нас, і вже давно в нас навчилися. Наприклад, у 47-й бригаді була створена дуже крута патронатна служба, і ССО так само до нас ходили на навчання, і ГУР. Тож вони тепер уже викладають.
— Який нині досвід масштабування служби в межах корпусу?
— Насправді все відбувається дуже добре. Командири нових бригад, що увійшли в 3-й армійський корпус, розуміють важливість патронатної служби, тому вони із задоволенням переймають досвід. Кожна з дівчат, медичних кураторів, які виросли в нашій патронатній службі, вже закріплена за окремою бригадою. І кожна із цих дівчат нині займається організацією створення патронатних служб у цих бригадах. Наприклад, дуже інтенсивний процес нині триває в 60-й бригаді. Плюс ще у нас є, окрім бригад, корпусний комплект — окремі батальйони та полки. І там так само створюють служби. Тож наразі ми беремо під опіку їхніх поранених та родини загиблих і зниклих безвісти — для того, щоб не втрачати час і не робити прогалин. Поки ми навчимо і запрацюють нові медичні куратори, намагаємося підтримувати все власними силами.
Ми зараз активно набираємо людей в патронатну службу і закликаємо долучатися всіх, кому це цікаво. Ми мобілізуємо або пропонуємо йти за контрактом для того, щоб можна було повноцінно працювати в структурі.
Джерело: Інформаційне агентство АрміяInform
