Народила доньку у підвалі свого будинку під обстрілами ворога: як жили люди на окупованій Херсонщині

Без газу та світла, змучені тортурами та щоденними обстрілами. Але нині – вільні! Декілька тисяч жителів селища міського типу Велика Олександрівка на Херсонщині, потроху оговтуються від окупації, в якій перебували понад півроку.

Росіяни мародерили і свідомо знищували інфраструктуру, та люди не підкорилися ворогу! Навпаки – ще більше згуртувалися!

Вони ризикували життям, аби допомогти одне одному. Та навіть після того, як наші захисники вигнали окупантів, про спокій тут говорити зарано – рашисти й досі гатять по мирних людях.

Незламний поліцейський

Разом з родиною Сергій жив через дорогу від одного з штабів росіян. Розташувалися окупанти в підвалах місцевої школи. Шкільне подвір’я заміноване. Підвал облаштували за своїм смаком. Ту все, що змогли винести з магазинів та будинків: техніка, меблі, навіть штори.

Деякий час Сергій також провів в підземеллі, але не в цьому. Він – поліцейський,  а росіяни під час окупації відкрили полювання на правоохоронців. Ризикуючи життям, чоловік допомагав виїжджати іншим співробітникам нацполіції, а в своєму гаражі зберігав їхню форму та зброю. Сам врятуватися не встиг. До його будинку таки прийшли окупанти та забрали в катівню.

 – Били прикладами по голові, по спині, – розказав Сергій. – Чую щось на пальці чипляють – накручують дроти, питають: знаєш? Кажу: ні – ток.

І так протягом трьох днів. Нелюди погрожували розправою йому та його родині, зокрема маленькому сину та вагітній дружині. Вимагали показати, де зберігає зброю. Сергій відвів окупантів до однієї зі схованок. Та і цього було мало. Росіяни вивезли його до іншої катівні у Каховку. Ще два дні тортур, а потім – зухвала пропозиція перейти на їхній бік.

Врешті чоловіка відпустили до дружини, яка ось-ось мала народжувати.

Жінка через гордість не зверталася до російських медиків. Народила донечку у підвалі свого будинку під шквальними ворожими обстрілами.

 – У нас перша лінія вогню, постійно були обстріли,  я чотири місяці з дітьми не виходила на вулицю, – розповіла Ольга Балан. – Примушували нас виїхати в Росію з дітьми, казали: збирай речі. А ця дитина вже громадянин Російської Фдерації , ми звичайно відмовлялися.

В підвалі родина живе і досі. В їх будинку немає жодної вцілілої кімнати. Та й нині, каже Ольга, небезпека не зникла. Росіяни продовжують обстрілювати звільнену Велику Олександрівку.

 – Був приліт, ось через вікно. За десять хвилин до цього з дітьми на дивані сиділи.

Розбиті адмінбудівлі, спалені автівки, потрощені будинки, заміновані вулиці, немає газу та світла – так нині живе Велика Олександрівка.

Оксана з чоловіком пробула під окупацією  три місяці, дивом вдалося виїхати. Нині ж повернулися на кілька днів, аби бодай трохи розібрати завали колишнього будинку. В гору цегли оселя перетворилася після детонації вантажівки з ворожими БК.

 – В кожному подвір’ї стояли машини з боєприпасами, вони тільки їх  загрузили, відстрілялися і приїхали і почалося все це. Згоріла ця хата, ця , наша хата посередині, як ми вціліли – не знаю.

Коли росіяни бігли із селища, на стінах та дошках в класах розбомбленої школи, встигли залишити послання: “у вас крутая школа, простите нас – это все сверху” та навіть “скоро мы еще вернемся”. Та це навряд чи, – кажуть українські військові, збройні сили міцно тримають звільнені від окупантів території.

 – Хочеться, щоб вся Україна була вільна та незалежна, щоб ніхто не наказував нам що робити, – говорить військовослужбовець ЗСУ Микола.

Сім місяців росіяни свідомо знищували селище. Як ось міст через річку Інгулець окупанти підривали двічі. Все, аби наші військові втратили перевагу під час наступу. Та і цей план військових “другої армії світу” з тріском провалився.

Без газу та світла, змучені тортурами та щоденними обстрілами. Але нині – вільні! Декілька тисяч жителів селища міського типу Велика Олександрівка на Херсонщині, потроху оговтуються від окупації, в якій перебували понад півроку.

Росіяни мародерили і свідомо знищували інфраструктуру, та люди не підкорилися ворогу! Навпаки – ще більше згуртувалися!

Вони ризикували життям, аби допомогти одне одному. Та навіть після того, як наші захисники вигнали окупантів, про спокій тут говорити зарано – рашисти й досі гатять по мирних людях.

Незламний поліцейський

Разом з родиною Сергій жив через дорогу від одного з штабів росіян. Розташувалися окупанти в підвалах місцевої школи. Шкільне подвір’я заміноване. Підвал облаштували за своїм смаком. Ту все, що змогли винести з магазинів та будинків: техніка, меблі, навіть штори.

Деякий час Сергій також провів в підземеллі, але не в цьому. Він – поліцейський,  а росіяни під час окупації відкрили полювання на правоохоронців. Ризикуючи життям, чоловік допомагав виїжджати іншим співробітникам нацполіції, а в своєму гаражі зберігав їхню форму та зброю. Сам врятуватися не встиг. До його будинку таки прийшли окупанти та забрали в катівню.

 – Били прикладами по голові, по спині, – розказав Сергій. – Чую щось на пальці чипляють – накручують дроти, питають: знаєш? Кажу: ні – ток.

І так протягом трьох днів. Нелюди погрожували розправою йому та його родині, зокрема маленькому сину та вагітній дружині. Вимагали показати, де зберігає зброю. Сергій відвів окупантів до однієї зі схованок. Та і цього було мало. Росіяни вивезли його до іншої катівні у Каховку. Ще два дні тортур, а потім – зухвала пропозиція перейти на їхній бік.

Врешті чоловіка відпустили до дружини, яка ось-ось мала народжувати.

Жінка через гордість не зверталася до російських медиків. Народила донечку у підвалі свого будинку під шквальними ворожими обстрілами.

 – У нас перша лінія вогню, постійно були обстріли,  я чотири місяці з дітьми не виходила на вулицю, – розповіла Ольга Балан. – Примушували нас виїхати в Росію з дітьми, казали: збирай речі. А ця дитина вже громадянин Російської Фдерації , ми звичайно відмовлялися.

В підвалі родина живе і досі. В їх будинку немає жодної вцілілої кімнати. Та й нині, каже Ольга, небезпека не зникла. Росіяни продовжують обстрілювати звільнену Велику Олександрівку.

 – Був приліт, ось через вікно. За десять хвилин до цього з дітьми на дивані сиділи.

Розбиті адмінбудівлі, спалені автівки, потрощені будинки, заміновані вулиці, немає газу та світла – так нині живе Велика Олександрівка.

Оксана з чоловіком пробула під окупацією  три місяці, дивом вдалося виїхати. Нині ж повернулися на кілька днів, аби бодай трохи розібрати завали колишнього будинку. В гору цегли оселя перетворилася після детонації вантажівки з ворожими БК.

 – В кожному подвір’ї стояли машини з боєприпасами, вони тільки їх  загрузили, відстрілялися і приїхали і почалося все це. Згоріла ця хата, ця , наша хата посередині, як ми вціліли – не знаю.

Коли росіяни бігли із селища, на стінах та дошках в класах розбомбленої школи, встигли залишити послання: “у вас крутая школа, простите нас – это все сверху” та навіть “скоро мы еще вернемся”. Та це навряд чи, – кажуть українські військові, збройні сили міцно тримають звільнені від окупантів території.

 – Хочеться, щоб вся Україна була вільна та незалежна, щоб ніхто не наказував нам що робити, – говорить військовослужбовець ЗСУ Микола.

Сім місяців росіяни свідомо знищували селище. Як ось міст через річку Інгулець окупанти підривали двічі. Все, аби наші військові втратили перевагу під час наступу. Та і цей план військових “другої армії світу” з тріском провалився.