На фронті став фаталістом: призер Всесвітніх ігор Щербатюк про війну та ринг

24-річний український кікбоксер Роман Щербатюк у поєдинку за бронзову медаль на Всесвітніх іграх-2022 в американському Бірмінгемі впевнено переміг фінського спортсмена Піркку Суксі. А ще два місяці тому черкащанин зі зброєю в руках боронив Україну від російських загарбників на фронті.

Спершу український супертяж впевнено взяв гору над венесуельцем Оскаром Хігуейрою, але у півфіналі у видовищному двобої поступився азербайджанцю Бахраму Раджабзе.

Журналіст Фактів ICTV Андрій Ковальський поспілкувався зі спортсменом, який розповів, як опинився на фронті, про своє рішення взяти участь у Всесвітніх іграх та що робитиме далі.

— Романе, розкажи, де тебе застала війна?

— Вдома, в ліжку. Я прокинувся від телефонного дзвінка батька, який розказав, що війна почалася. Я перед цим, буквально секунд за 10, почув вибухи. Лежав і переконував себе, що мені це почулося, але виявилося, що це були перші удари по Черкаській області.

— Які твої дії були далі? Лупануло і ти прокинувся, що далі?

— Ми з батьком вирішили відвезти сім’ю у безпечне місце. Моїх молодших брата та сестру – в село до бабусі, а самі одразу пішли записуватися в черкаську тероборону.

— Не було бажання 24 лютого, ще коли можна було, виїхати за кордон?

— Не було. Я обдумував свої дії. Вже за тиждень у мене була зібрана тривожна валізка. Я знав, що я піду в тероборону, оскільки не був військовослужбовцем. Це був найшвидший спосіб якось долучитися до оборони мого міста та захисту України.

— В тебе був військовий досвід до цього і як ти потрапив на фронт?

— Військового досвіду як такого не було, хоча рік я вже навчався на військовій кафедрі у Черкаському університеті.

Потрапив рішенням командування. Мій підрозділ відправили на один із східних напрямків, і ми почали оборонятися і воювати там… У перші дні я не просто був шокований, а не вірив, що зі мною це відбувається. Потім вже ми звикали до такої нової реальності і вчилися жити та виживати в ній.

Фото: УП

— Яка твоя роль у війську?

— У нас підрозділ стрілецька рота. Перед цим я ще хотів освоїти снайперську справу, але такої можливості мені не давали, бо у нас не було снайперського підрозділу. Я купив собі гвинтівку з грошей, які ми зібрали і які мені надсилали. Я почав освоювати цю справу по методичках, різній літературі, відео з YouTube тощо. Взагалі я стрілець.

Першим моїм досвідом були бойові дії у місті Попасна, куди нас закинули. Це був такий перший бій.

— Що найстрашніше для тебе на війні, коли ти там, в іншій реальності по суті?

— Важко виокремити щось одне. Все страшно. Це все такий великий мікс емоцій, більшість з яких неприємні і які ти не хочеш ніколи в житті відчувати. А найстрашніше, мабуть, коли прилітає снаряд від артобстрілу. Бо від нього ти нічого не можеш зробити.

Все вирішує доля і якесь внутрішнє передчуття. Можна вийти на 15 секунд раніше у справі або змінити позицію і потрапити під цей снаряд. Можеш нікуди не йти або вийти раніше і залишитися живим. Отака реальність реально страхала, але до неї, на скільки це можна сказати, ми призвичаювалися.

— До окупантів, росіян, у тебе які зараз відчуття? 

— Все, що, мабуть, є найгіршим, всі якісь негативні, нецензурні слова. Вся моя ненависть поєднується у ненависті до цих людей – до окупанта, до людей, які там живуть. Не важливо, яку позицію вони займають, вони є співучасниками того, що відбувається. Народ вибирає владу. Вони всі причетні до кожної смерті в Україні.

— Коли ти вирішив, що будеш брати участь у Всесвітніх іграх?

— Спочатку я притримувався думки, що маю залишатися на фронті, у війську і виконувати військові завдання. Потім були люди, зокрема мій тренер, який переконав мене, що тут своєю присутністю я можу зробити більше. Зокрема, піднявши прапор України на п’єдесталі, розмовляючи з людьми, просто беручи участь у змаганнях, до яких ми йшли.

Фото: Спортивний комітет України

— Які плани далі?

— Не знаю. Я на фронті став фаталістом. Тобто я не пливу за течією. Я взагалі стараюся використовувати кожну можливість по максимуму. Ніколи не нехтую якоюсь можливістю. Але приріднився до правила – чому бути, того не перебути. Я військовослужбовець, я дав присягу народу України захищати і буду продовжувати це робити, поки ми не переможемо.

Фото: Спортивний комітет України