Міжнародний Червоний Хрест не може нести відповідальність за долю полонених – пояснення організації

“Міжнародний комітет Червоного Хреста не гарантував безпеку полонених з Азовсталі. Це можуть зробити лише сторони конфлікту”.  Таку заяву організація оприлюднила після трагедії в Оленівській колонії на Донеччині, де загинуло близько півсотні українських захисників.

Це обурило родичів полонених, які сподівалися, що міжнародні організації допоможуть визволити їхніх близьких. Тож, на що може вплинути МКЧХ, які ця установа має права і які у неї обов’язки, Факти поспілкувалися з речником делегації в Україні Олександром Власенком. 

– Ми говоримо саме про Міжнародний комітет Червоного Хреста, – починає нашу розмову Олександр. – Це важливе уточнення. Адже є декілька організацій.

1. Міжнародна федерація Червоного Хреста і Червоного Напівмісяця. Ця організація координує та спрямовує міжнародну гуманітарну допомогу у місця, де сталися природні чи техногенні катастрофи. Її мета – допомогти побудувати стабільне та мирне суспільство.

2. Національні товариства. Наприклад, Товариство Червоного Хреста в Україні, яке теж надає гуманітарну допомогу.

3. Міжнародний комітет Червоного Хреста, який допомагає постраждалим від збройних конфліктів,  сприяє розшуку безвісти зниклих та поширює знання про норми міжнародного гуманітарного права.

– Якщо говорити про Міжнародний комітет Червоного Хреста, то є взаємозалежність. З одного боку, ми – охоронці міжнародного гуманітарного права, яке базується на чотирьох Женевських конвенціях та додаткових протоколах. З іншого – ми самі у роботі залежимо від норм гуманітарного права, – говорить Олександр.

За словами Власенка, згідно з ними, долею військовополонених, а також тілами опікується та сторона, яка має контроль над цим людьми і цими тілами. Це її обов’язок.

– На нас покладають обов’язок контролера. В цьому – наша частина міжнародного мандату. Ми повинні під час збройного конфлікту створити Центральне агентство з розшуку. І ми це зробили у Женеві – тут акумулюють всю інформацію від родичів. Іноді, як це було під час виходу з Азовсталі, ми самостійно реєструємо інформацію про тих, хто цього бажає, – продовжує Олександр.

Власенко пояснює, що кожна сторона конфлікту теж створює відповідний орган, який збирає інформацію:

– І ці сторони повинні нам інформацію надати. Це також їхній обов’язок. Після того як вони цю інформацію надали, і ми з’ясували, де перебуває людина – інформуємо родичів. Робимо це впродовж п’яти днів. Але інформуємо саме того родича, який відкрив справу про зниклого безвісти. Наступний крок – ми вимагаємо доступу до людини.

– Вас зобов’язані допустити до полонених?

– У нас є свої правила доступу. Це означає, що ми можемо відвідувати їх стільки, скільки вважаємо за потрібне. І ще дуже важливо, щоб ми мали доступ до всіх приміщень, до цих людей, могли поспілкуватися конфіденційно. Якщо є порушення, ми інформуємо керівництво закладу. Якщо вони не бажають змінювати, виходимо на вищий рівень. Звертаємо увагу, щоб не було тортур, щоб умови перебування цих людей були не гіршими, аніж у інших утримуваних. Щоб вони могли задовольнити базові права, які їм гарантує Третя Женевська конвенція.

– Чи контактуєте ви з органами влади, чи ділитеся з ними інформацією?

– Ми не працюємо за запитами органів влади і не надаємо їм інформації – ані нацполіції, ані Міноборони.  Ми не шукаємо людей на запит СБУ. Інформацію, як я вже сказав, можуть отримати лише родичі, які до нас звернулися. Це буде дозована інформація. Вони мають право надалі її поширювати.

– В Оленівку вас росіяни не допустили, а куди взагалі Росія вас допустила з початку повномасштабного вторгнення?

– Так, ми мали доступ до українських військовополонених. Але я не можу вам сказати, куди саме нас допустили, я вас прошу зрозуміти – це єдина наша робота, яка є конфіденційною. Наша мета – допомогти, а не отримати піар чи інший розголос. Наша мета, щоб умови змінилися.

– Скільки разів вас хоча б допустили у ці заклади?

– Не можу сказати.

– В яких умовах перебувають люди у тих закладах, які ви відвідували?

– Як я сказав, це конфіденційний діалог. Скажу вам більше, ми маємо імунітет від свідчень у міжнародних трибуналах. Завдяки цьому ми і маємо цей доступ. Як це було в Ісламській державі, де нас допускали до в’язниць. В Афганістані – до тих місць, де Талібан утримував своїх опонентів. Вони знають, що все, що ми бачимо, залишиться за зачиненими дверима. Іноді це призводить до певних нюансів, як це було з в’язницею Абу-Грейв в Іраку. Ми туди заходили і бачили ці порушення, та ми про це ніколи не казали публічно. Але потім ця інформація стала відомою, і виникли запитання, чому ми це бачили і не інформували. Однак ми інформували про це керівників цих закладів.

– Ситуація з Оленівкою теж вдарила по іміджу організації. Те, що ви не можете вплинути на цей процес, розчарувало багатьох. Чи ви намагалися туди потрапити?

– Каменем спотикання стало те, що ми хотіли побачити не просто стіни, ми хотіли побачити людей. Причому всіх людей – і тих, хто був поранений та переміщений в інші установи, і тих, хто загинув. У нас були судмедексперти з хорошим бекграундом, які могли здійснити певну оцінку. Ну, і  третя категорія – це ті люди, які не постраждали. Ми хочемо мати доступ до людей. І навколо цього ведемо переговори.

– Як покарати Росію за те, що вона порушує гуманітарне право?

– У нас немає іншого механізму, аніж вимагати. Є певний протокол цих запитів. Ми відвідуємо людей, але змусити нас впустити ми не можемо.

– Але ж це порушення, чому за це не карають?

– Ми не про покарання, ми про гуманітарні проблеми.

– Тоді до кого далі звертатися, на кого тиснути?

– Це поза нашою компетенцією. Я не знаю, що вам сказати.

– Тобто ми є заручниками ситуації?

– У нас немає іншого виходу, ніж монотонно, щоденно, щотижнево вести діалог. Це все вирішується на етапі взаємин. І навіть впродовж конфлікту на Донбасі ці взаємини були різними. Були періоди, коли допускали, були, коли не допускали взагалі.

– Чи берете ви участь у підготовці обмінів?

– Ми не любимо слова обмін, говоримо про передачу і звільнення. На цей процес ми впливати не можемо. Можемо лише його фасилітувати.

Думка правозахисниці

Тетяна Катриченко, координаторка Медійної ініціативи за права людини, коментує, що Червоний хрест, хоча і є гуманітарною організацією, не є рівновіддаленим від усіх сторін.

– Ми бачимо, що Червоний Хрест більше допомагає Російській Федерації, вони є більш активними на території Російської Федерації, вони намагаються сприяти вивезенню цивільних осіб українських на територію Росії, як це ми бачили на прикладі Маріуполя. Адже свої центри вони облаштовують там, а це і є сприяння, – каже Катриченко.

Червоний Хрест сказав, що він не міг гарантувати безпеку захисникам Маріуполя, хоча були певні домовленості під час евакуації військових з Азовсталі. На думку Тетяни, МКЧХ мав зробити не таку заяву, а заявити про те, що Росія їх не допускає до місць утримання.