«Мирні» угоди країни Z: договори про підданство як московська методика загарбання нових земель

Поглинаючи все нові й нові території, московити звикли фіксувати своє панування через накидання володарям підкорених країн формальних угод про перехід у підданство, отримання присяг від знаті та інші ритуали передачі владних повноважень і підтвердження лояльності.

Угоди про добровільне підданство, річниці яких так любить святкувати в наш час москва, ніколи не були добровільними актами свідомого зречення свободи. Досить часто, нібито надаючи за договором допомогу якомусь народу у скрутній ситуації, особливо під час воєнного протистояння з сусідами, москва використовувала цей документ як привід для подальшого втручання у внутрішні справи та повної інкорпорації. Нерідко такі договори укладалися з неповноважними особами, наприклад, представниками опозиції, яка за допомогою москви хотіла здобути владу. Ще однією особливістю було одностороннє трактування угод на користь москви з постійним переписуванням, збільшенням московських повноважень і урізанням прав іншого підписанта.

«Мирні» угоди країни Z: гетьманські статті

Таким чином московія виробила типову методику загарбання нових земель. Першим завданням було встановлення будь-якого протекторату, скріпленого договором та присягою. Пізніше цей разовий договір московія трактувала як форму підданства, порушуючи його положення і все більше втручаючись у внутрішні справи країни-партнера.

Оскільки брутальне втручання у внутрішні справи переважно викликало збройний опір, москва обсаджувала завойовані народи системою фортець, використовувала систему заручників та заборони на зброю. Також московія активно розпалювала давні суперечки між народами, щоб залучати один поневолений народ для окупації інших. московська влада брутально придушувала всі спроби звільнитися від її панування, повсякчас вчиняючи масові вбивства і репресії на межі етноциду. Це катастрофічно позначалося на демографічній ситуації поневолених народів, які в боротьбі проти окупантів втрачали величезну кількість своїх людей і через політику масового заселення московитів з часом ставали меншістю на своїй землі.

Відомо, що під час захоплення Казані тархани та мурзи народів Казанського ханства (татар, чувашів, удмуртів, марійців та ін.), що були взяті в полон, під тортурами і загрозою смерті присягнули царю Івану IV, дали обітницю коритися йому та платити данину. Натомість московський цар пообіцяв зберегти за місцевою знаттю їхні землі та угіддя, не обтяжувати даниною та три роки не збирати її. Перекази чувашів та інших народів твердять про підписання договорів з москвою, проте їхнього повного тексту і оригіналів документів ніхто не бачив.

Невдовзі стало зрозуміло, що кремль і не збирався виконувати взятих на себе зобов’язань — московські окупанти видушували все, що могли з поневолених народів.

Спочатку трохи інакше складалися взаємини з царем московії у башкирів. У 1555–1556 роках посли башкирських родів добровільно вирушили до москви за так званими «грамотами», в яких були викладені умови їх співпраці з московською державою. В цих грамотах вказувалось повне право башкирів розпоряджатися своєю територією, мати на ній власне військо, адміністрацію, релігію. При цьому московія брала на себе зобов’язання допомагати башкирам у відбитті зовнішньої агресії, за що башкири мали платити данину і виділяти війська для участі в оборонних війнах московії.

Башкирські повстання: традиція, яка дає надію на демонтаж рф

Але з часом нахабні домагання московитів на башкирські права і землі викликали шалений опір з боку останніх. московити, порушуючи домовленості, почали захоплювати території башкирських родів, обмежувати права місцевого населення, обкладати його непомірними податками та насильно «навертати» башкир-мусульман у християнську віру. Це призвело спершу до заворушень 1645 року, а потім — до спалаху першої московсько-башкирської війни 1662–1664 років. Усього ж упродовж XVII—XIХ століть відбулося вісім національно-визвольних виступів башкирського народу. Мабуть, за кількістю і масовістю протестів проти московії башкири поступаються тільки українцям та чеченцям. Після кожного такого протесту москва показово йшла на поступки, але за першої ліпшої нагоди ще жорстокіше впроваджувала свої порядки.

На Кавказі за практику використовувалося примусове підписання договорів, а відмова була приводом для повного фізичного знищення. Кожне селище стояло перед вибором: підписати згоду на підданство або бути перетвореним на руїни. Хоча й підписання не гарантувало безпеки, бо виступ на захист своїх природних прадавніх прав тепер розцінювався як зрада і тягнув за собою ще більші репресії.

Але не всі народи змушені були прогинатися під московитів. Луораветлани (чукчі), приміром, відмовлялися йти в підданство і одразу чинили жорстокий опір московським завойовникам, попри невелику чисельність самого народу (8–9 тисяч осіб на початок XVIII ст.). Хоробрі воїни на оленях винищували до ноги кожен підрозділ окупаційних військ, що сунув на їхні землі.

Тільки в 1778 році імперські чиновники зуміли підписати бодай якийсь договір з одним із чукотських вождів. Він, звісно, не представляв увесь народ, а лише групу своїх родичів і близьких. Але, скориставшись цим, російська імператриця катерина ІІ оголосила про офіційне прийняття чукчів у підданство російської імперії.

Щоправда, до повного підпорядкування жителів Чукотського півострова було дуже далеко. Навіть у 1914 році більшість корінних мешканців Чукотки не сплачували жодних податків російській імперії і вважали себе вільними людьми. Остаточне підкорення чукотського населення здійснив уже комуністичний режим. Але і це відбулося не одразу і супроводжувалося широким спротивом.

Загалом, силою своєї зброї та різними «договорами» москва взяла під контроль близько 500 етнічних груп, які розмовляли 120 мовами. Більшість із них сьогодні стали манкуртами та воюють на боці рф у російсько-українській війні…

Таким чином, історія переконливо доводить, що угоди з москвою значно гірші за війну з москвою.