Міг просто не повернутися: Дмитро Сова про службу в ЗСУ, страх і зневіру

Актор театру і кіно, зірка серіалу Морська поліція. Чорноморськ на ICTV2 Дмитро Сова зізнався, що його життя докорінно змінило повномасштабне вторгнення РФ. 

За плечами актора вже чималий бойовий досвід: стрілецький вишкіл і навчання на механіка, бойова робота у складі Повітряних сил, а також фронтовий досвід у танковій бригаді, роті безпілотних систем.

Зараз Дмитро працює у Першому центрі рекрутингу Сухопутних військ ЗСУ. Вважає, що саме рекрутинг має допомогти вирішити проблеми мобілізації.

До Дня Збройних сил України, який відзначається 6 грудня, актор відповів на запитання Life. Фактів ICTV, а також розповів про свій шлях воїна – від бійця ТрО до працівника рекрутингового центру.

Про початок великої війни, страх і зневіру

– Який день змінив ваше життя, розділивши на “до” та “після”?

– Це 24 лютого, коли почалося повномасштабне вторгнення. Я хотів й досі хочу зробити все можливе, щоб допомогти своїй країні перемогти і прогнати ворога. З перших днів я займався волонтерською діяльністю, бо у військо мене не взяли, приєднався до київської ТрО, де служив разом із тестем. І за півтора року від того дня мені прийшла повістка.

– Яке було ваше 24 лютого?

– На відміну від багатьох, я не чув вибухів, бо моя квартира розташована в цокольному приміщенні – мій власний бункер, як я жартую. Весь ранок телефонував друг, актор Женя Ламах, а я скидав його дзвінок, бо це заважало мені спати.

А коли взяв слухавку, почув: “Діма, ти що, не знаєш, що відбувається? Війна почалась, друже…” Я зайшов у новини – і це змінило моє життя, думки, плани, геть усе.

– Чи був у вашому житті момент, коли здавалося, що все втрачено? Що саме вам допомогло вижити в важкі часи? Хто підтримував вас?

– Звісно, такі психологічні стани я переживав, як і усі інші. Але поруч зі мною – хороші люди, які мене надихають, які завше підтримають коли важко і темно… Це мої близькі – дружина, тесть, мої батьки, друзі, з якими я постійно на зв’язку. Побратими. Мені дуже пощастило з ними, а ще, звісно, командири.

Добре пам’ятаю ситуацію, коли міг просто не повернутися… Це було важко, дійсно здавалося, що це кінець… Але поруч були побратими, яким я довіряв, і разом ми все ж таки вистояли.

– Що вам допомагає боротися зі страхом, не піддаватися?

– В екстремальних ситуаціях намагаюся діяти, щоб відволіктися і перенаправити свою енергію на щось дієве. В останній раз я навіть молився, це спрацювало як мантра – я заспокоївся.

Настільки страшно, що ти не можеш перемикнутися, чимось займатися, ти в очікуванні того, що станеться. А так не можна – треба, навпаки, займатися чимось, і мене в цьому добре підтримали побратими. Бо якщо піддаєшся страху, він з’їсть тебе зсередини.

Про проблеми у війську та рекрутингові центри

– Україна майже 3 роки у війні. Що відчуваєте зараз? Чи згодні, що від лютого 2022 року і до грудня 2024-го ми пройшли великий шлях і змінилися?

– Так, ми багато чого пройшли, бачили. І зараз я відчуваю стан суспільства, бо так само, як і інші, емоційно реагую на корупційні скандали, на ухилянтів і запроданців, які виїхали з країни, на те, що військових погано забезпечують, адже на 20 тис. грн важко прогодувати родину. Думаю, якщо б держава надавала соціальні пакети військовим, то не довелося б ТЦК хапати людей на вулицях.

І тому рекрутингові центри здаються мені зараз панацеєю, бо можуть сприяти мобілізації, це більш чесна історія. Людина може через рекрутингові центри залишитись в своїй області, обрати свій фах – усе для того, щоб бути корисною країні.

Наприклад, сьогодні до нас у центр звернулася дівчина років 25 – вона хоче бути бойовим медиком у 3-й штурмовій. Каже, вірю у підтримку, тож якщо не йдуть хлопці, то треба нам… 

– Героїчна дівчини на відміну від багатьох хлопців…

– Так, але також розумію, чому хлопці йдуть у СЗЧ – у всіх різні ситуації і проблеми. Скажу так: я не знаю, чи пішов би зараз, на третій рік повномасштабного вторгнення на війну, знаючи про проблеми у війську. Ну як так: одні захищають країну і віддають найцінніше – своє життя, а інші просто набивають кишені, щоб потім втекти за кордон?

Проте мені пощастило, бо у мене як у Повітряних силах, так і в Сухопутних військах було суперадекватне командування. Командир мого підрозділу РУБпАК Пегас одразу нам сказав: “Найбільше не люблю, коли хитрують. Ми маємо бути разом, допомагати один одному і швидко вчитися”. Можливо, це комусь може здатися дивним, але у нас так і було.

– Що б ви сказали українцям сьогодні?

– Сьогодні ми живемо на своїй землі завдяки тим людям, хто віддає своє життя зараз на фронті. І маємо бути гідними наших захисників. І мені хотілося б, щоб люди кожен день ставили собі запитання: що вони зробили для наших захисників?

Задонатили, чи зібрали беспілотники або щось інше. Необов’язково сидіти в окопі, можна допомагати війську тут, перебуваючи в тилу. У мене дуже багато знайомих, які допомагають фронту, пройшли вишкіл, а ще закривають шалені збори. Нам легше не стає, попереду – важкі зима, весна й літо.

Про розмову із Зеленським та майбутню перемогу

– Якби випала можливість, з ким би ви хотіли поговорити? І що сказали б?

– З політиками точно не став, бо я сам не політик. Якби була можливість поговорити із Зеленським, я б сказав те саме, що і вам. Поговорив би про актуальність і доцільність усіх реформ, не тільки армійських, а й суспільних. Ми не можемо стояти на місці, нам потрібно розвиватися і рухатися вперед, бо інакше можемо припинити існування. 

А серед акторів хотів би подивитися, як працюють Том Гарді або Крістіан Бейл. Не став би у них нічого питати, вони знайшли свій інструмент самовираження, і кожному актору треба шукати свій. Просто цікаво спостерігати. А поговорив би із Далай-ламою або Ісусом Христом…

– Перемога для вас – це …

– Щоб не помирали наші українці. Не кажу про повернення територій – розумію, що це буде дуже складно. А ще мені б хотілося, щоб українці об’єдналися і допомагали одне одному.

– Що перше зробите після перемоги?

– Все, що пережив і побачив, хочу оформити в історію, сценарій, зняти хороший фільм. Дуже багато навколо героїчних сюжетів з життя, коли звичайні прості хлопці майже три роки на передку, не ниють і не нарікають, а просто виконують свою надважку роботу.

Якось мій побратим із дуже милим позивним М’ясник показав фотку сина: дружина повела малого на танці. А побратим мріє самому це зробити і на власні очі побачити перші успіхи сина. Але він вже третій рік на війні, захищає тих, хто водить своїх дітей на секції і має змогу спостерігати, як вони ростуть. Про таких сильних, прекрасних людей, як мої побратими, хочеться писати і знімати.