Ми маємо об’єднати світ навколо відбудови України, так само як об’єднали навколо фронту — Юрій Бова

Уже понад 540 днів Україна протистоїть агресії «русского міра». росіяни  зруйнували тисячі українських домівок, об’єктів інфраструктури, забрали сотні життів мирних українців. Українські міста, які хоча б на кілька тижнів опинилися в окупації, зазнали тотального грабунку, руйнувань, а люди —   катувань з боку військових армії рф. Однак Сили оборони звільняють з окупації дедалі більше українських територій, і туди повертаються українці, відбудовують свої рідні домівки, заліковують рани та прагнуть створити нову, кращу Україну. Зокрема й за допомогою і підтримкою наших міжнародних партнерів з усього демократичного світу, які розуміють, що відбудова України — це не тільки про те, що треба буде зробити після перемоги, а й про те, що треба робити зараз, щоб перемогти.

Як не лише відбудувати, а й модернізувати місто після деокупації та повернути українців додому, кореспондентові АрміяInform розповів мер Тростянця — одного з найбільш зруйнованих міст Сумщини — Юрій Бова на полях Форуму громадянського суспільства.

Роль громадянського суспільства у відбудові України

— Пане Юрію, тема відбудови України нині підіймається на різних рівнях  — від громадських організацій до зустрічей лідерів країн НАТО. Ви, як очільник міста, яке перебувало в російській окупації, добре розумієте: відбудовувати всі ті руйнування, що завдала нам російська армія, дуже непросто. З власного досвіду, скажіть, від чого залежить успіх відбудови та як на цей процес  впливає громадянське суспільство?

— Нині в Україні створені чудові майданчики з навчання, обміну досвідом, грантовими ініціативами та багато інших, де зустрічаються люди, зацікавлені у відбудові та модернізації України. Ми обговорюємо, яким чином це можна зробити краще та чому це для нас важливо вже зараз, а не після перемоги.

Зараз (завдяки політиці децентралізації) спроможності органів місцевого самоврядування досить великі, але все-таки, на жаль, є обмеження через те, що багато людей виїхало за кордон і багато досі не повернулося. Поки що також є території досі захоплені російською федерацією, які, віримо, будуть неодмінно деокуповані, є вже деокуповані території, де залишилося мало спеціалістів, котрі б могли стрімко розвивати якісь напрямки. Тому дуже важливо, щоб громадське суспільство приєднувалося до ініціатив відбудови. Адже самотужки місцеве самоврядування не зможе зробити це швидко. Скажу відверто: якщо до відбудови України будуть залучені влада (державна й місцева), громадське суспільство та міжнародні донори — це буде більш дієво, більш креативно, інклюзивно, аніж коли традиційно це раніше робили представники влади. Я переконаний, що це той трикутник, на якому повинна триматися відбудова нашої держави.

Дуже приємно, що нині тема відбудови у фокусі уваги. Я бачу цілу низку  різних ініціатив, також з’явилося багато іноземних донорів, які заохочують подавати проєкти різним громадським організаціям, благодійним фондам, молодіжним організаціям. І якщо вони разом реалізують хоча б частину цих проєктів, то я переконаний, що життя територіальних громад зміниться на краще. Бо кожен проєкт — це конкретна робота в конкретному місті, селі, селищі на поліпшення рівня життя, який є зараз. Тому я дякую кожному, хто працює в громадянському суспільстві, за той неоціненний внесок, який вони роблять для відбудови України.

— Як зараз триває відбудова Тростянця після деокупації?

— Скажу відверто: це важкий процес. Тому що треба знаходити ресурси на тисячі об’єктів, на десятки напрямків, також знайти людей і все робити максимально швидко. Бо ніхто не хоче чекати роками, коли відновиться школа, дитсадок чи лікарня або запрацює громадський транспорт, з’являться якісь молодіжні простори…

Якщо, скажімо, молодь бачить, що вже нема обстрілів, вона хоче навчатися та розвиватися. Також ми розуміємо, що незалежно від того, розбита лікарня чи ні, люди не припиняють хворіти і їм потрібно десь надавати медичні послуги й робити це вчасно. Але це дуже складно, тому я закликаю громадянське суспільство активніше у своїх містах приходити до мерів, особливо там, де були бойові дії та на деокупованих територіях, і долучатися до відновлення.

Скажу чесно: якщо мені додасться ще дві-три пари рук, які будуть допомагати, я лише подякую тому, хто це робить. Ба більше, якщо навіть у вашому місті все гаразд, але ви хочете допомогти, приїжджайте до нашого міста Тростянець, ми дамо вам купу різних напрямків, де можна проявити свою ініціативу.

За час окупації росіяни розграбували та знищили 99 відсотків приватного бізнесу

— На початку війни Тростянець був одним із найбільш обстрілюваних російською федерацією міст України та був окупований армією рф. Можете пригадати, що там відбувалося в той час, як заходили росіяни в місто?

— Наше місто постраждало чи не найбільше в Сумській області, адже росіяни розмістили тут свої штаби, командні пункти різних підрозділів і з них коригували наступ, зокрема на Київ. Наскільки мені відомо, через наше місто йшли «західний військовий округ», «перша танкова армія», «кантемирівська дивізія», «таманська дивізія»… Всі їхні штаби, як я вже казав, сиділи в нас. Тому їх треба було розбити, щоб вони не пішли далі вглиб території України. Але, на жаль, ці бойові дії призвели до великої руйнації нашого міста. росіяни розуміли, що їх б’ють, тому знущалися з цивільних українців, катували, вбивали, грабували людей, грабували все, що бачили з об’єктів цивільної, соціальної, освітньої, комунальної інфраструктури. За час окупації росіяни розграбували та знищили 99 відсотків приватного бізнесу: всі магазини, підприємства, увесь комунальний транспорт, офісну техніку. російські військові викрали навіть звичайні робочі інструменти. Тому нам дуже важко відновлюватися.

Тож ми мусимо пояснювати деяким донорам, що ми просимо не тільки, до прикладу, машини швидкої допомоги, а й ключі, гайки для їх обслуговування, інструменти для комунальників, якими вони мають працювати, бо в них це все вкрали. Адже там, де була окупація, руйнувань завдали не лише обстріли. Просто для розуміння уявіть: людина, яка вчора була успішним підприємцем, після окупації, навіть перебуваючи на обліку як підприємець, по факту вже не має ні будинку, бо він розграбований або знищений, ні магазину, тобто не має нічого.

У багатьох родинах позабирали всю їжу, росіяни заходили до людей і виносили всі їхні запаси, якими вони мали харчуватися… Тож потрібно було не просто надавати допомогу окремим соціально вразливим категоріям громадян, а й допомагати всьому місту. Тому це більш глобальні речі, які нам доводилося вирішувати після деокупації і доводиться вирішувати щодня.

Ми не лише хочемо відбудувати Тростянець. Ми його хочемо модернізувати та перебудувати

— Хто здебільшого пропонує свою допомогу щодо відбудови, підтримки громадян Тростянця?

— За минулий рік нам вдалося залучити 130 суб’єктів, які з нами працювали на різних напрямках. Хтось надавав гуманітарну допомогу, хтось привозив ліжка, хтось привозив будівельні матеріали, хтось варив їжу й роздавав на вулицях… Тобто це були різноманітні донори, співпраця у різних сферах.

Але ще роботи багато. Ми не лише хочемо відбудувати Тростянець. Ми хочемо модернізувати, перебудувати його. Тобто, роблячи ремонт будівлі, враховувати енергозбереження, інклюзивність та інші важливі речі. Якщо в будівлі вчора були дірки від снарядів, то ми хочемо не просто їх залатати, а утеплити, переобладнати весь будинок, а це вже зовсім інший бюджет. Тому ми шукаємо, звісно, таких партнерів, які готові вкладатися в проєкти, що дійсно будуть показувати нову Україну — Україну майбутнього.

Весь світ нами захоплюється. Зробімо так, щоб він захоплювався й нашою відбудовою

— Скільки було знищено будівель у Тростянці за час війни?

— Близько 1200 об’єктів інфраструктури, близько тисячі житлових будинків і пошкоджено близько 200 різних соціальних об’єктів, йдеться про школи, лікарні, дитсадки та інші. Нам легше сказати, що в нас не знищено чи не зазнало пошкоджень. Бо якщо навіть у будівлю не прилетіло, то російські солдати виламували двері та грабували все, що там було. Як я вже зазначав, на момент звільнення міста в нас не було жодного комп’ютера. Ви можете уявити собі, як працювати далі в таких умовах?

Як нам було виконати перше завдання — повернення людей для того, щоб вони допомагали нам працювати в різних установах, якщо треба було створити хоча б якісь умови для них, безпекове середовище. Тобто це дуже величезна робота, яка була зроблена для того, щоб почати відновлювати місто. Але попереду найголовніше — придумати, як утримати цих людей в Україні.

Адже  ті наші співгромадяни, які побували за кордоном, побачили інший рівень життя, інший сервіс, рівень комфорту й, зокрема, толерантне суспільство, хочуть жити в таких умовах тут. Тому тепер треба думати і про те, як зробити так, щоб ці люди залишилися, а не поїхали знову за кордон. У нас зараз іде боротьба за кожного українця, за кожну дитину, яка повинна повернутися в сучасні школи, сучасні позашкільні заклади, сучасні спортивні заклади.

Я наведу маленький приклад. Був у Латвії в одному маленькому місті, розмовляємо з мером в класному сучасному спорткомплексі, який у них збудований за спеціальною стратегією створення спортивного міста. Завдяки цій стратегії туди багато людей приїжджають і живуть, щоб разом із дітьми займатися спортом. Тож розмовляємо, він каже: «Ось ваша українка йде. Вона в нас тренером працює». Я їй кажу, мовляв, повертаюся в Україну, поїхали з нами. Вона відповіла, що за пів року в Латвії її дитина, яка в Києві ходила після школи лише в басейн, зараз може відвідувати п’ять різноманітних секцій завдяки розвинутій інфраструктурі. Ну і, звісно, питання безпеки… Я її зрозумів. І тому зараз нам треба донести всім, що треба будувати ті простори, ті можливості, які б розкривали наших громадян, які б їх спонукали залишатися вдома. Ми вже маємо тенденції для цього, вибудовуємо спочатку стратегію, а потім ведеться робота за кожним напрямком. Тому повторюся, з чого я починав: співпраця й синергія держави (самоврядування), громадського суспільства й донорів, які готові допомагати в цьому процесі, — це ті аспекти, які допоможуть зрушити ситуацію й успішно відбудувати Україну. Якщо кожен  працюватиме окремо, не звертаючи уваги один на одного, не допомагаючи, успіху не буде. Нині маємо всі об’єднуватися навколо відбудови нашої країни, так само як об’єдналися навколо фронту. Весь світ нами захоплюється. Зробімо так, щоб він захоплювався й нашою відбудовою. Ми маємо відбудувати не лише зразки, які були ще за радянських часів, а зробити Україну сучасною, демократичною, розвиненою країною.

— За цей час скільки у Тростянці вже відбудовано об’єктів, якщо говорити про відсоткове співвідношення?

— Приблизно ми відбудували відсотків 50-60, напевно. Важко говорити, тому що ми ремонтували ті об’єкти, які менш затратні. Вікна вставляли в школах, у лікарнях, робили бомбосховища. Якщо п’ятиповерховий будинок спалений ущент, то ми там ще нічого не робили, лише розчистили й усе. Бо він потребує колосальних фінансових вкладень, це десятки мільйонів гривень, а у нас таких коштів наразі немає. Тому у відсотках важко сказати.

Але головне, що цей рік поклав початок віри в те, що ми зможемо все відновити, що було зруйноване, пограбоване, розтрощене. Знаєте, коли я приїхав у місто після деокупації й побачив, що там відбувається, чесно кажучи, не знав, з чого починати. Ні комп’ютера, ні техніки, ні людей, ні транспорту, ні бензину, ні електроенергії — нічого! Усюди — снаряди, міни, розтяжки… Ми це все познімали, прибрали, вимили, рукава закатали й почали працювати. Я переконаний: кожна звільнена територія, яка буде деокупована, обов’язково повернеться до нормального життя рано чи пізно. Переконаний, що ми зможемо це зробити.

95 % жителів Тростянця вже повернулися в рідне місто

— Щодо людей. Більшість жителів Тростянця виїхали з міста під час окупації, скільки наразі повернулося?

— Наразі я не маю чіткої цифри, скільки виїхало, скільки повернулося. Але зараз я бачу, аналізуючи кількість працівників на підприємствах, соціальних об’єктах, у лікарнях, в школах, і можу сказати, що 95 % жителів повернулися. І це, щоб ви розуміли, за 35 км від кордону з рф. Тобто це означає, що ми робимо все правильно, що ми правильно розставили акценти, й люди щодня бачать у соцмережах, що ми щось робимо, допомагаємо, відкриваємо, цим самим ми «витягуємо» людей з-за кордону.

Наведу приклад: лікарня. В  лікарні нашій працювало 400 працівників. На момент звільнення міста залишалися 15 працівників, всі решта виїхали. Нині вже повернулася 395 працівників. Тобто майже всі повернулися на місце й надають послуги людям. Усе завдяки тому, що ми буквально наступного місяця після звільнення міста не просто прибрали в будівлі лікарні, а вже вставляли вікна. І це, до речі, завдяки громадянському суспільству. Ось, наприклад, однією з перших відгукнулася організація «Сілаб Ukraine», нам подзвонила Анна Гулевська, повідомила, що в них є 100 тисяч грн і вони можуть нам їх передати. Пропонували: може, якесь обладнання потрібне. Я попросив засклити вікна в лікарні. Кажу, що в мене 420 вікон розстріляних, давайте хоч на один поверх поставимо. Так, ми зробили спочатку один поверх, і там уже через два тижні лікарі приймали пацієнтів. І так поверх за поверхом ми відновлювали лікарню. Приходили інші люди, які хотіли допомогти, за ними інші. Пішла, так би мовити, ланцюжкова реакція. Тобто неважливо, які в тебе кошти, важливо вчасно приходити й допомагати. Я ніколи не кажу, що якийсь великий проєкт важливий, а маленький ні. Бо навіть маленька ініціатива дуже важлива. Кожна піщинка допомоги лягає в цеглину нашої відбудови.

А люди повертаються з кількох причин. По-перше, я переконаний, що своя земля все одно рідніша, хоч як би гарно десь було. Друге, дуже важлива медійна складова. Коли місто показує, що кожного дня щось відбудовується,   ремонтується, людей, які душею з нами, все одно тягне додому. Такою  є людська природа. Тому важливо постійно мати майданчик спілкування зі своїми жителями, які там, за кордоном. Давати їм приклад, ну і, звісно, це реальні об’єкти, які відбудовуються, а не просто піар-акція. Адже найкраще може спонукати людей на повернення — умови проживання в місті, про які розповідають їм їхні друзі, колеги, які повернулися. Які розказують, що гуляють по парку, ходять у лікарню, діти навчаються в школі. У нас у місті, яке було в окупації до 25 березня, наприкінці травня вже можна було дітей відводити в школу, також у нас працювали кілька дитячих садків — були чергові групи. Адже батькам потрібно було йти на роботу й потрібно було дітей хоча б на півдня залишити в дитсадку. І ми створювали ці умови.

Люди зрозуміли, що вони можуть повертатися. Я знаю, що дехто з мерів говорить, щоб люди не їхали, не поспішали, бо ще небезпечно… Сьогодні небезпечно і в Тернополі, і в Києві. Ми розуміємо, що не треба нехтувати небезпекою, якщо є тривога, треба убезпечити себе і свою сім’ю. Ми всі віримо в ЗСУ, а втім, місто створює певний комфорт, ми зробили все, щоб у нас працював громадський транспорт, швидко було відновлене вуличне освітлення й багато інших процесів. Бо не кожна людина зможе жити рік чи більше у спартанських умовах. Хтось зможе, а хтось може поїхати з дитиною в Польщу, щоб забезпечити дитині більш комфортні умови. Я буваю в Польщі, бачу багато наших жінок, запитую, що ви тут робите досі, вони відповідають, що їм страшно, попри те, що в різних регіонах різна безпекова ситуація, жінки вирішили, що їм краще пересидіти цей час у Польщі. Але тут є інша проблема — родини одне з одним не спілкуються, роз’єднуються, знаходять іншу роботу й це призводить до втрати родинних зв’язків. Тому наша головна мета — повертати людей, створити такі умови, щоб ми тут нормально якісно жили. Бо наші воїни воюють саме заради цього, за нашу Україну.

— Щодо міжнародної підтримки. Представники яких держав і міжнародних організацій приїздили до Тростянця, пропонували вам підтримку, допомогу, спільні проєкти?

—  Нам допомагали різні міжнародні організації, починаючи від міжнародного Червоного Хреста, Люксембурзький Червоний Хрест, чеська організація «Люди в біді» та багато інших. Хтось надавав гуманітарну допомогу, хтось ремонтував об’єкти чи школу брав, чи вікна вставляв… Якщо перелічувати — це близько 20-30 різних міжнародних організацій на конкретні об’єкти, на конкретну допомогу, на конкретні проєкти. Я дякую кожному, хто щось зробив для нас. Бо ми втратили близько 40 % від нашого довоєнного бюджету. І без донорів і партнерів було б дуже складно зробити те, що зараз уже зроблено й що ми продовжуємо робити у Тростянці заради відбудови України.