Мартин Якуб: «Творчість Булгакова стала фундаментом, на якому знищили цілу плеяду українських геніїв»

Український письменник і військовослужбовець Мартин Якуб про російського письменника Михайла Булгакова, його ідеологію та вплив на українську культуру:

«Булгакав – киянин.. Він такий самий киянин, як є маріупольцем виплодок якогось бурята, що оселився в окупованому Маріуполі. Його батько приїхав сюди з Брянська, присланий у Київську духовну академію як колонізатор. Його завданням було цементування «російськості» на окупованих територіях. Тому захищати пам’ятник Булгакаву в Києві – це все одно, що захищати пам’ятник Моторолі в Донецьку. 

Для Булгакава українська державність була не вибором народу, а прикрим “геополітичним непорозумінням”. Він щиро вірив, що його історична місія – відновити імперію, і з лютою ненавистю сприймав будь-які спроби українців заявити про самостійність. У його творах ви не знайдете жодного позитивного українського героя – лише тотальну дегуманізацію та карикатуризацію всього національного.

Але чи задумувались ви про інше? Одночасно з тим, як у Києві перебував цей ворожий елемент, тут жили і творили ті, кого згодом назвуть “Розстріляним відродженням”: Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Лесь Курбас, Микола Куліш, Євген Плужник, Михайль Семенко, Михайло Драй-Хмара та інші. Поки Булгакав ностальгував за імперією та намагався реанімувати “великодержавний русскій мір”, наші митці творили український модернізм. Це був потужний, енергійний стиль, що поєднував національне бароко з європейським авангардом. Їхній вектор був спрямований не на занюхану, відсталу Москву, а на Париж, Берлін та Рим.

Ця прірва між світоглядами найкраще простежується, якщо порівняти тексти про Київ. Для Булгакава Київ – це закритий простір “старих мешканців”, який плюндрує “петлюрівська стихія” та “мужики в кучмах”. Це місто, що вмирає разом з імперією. Натомість Валер’ян Підмогильний у романі “Місто” показує Київ як простір енергії та модернізації. Його герой, Степан Радченко, не скиглить за минулим, а поглиблює мовні знання, аби стати частиною нової української інтелігенції. Підмогильний втілює європейську ідею підкорення урбаністичного простору нацією, що народжується.

І це не було просто паралельне існування двох концепцій – українські митці намагалися дати бій “Булгакавщині”. У лютому 1929 року делегація письменників, до якої входив Микола Куліш, висловила Сталіну протест проти п’єси “Дни Турбиных”, що принижувала українців. Але диктатор став на бік Булгакава: імперський дух цього твору допомагав більшовикам приборкувати республіки під маскою “радянської єдності”.

Лесь Курбас на пленумі 1929 року відкрито назвав таку політику “фальшивомонетництвом”. Він розумів: тріумф Булгакава в Москві означає початок кінця для українського модерного проєкту. Для режиму “класовий ворог” Булгакав виявився ближчим і безпечнішим, ніж “європейський українець”.

Саме в цьому й полягає провина Булгакава: його творчість та ідеологія стали тим фундаментом, на якому згодом була знищена ціла плеяда українських геніїв.

А потім, з нахабною посмішкою, захиснички Булгакава питають: Булгакав – єто глиба! А вот гдє ваші велікіє украінськіє пісатєлі?

Гдє… гдє… таки як ваш Булгакав своє життя поклали на те, щоб їх знищили в угоду русскому міру.

Місце цього українофоба – в пеклі, яке він возвеличував, а пам’ятника, в кращому випадку на Росії, яку він так любив. До речі, там саме місце і його адвокатам: усім цим “любітєлям” руської культури, усіляким янамвалетовим та ладамлузіним. З першим у мене був ефір у 2022-му, якраз після Бучі. Він на серйозних щах переконував глядачів, що російська література нічому поганому не вчить і відмовлятися від неї не можна. Вчить. Вивчила ж такого…, як ти… А друга “захисниця” досі щиро не розуміє, де ж у Булгакава українофобія. Каже, що якщо в тексті є мова персонажів, то “нещітово”.

От прям бачу як Афанасієвич плаче від любові до України, але все ж вкладає ці рядки в уста вигаданих ним же героїв:

“Я б вашего гетмана… за устройство этой миленькой Украины, повесил бы первым!” (“Белая гвардия”)

“Кто терроризировал русское население этим гнусным языком, которого и на свете не существует? Гетман”. (“Белая гвардия”)

“Сволочь он, – с ненавистью продолжал Турбин, – ведь он же сам не говорит на этом проклятом языке!” (“Белая гвардия”)

“В Киеве искусства нет, науки нет, ничего нет”. (“Киев-город”)

“Кто развел всю эту мразь с хвостами на головах?”. (“Белая гвардия”)».