Любимо Україну за сміливість і стійкість! Історія родини кримських татар, які вдруге змушені покинути рідну домівку

Альфад та Ельміра Галімови – кримські татари. Через війну вони вдруге покинули свою оселю. Спочатку, після анексії Криму, змушені були виїхати до міста Ірпінь. Коли почалася повномасштабна війна, родина втекла від обстрілів, рятуючи свої життя, до тилового Ужгорода.

Галімови кажуть: Росія гнобить уже три покоління у їхній родині. Від більшовиків постраждав їхній дідусь, батька депортували. Тепер вплив “русского міра” відчувають самі. Але не здаються, залишати Україну не збираються. У чужому місті заснували успішний бізнес, сплачують податки і підтримують економіку країни.

Обоє народилися в Узбекистані. Дідусь жінки жив у Башкирії. Був чудовою людиною. Але у 1930-х роках більшовики конфіскували у нього все майно. Його назвали куркулем. Уся сім’я залишилася без житла. Його діти, між ними й мати Ельміри, пухли від голоду. Щоб не потрапити до в’язниці, дідусь утік до Узбекистану. Під час війни пішов на фронт. 5 травня 1945 року загинув на території нинішньої Польщі. Там його могила.

Батько Ельміри потрапив під депортацію із Криму в Узбекистан. У вигнанні створив свою сім’ю. Там і народилася Ельміра. Все життя він мріяв повернутися на рідну землю. Така можливість видалася у 1991 році. Він перевіз туди речі, всю родину. А сам помер – не витримало серце, каже Ельміра. Вона ж змогла переїхати на півострів у 1994-му.

– Відстежуючи шлях моєї родини, бачу, що Росія не дає спокою уже трьом поколінням у моїй родині. І я з цим не можу змиритися, – обурюється Ельміра Галімова.

Життя в Криму подружжя згадує з теплотою. Там росли двоє їхніх дітей.

– Це щасливий етап у нашому житті. Такий був підйом, що ми разом, ми повернулися на рідну землю. Побудували там будинок. Діти закінчили інститути, одружилися, почали радувати нас онуками, – розповідає Альфад.

Але прийшов 2014 рік. Залишатися у рідному Криму було несила. До татар тут почали ставитися як до чужинців.

– Ми розуміли, що анексія Криму – це ще не кінець. Це лише початок. Бо апетити у росіян ростуть. Ми побачили справжню Росію – її убогість, безладність, безкультур’я, які виражалися у всьому. Наш переїзд – це не була втеча чи якийсь демарш. Це було внутрішнє рішення, – каже чоловік.

Старший син залишився в Криму. Молодший на той час жив у Києві. Подружжя вирішило перебратися поближче до нього. Так опинилися у місті Ірпінь, яке зачарувало їх своєю красою і затишком. Та близькістю до сина. Альфад – полковник, колишній військовий.

У Ірпені з дружиною заснували свій бізнес, мали маленьку кав’ярню із кавою та випічкою. Назвали її Баліш – це традиційна національна страва татарського та башкирського народів. Ельміра сама готувала цю страву. Бо їй хотілося показати жителям Ірпеня свої національні традиції.

Під Києвом життя спокійним було недовго. Бо почалася повномасштабна війна. Перші два дні обстрілів подружжя провело у бомбосховищі.

– Мені здавалося, що ми, у минулому – військові, готові до всього. Та виявилося, не зовсім. Бо після 24 лютого події розвивалися надто швидко. Перше бажання було – піти служити, хоча б у тероборону. Я перебуваю у товаристві ветеранів за своєю службою. Зателефонував керівнику. Той, почувши про мої 64 роки, сказав, що я поки не потрібен, – згадує Альфад.

Сім’я виїжджати нікуди не збиралася. Та коли стало вже нестерпно і вибухи наближалися, зателефонував син. Із проханням: негайно виїжджати. Галімови вдруге змушені були залишати свій дім, вслід за сином і його сім’єю. Від обстрілів втекли до Ужгорода.

У новому місті орендували квартиру. І вже згодом довідалися – окупанти їхній кіоск-кав’ярню у Ірпені спочатку пограбували, а потім вщент знищили. Як варвари…

– Перед від’їздом ми під’їхали до кіоску, попрощалися. Залишили там все, як було – з усім посудом та обладнанням. Тепер ми бачимо результат “русского міра”. Вони нелюди, – говорить Альфад.

Однак переселенці Галімови не здалися, не опустили руки. У своєму віці знову почали життя спочатку. Із завзятістю взялися за справу. У результаті – вже через три місяці у чужому місті відкрили нову кав’ярню.

А почалося все із прогулянки з онуками у Боздоському парку. Там помітили фургончик на колесах, непримітний, старенький, з поламаним дахом. Його самотужки підремонтували й пофарбували. Інструмети дали у господарській службі парку. Незнайомець з Ужгорода привіз переселенцям стіл, інші містяни поділилися стільцями. І справа пішла.

– Знаєте, у чому сила України і її майбутнє? У сміливості, стійкості і високому вихованні її людей! Тому що ми сміливі! Так, сталася біда. Але у нас є перспектива. На місці кожного зруйнованого окупантами об’єкту буде ще кращий! – впевнений Альфад.

Нову кав’ярню на колесах Галімови назвали Ірпінь-кафе. Замість баліша Ельміра тепер готує смачні вафлі – за рецептом своєї бабусі. З нутеллою і фруктами, лососем та ніжним сиром. Є тут кава, чай та мохіто. Жителі Ужгорода, які цінують якісне еспресо, тут часті гості. Полюбили нову кав’ярню і переселенці. Вони часто сюди приходять, щоб не лише посмакувати кавою і вафлями, а й поспілкуватися. Ірпінь-кафе об’єднує людей.

Галімови полюбили Ужгород. Тут народився їхній найменший онук. Загалом їх у них шестеро. Це місто стало для них рідним. Воно дуже комфортне. Тут привітні і чуйні люди, які їм часто допомагають і підтримують. Єдиний дискомфорт для подружжя – мова. Української вони не знають, але вчать.

Подружжя кримських татар мріє зі своїм кафе на колесах податися у тур Європою. Щоб розповісти людям про звірства росіян. На фасаді фургону в них плакат – з їхньою історією у фото. Це привертає увагу. Назавжди залишати Україну не збираються. І мріють повернутися в український Крим.