Лойд, який дарує надію: історія собаки з Маріуполя, який вижив та зустрівся з хазяйкою

Жителька Маріуполя Ольга втратила дім та батьків під час обстрілів міста російськими загарбниками, а потім від неї утік собака, якого через тривалий вдалося вивезти з окупованого міста.

Собаку з Маріуполя допомогли вивезти волонтери, які збирали тварин без догляду.

– Ми жили біля Азовсталі, – цими словами Ольга починає розповідь.

Під час війни у Маріуполі ця фраза для багатьох набула особливого сенсу, часом страхітливого.

60 днів Ольга Осипова виживала у Маріуполі. Нині мешкає у Франківську. Історія її порятунку болюча, як і більшість подібних розповідей.

– За 42 дні ми ні разу не спускалися в підвал. Жили на четвертому поверсі, на останньому. Ну, не могла я кинути батьків, – пояснює вона.

Батькам Ольги було за 90. Жити у підвалі вони не могли, тому усі разом жили у квартирі: вона, її батьки, подружка із сином (вони прийшли заряджати телефон і залишилися назавжди) та п’ятирічний хаскі на прізвисько Лойд. Вибухів її собака боявся найбільше.

– Він дуже боявся вибухів, – після цих слів жінка плаче, їй важко стримати емоції. – У нас три кімнати і коридор на всю довжину. І прохід між ними такий маленький. І там стояла маленька розкладачка. Бо тато в мене не ходив, він лише сидів і лежав. А мама з палицею ходила. То Лойд, коли стріляли, завжди пхав голову під цю розкладачку і так думав, що він сховався.

Ольга разом із найріднішими жила поруч зі сталеливарним заводом Азовсталь. Обстріли в їхньому районі були безперервними. Військові літаки із бомбами в бік заводу летіли кожних п’ять-сім хвилин. До цього жаху вони вже навіть звикли. Принаймні, думали, що звикли.

– Коли чули, що валяться шлакоблоки, що б’ють наш дім, танк бив у наш дім. І я знала, що там мої батьки. От кажуть, ховатися там, де дві стіни. А там, де була мама, було три стіни. І та стіна, де сиділа мама, вивалена була на сходи разом з диваном, – Ольга описує найважчі спогади з Маріуполя.

Вона чула, як складаються панельні блоки її дому. І на той час вдома були її батьки і киця.

– Коли я через день знову прийшла, щоб хоч щось дізнатися, то зайти у квартиру я не змогла. Від обстрілів частина дому завалилася і придавила двері. Я лише побачила лапку нашої киці на цеглині, – каже Ольга.

На місці квартири, де вони переховувалися 40 днів, утворилася діра. Похоронити батьків Ольга не мала змоги, тіла були завалені бетонними блоками. Вона, подруга та її син шукали інше сховище, аби вижити. Вони перейшли на сусідню вулицю, знайшли вцілілий дім і поки зносили рештки речей у підвал, собака піднявся нагору. Його не було буквально мить, та більше в Маріуполі Лойда Ольга не бачила.

Не було жодного зв’язку. Жінки навіть не могли розпалити вогнище, аби бодай попити теплої води. Бо по місту гатили нещадно. 20 днів вони ще жили в блокадному Маріуполі і шукали собаку, але марно. 27 квітня наважилися покинути місто. Пішки пройшли 33 кілометри, це було передмістя Маріуполя, і воно вже було окупованим.

17 днів Ольга чекала на так звану фільтрацію. Вона хотіла в Україну, але з лівого берега могла потрапити лише до Росії. Там на кілька днів її прихистили друзі рідного брата, потім було інше місто і також родичі, щоправда, це були рідні її подруги. Ольгу увесь час чекали в Естонії, де була племінниця, яка купила квитки до Таллінна.

Ольга переїхала в Івано-Франківськ, винайняла квартиру, а потім дивом знайшла собаку. Її Лойда побачила та прихистила місцева ветеринарка. Вона підгодовувала бездомних тварин. В розбитому, спустошеному та майже мертвому місті голодних тварин було надто багато. Фото зниклого собаки вона виклала у Facebook, і Ольга його впізнала. Пес більшість часу був неподалік зруйнованого дому.

– Там ще багато тварин, яких хазяї не можуть забрати. Хочуть, але не можуть. Я в групі “загублені тварини”, і там їх дуже багато. Ми теж думали у перші дні війни, що люди їдуть, а собаки бігають. І думали: як це так, кинути свого собаку? І, ось, ми такі самі були, – розповідає Ольга.

Два тижні її донька та племінниця шукали волонтерів, які б вивезли Лойда до Запоріжжя. І це було складно. Не лише через ціну. З Маріуполя тоді ще хотіли виїхати чимало людей. Усіх записували у чергу, собаку у списки вносили також, але його виїзд постійно відтерміновували. Пес великий і займав багато місця, а люди важливіші – так пояснювали волонтери.

Але жінкам таки пощастило. 17 червня Ольга забрала свого собаку у Запоріжжі.

– Людина, яка його привезла, відкрила клітку. А він спав. Я говорю: Лодя. Він так вищав, так скакав. Я думала, він через мене буде стрибати, – розповідає жінка.

Лойд Ольгу від себе не відпускав кілька тижнів. Собака і нині тривожиться, коли її довго немає. А ще має погану звичку, яку жінка йому прощає. Бо кожного разу, коли вони гуляють вулицею, він обов’язково йде до смітників. Завдяки їм він вижив, думає вона.

Для неї Лодя, так вона називає улюбленого знайду – найрідніша душа, бо дочка зараз в Угорщині. Маму і тата Ольги похоронили ті, хто розбирав братські могили у зруйнованих будинках. Каже, що могилу батьків вона обов’язково знайде, коли повернеться у Маріуполь, який буде під українським прапором. Попри те, що там Ольга Осипова втратила усе, що мала.