Культурне самогубство: чим швидше РФ програє війну, тим краще для її майбутнього

Вчора Крістіан Аманпур у прямому ефірі запитала мене, як ви почуваєтесь під санкціями з боку Росії. Я не знав, що потрапив до чергового санкційного списку. Мені було відомо про перші санкції, але на момент інтерв’ю я не знав про другий інцидент. Я нічого не говорив, коли мене внесли до санкційного списку вперше, тому що мені все це здавалося нудним і сумним.

Це друге санкціонування трохи відрізняється, оскільки, здається, це відповідь на мій відкритий курс з історії України. Це була моя основна діяльність протягом останніх кількох місяців, і моя найбільша публічна активність – мільйони переглядів.

Тому подвійні санкції, які в іншому разі не заслуговували б на увагу, є незначним нагадуванням про те, як ставилися до української культури уряди в Москві та Санкт-Петербурзі протягом останньої чверті тисячоліття. Україна має власну історію, і саме її не можна замовчувати. Я хотів би висловити свою солідарність з тими українцями, які дійсно пішли на ризик.

Це так, ніби намагаються втопити мільйони, а я, безпечно перебуваючи на березі, отримую краплю солоної води на щоку. Це дає мені право лише жестом показати в море на справжній злочин. Путін оголосив про це вторгнення, виходячи з того, що української нації не існує, а план полягав у фізичній ліквідації української еліти.

Український опір посунув цю мету на задній план, але намір залишається, артикульований щодня на російському державному телебаченні. Тим часом українські письменники, художники та журналісти знайшли свій голос. (Щоб підтримати українців, які активно працюють у сфері культури під час цієї війни, я допоміг заснувати програму під назвою Документування України; ви також можете підтримати їх).

Поки я безпечно викладаю в Єльському університеті, українські історики перебувають на фронті. Люди, які є представниками української культури, ризикують, намагаючись її захистити. З українського боку участь у війні є загальною, і це означає, що українська культура зазнає особистих втрат. Десятки українських журналістів загинули в боях. Історики, журналісти, художники, спортсмени, танцюристи, музиканти та інші ризикують, бо знають, що їм є що захищати.

З російського боку все це менш зрозуміло. Російські культурні діячі мобілізуються на підтримку війни з медіа, але ніхто з прихильників війни насправді не хоче з нею воювати. На початку війни російські культурні діячі масово протестували. Як вони, ймовірно, розуміли, місія російської “цивілізації”, як її визначає Путін, є суто негативною, вона полягає у знищенні чогось іншого.

Українці гостро усвідомлюють, що намагання знищити їхню культуру триває поколіннями. Найтрагічнішим прикладом є Розстріляне відродження, вбивство українських письменників в умовах радянського терору в 1930-х роках. Як і Голодомор того ж десятиліття, ця подія глибоко закарбувалася в народній пам’яті українців. Якось, коли я був у вишиванці, українській вишиванці, українська жінка сказала мені: Ви маєте гарний вигляд. Як наші письменники у 1920-х роках. Пауза. Перед тим, як їх усіх розстріляли.

Культура задихається, коли їй бракує майданчиків для вираження – газет, видавництв, бібліотек, шкіл. За часів Російської імперії, у другій половині ХІХ століття, публічне використання української мови було дуже обмежене. Сумнозвісний імперський циркуляр 1860-х років проголошував, що української мови “не было, нет и быть не может” – дивна позиція, адже якби вона не існувала і не могла існувати, то не було б підстав для її заборони.

Цей оксюморон відображає те, що сьогодні відчуває Путін: української культури не існує; те, що здається українським, насправді є російським; і якщо українцям це не зрозуміло, то треба застосувати насильство.

Коли Путін був молодим, у пізньому Радянському Союзі, радянська політика щодо української культури полягала в адміністративному обезголовленні. На відміну від сталіністів 1930-х років, радянські лідери 1970-х років не вдавалися до масового терору; на відміну від сьогоднішнього Путіна, вони не заперечували існування України.

Радянський підхід тоді полягав у тому, щоб звести українську мову до своєрідної народної ідіоми. Підручники українською мовою друкувалися все меншими накладами і в школах використовувалися все рідше. Випускники середніх шкіл могли складати університетські іспити українською мовою, але якщо вони це робили, то їх не приймали до університету.

Російська мова мала стати загальною мовою радянської держави, а, отже, кожен, кому це було цікаво, мав би обрати її як свою першу мову і використовувати в публічних місцях. Українців, які відкрито чинили опір цій ідеї, відправляли до ГУЛАГу або до психіатричної лікарні.

Уявлення про те, що не є “нормальним” для когось дбати про щось, окрім особистої зручності та технічної ефективності, простежується в офіційному російському ставленні до України і сьогодні. Російські медіаеліти представляють культуру як порожнечу: жодних фактів, жодних цінностей, лише гра влади та грошей, в якій розум має значення як інструмент маніпуляції, а той, хто цього не розуміє, зовсім не розумний.

Після того, як російську культуру було визначено як постмодерністське саморуйнування, існування української культури стало ще більш тривожним. Справа не лише в тому, що Україна була іншою, а в тому, що слугувала нагадуванням про те, що культура може бути чимось, що виходить за межі піруетів самозбереження. Коли російські пропагандисти називають Росію “нормальною”, а Україну “ненормальною”, вони мають на увазі саме це.

Саме тому, до речі, росіянам у ЗМІ важко пояснити український спротив. У них немає поняття самосвідомого народу. Вони бачать себе розумними переможцями, а російський народ – маніпульованими дурнями. Росіяни не можуть уявити собі захист моральної нації своїми фізичними тілами, і тому не можуть приписати такий мотив українцям.

Тому російські політики і пропагандисти шукають силу українського опору десь поза межами України, а то й взагалі поза межами реальності: у змовах нацистів, євреїв і сатаністів. У цих фантазіях ніхто ніколи не ставить питання про те, чим є чи може бути Росія, що може являти собою російська культура, оскільки вона визначається як опозиція до фантома.

Тож ми можемо зрозуміти різні загадкові атрибути, які Путін і його пропагандисти приписують українцям. Може здатися дивним називати українців одночасно і прислужниками нацистів, і частиною єврейської міжнародної змови; в обох випадках мається на увазі лише щось на кшталт “не росіяни” або “наш обраний ворог”.

Своїм дивним поєднанням фашизму і легковажності офіційна Росія виснажує і збіднює як світські, так і релігійні поняття, які в іншому випадку могли б слугувати моральними орієнтирами. Коли нацист означає просто наш обраний ворог, це не означає взагалі нічого. Або навіть менше. Ідея про те, що політика починається з довільного вибору ворога – це і є нацистська ідея (за Карлом Шміттом).

Офіційна Москва давно припинила навіть робити вигляд, що війна в Україні має якийсь стосунок до НАТО. Навіть нацистський троп в останні тижні поступився місцем поняттю війни проти сатани і його пекельних слуг. Це ще більш примітивне, якщо можна так сказати, визначення світу в термінах “ми і вони”.  Це сучасна російська форма християнського фашизму.

Єврейський президент України називається “маленьким дияволом”, що є частиною великої сатанинської змови. Це не тільки стверджує фашистські рамки та заперечує власну людяність та здатність Володимира Зеленського; це також зображує росіян як невинних жертв, призначених для збереження божественного провидіння. Якщо вони – сатаністи, то ми, що б не робили, скільки б не використовували катівень, скільки б не копали смертних ям, маємо бути на боці святості та абсолютного добра. Саме про це день у день говорить своїм мільйонам глядачів головний московський пропагандист Володимир Соловйов.

Але бути антиукраїнцем – це недостатньо для визначення Росії. У політиці “ми і вони” насправді не існує “нас”. Оспівуючи “нас” як протилежність “їм”, російський фашизм ухиляється від відповіді на запитання, хто такі “ми” насправді.  А згуртовуючи “нас” для цілковитого знищення “їх”, російський фашизм розбещує і стирає базові поняття, на яких може будуватися культура.

Головним досягненням Росії у цій війні стало викрадення сотень тисяч українських жінок і дітей та розселення їх по всій території Російської Федерації з прямою метою створення більшої кількості росіян у майбутньому. У цьому акті геноциду культура зводиться до біології, насильницького фізичного контролю над матками та немовлятами. Але що означає бути росіянином і чому це бажано? Здається, ніхто не знає: хіба що, знову ж таки, в негативному сенсі: що в Російській Федерації занадто багато небілих. Не випадково саме корінних росіян посилають воювати і вмирати в Україну.

У день, коли проти мене вдруге запровадили санкції, я був вражений фотографіями українців у Херсоні, які вітали українських спецпризначенців як визволителів. Кілька українських військових пробилися до міста, по суті, на розвідку, щоб перевірити, чи безпечний шлях після відходу росіян. Але цей шлях був перекритий натовпами українців, які хотіли обійняти їх і подарувати їм квіти. І танцювати, і співати. Український національний гімн, як мені нагадали, про майбутнє, а не про минуле: доля ще посміхнеться нам, якщо ми продовжимо боротися. Інша пісня, яку я почув, про червону калину, теж про майбутнє: про те, як діючи разом, можна подолати горе і відновити свободу.

Російська культура була більш поширеною і популярною в Україні до першого вторгнення в 2014 році і нинішньої повномасштабної війни на знищення. Внаслідок війни українці змінили свої мовні звички, а видатні письменники перестали писати російською мовою і почали українською. Ніщо так не зруйнувало те, що Путін називає “русскім міром”, як його війна. Російський світ зараз відступає, а відступаючи, він краде і палить.

Коли росіяни залишали Херсон, вони вивозили предмети культури. Українські бібліотеки, видавництва та архіви були розграбовані або призначені для знищення протягом всієї війни. З музею в Мелітополі були викрадені стародавні артефакти скіфського золота. Близько сорока українських музеїв були пограбовані росіянами, зокрема художній музей у Херсоні. Серед сцен радості в Херсоні українські журналісти знайшли час, щоб повідомити про справи з обласного архіву, які росіяни викрали в Херсоні і вивезли з собою до Росії.

Ця, здавалося б, незначна історія зворушила мене. Україна – гарне місце для історичних досліджень, люди вже десятки років пишуть історію СРСР з Києва, а не з Москви, тому що умови для роботи набагато кращі. Через те, що я перебуваю під санкціями в Росії, ці файли тепер недоступні для мене. Набагато важливіше, що вони тепер недоступні для українських істориків. Це втрата і це злочин.

У глибокому сенсі ці документи, попри фізичну власність, також недоступні для росіян. Вбивати, руйнувати і грабувати може будь-хто. Але заради чого? Російським школярам і зараз пропонуються підручники, в яких немає слів Україна і Київ. Що ми від цього виграємо? Як тоді діти можуть зрозуміти щось про минуле, та й про себе, якщо немає ніякого зовнішнього світу, навіть найближчого сусіда? На основі суцільного заперечення ніяка культура Росії не може бути стійкою.

Санкції проти мене за мій урок не сповільнять поширення знань про українську історію. Навпаки, найімовірніше, прискорять цей процес. Я перебуваю на маргінесі української культури, вчуся в українців, викладаю те, що вмію. Спроба утоплення – жахлива і жорстока, але вона не вдалася. З кожним днем українська культура виринає, водночас російська – тоне. Чим швидше і рішучіше Росія програє цю війну, тим краще буде для російського майбутнього.

*Оригінал тексту англійською – за посиланням