Кохання зцілює: про рушійну силу, що прискорює одужання, розказують поранені захисники
Для важкопоранених захисників у львівському реабілітаційному Центрі Unbroken саме кохання є життєвою опорою, рушійною силою на шляху до одужання чи відновлення після важких поранень.
До Дня святого Валентина спеціально для Фактів ICTV ті, хто для всіх українців став символом незламності, розказують свої історії про кохання.
Керівник Центру Unbroken Олег Білянський каже, що 80% успіху у лікуванні залежить від тих, хто поруч з пацієнтами.
– Рідні дуже сильно допомагають нашій реабілітаційній команді. Вони фактично є її членами, – каже Білянський.
Історії про зцілювальну любов
Лікарі та спеціалісти можуть робити все можливе з медичної точки зору, але надзвичайну мотивацію, жагу до життя важкопораненим дають їхні рідні — найрідніші. Ті, які давали обітниці кохати і в горі, і в радості.
Це не кіношні історії про ідеальні стосунки – це реальні випробування, в яких любов допомагає знову навчитися ходити, одягатися, вставати на протези, а інколи – просто продовжувати жити.
Психіатр та психотерапевт Олег Березюк уже майже три роки працює в Unbroken із важкопораненими захисниками. Допомагає зцілювати їхні зранені душі. Він також вважає, що саме любов дає наснагу і мотивацію долати травми, наново вчитися говорити.
– Ми часто бачимо, як любов в прямому сенсі піднімає людину на ноги після найскладніших поранень, піднімає людський дух і силу терпеливості, – каже психіатр.
Лікар зазначає, що часто чує від пацієнтів: Я витерпів тортури полону і вижив чи зміг упоратися з ампутацією та відновитися, бо любив і знав, що мене люблять.
Три історії з Центру Unbroken – про любов, біль і життя. В усіх трьох історіях чоловіки пішли захищати країну, а жінки стали опорою їм.
Роман і Катерина Портні
– Я щодня говорю їй, що люблю. Заради неї я вижив. І після стількох років сьогодні я її кохаю ще більше, ніж раніше, – так починає свою розповідь Роман.
Він зустрів свою Катерину, коли багато років тому юнаком пішов у сільський клуб на дискотеку. Це був 2007 рік. Роману 19, Катерині – 16. Він з Гуляйполя Запорізької області, вона — із сусіднього села Воздвиженка.
Для Романа то було кохання з першого погляду. Усього кілька побачень, після яких хлопець йде на строкову службу. Дівчина нічого йому не обіцяє, але чекає.
Згодом одружуються, Роман у 2015-му знову йде в армію, але цього разу вже на війну.
І зробить це втретє – у 2022-му, коли вже буде батьком сина.
– Таких, як він, більше немає! Рома – надзвичайно добрий, чуйний, турботливий. Він для мене – все. Заради нього я готова життя віддати, – каже Катерина.
Народження Тарасика зробило подружжя безмежно щасливим.
У лютому 2023-го року поблизу Авдіївки військовослужбовець 53 ОМБр імені князя Володимира Мономаха Роман Портний отримує важке поранення. В голову влучає снаряд.
Два місяці коми і жодних гарантій, що житиме.
Перші кілька днів після поранення Катерина не знала, що з її коханим. Розшукувала його скрізь. У соцмережах натрапила на допис про важкопораненого захисника, якого не можуть ідентифікувати. Впізнала… і земля пішла їй з-під ніг. Пригадує свої тодішні відчуття:
– Я просто вмирала. В мене, окрім нього, немає нікого, лише синочок Тарас. Батьків моїх ми поховали. Рома — моє життя, моя підтримка і опора. Я боялася втратити його.
Минуло вже два роки від поранення. Майже весь цей час подружжя Портних провело у Львові. Тут захисник наново навчився ходити та говорити.
До того як Роман потрапив у Центр Unbroken, дехто навіював дружині, що чоловік буде, як овоч. Вона не вірила..
Зараз вони знімають квартиру у Львові. Вдень ходять на заняття з фізичними та ерготерапевтами, на вихідних – до церкви. Рука в руці 120 сходинок.
Підійматися Роману все ще дуже важко, але поруч Катерина – завжди підтримає. Вірять, що, може, колись його здоров’я та її підтримки стане і на мандрівку в гори.
Василь і Сашуленька
– Ми гуляли в січні узбережжям моря. Вона сказала, що хоче бути мамою і народити трьох козаків-патріотів. Тоді я зрозумів, що це і є вона, – розповідає Василь Курило.
Василь та Саша познайомилися вже під час повномасштабного вторгнення — в Одесі.
Він зі Львова, вона з Кривого Рогу.
Василь, який на війні з перших днів, розповідав малознайомій дівчині про князя Костянтина Острозького. А його побратим, з яким разом тоді і приїхали молоді вояки у цю коротку відпустку на море, набив Саші тату “made in Ukraine”.
На початку стосунків це було просто романтично. А вже в травні наступного року, коли Василь отримав поранення, 21-річна красуня, яка мала престижну роботу в Одесі, в один момент все кинула і примчалася, щоб бути поряд з коханим.
– Вона та, заради якої я вибрався з глибокої ями після поранення, заради кого борюся, працюю і стаю на ноги, — впевнено каже 23-річний Василь.
Йому прямо в ноги влучив ворожий FPV-дрон. Це був справжній шок, через який спершу навіть не відчув болю.
– Одна нога висіла на ниточці, інша була зламана, на правій руці бракувало кількох пальців, а обличчя було сильно пошкоджене, – згадує хлопець.
Добре пам’ятає свої тодішні переживання і його Саша.
– Усі дні, поки я не побачила його, були найважчими в усьому моєму житті, – каже дівчина.
Василь переніс аж 35 операцій. У нього немає правої ноги, а на правій руці бракує кількох пальців. Місяць хлопець перебуває на реабілітації в центрі, займається з фізичними і ерготерапевтами та готується до подальшого протезування.
Нині він вже робить свої перші кроки після поранення — поки на ходунцях.
– Головною людиною для мене стала Сашулінька. Вона вісім місяців приходила кожного дня. Бачила, як я мучився, як робив перші кроки, і дарувала надію, – каже воїн.
Вони – молода пара, яка ще офіційно не обіцяла одне одному нічого. Але після пережитого разом Василь на 100% певен в тому, що колись дасть своїй Саші обітницю “в горі і в радості, у болях і в здоров’ї, допоки смерть не розлучить нас!”.
Ігор та Олександра Павлів
– За 29 років я жодного разу не пожалів, що звʼязав своє життя із нею, – усміхається Ігор.
Ігор і Олександра з міста Бібрка, що на Львівщині, знайомі з самого дитинства. Жили в сусідніх будинках, вчилися в одній школі, дружили однією компанією.
– Ми навіть не памʼятаємо, як воно завʼязалося. Ігор запропонував зустрічатися, а я погодилася. Зрозуміла, що це надійна людина, – каже Олександра.
Жінка переконана, рідко кому щастить зустріти саме ту, головну в житті людину, а їй і шукати не довелося – він жив поруч.
Жили в злагоді, ростили дочку і сина, не знаючи горя до початку великої війни.
Чоловік тоді саме був на заробітках за кордоном. Повернувся і пішов до військкомату. Там не дуже зраділи немолодому вже поповненню, але з огляду на те, що колись Ігор був правоохоронцем, підказали, куди йому податися. Так він потрапив у бригаду Лють.
Ігор став бойовим медиком, взяв позивний Генерал. Торік у травні ворожий дрон скинув на нього боєприпас – влучив прямо в голову. Що було далі, Ігор не пам’ятає.
– Я в той день пережила маленьку смерть, – згадує Олександра.
Перше, про що запитала телефоном у медиків: чи руки й ноги цілі? Сказали – так, але є поранення в голову.
Далі жінка нічого не чула – серце калатало так, що заглушило всі слова. Вона на той час сама була після операції і пересувалася на милицях. Проте це не зупинило. Жінка стрімголов помчала до свого коханого.
Ігор був у медикаментозній комі. А вона все говорила і говорила до нього. І він почав реагувати та вибиратися з безтями, йти на цей такий рідний йому голос.
– Я йому сказала: Не здавайся! Ти ж Генерал, а генерали не здаються.
І він почув її, прийшов до тями. Але напівзнерухомленим. Ліва частина тіла захисника не функціонувала через сильне ураження правої півкулі головного мозку.
Були порушені і когнітивні функції, а це значить, що чоловік нічого не розумів і мало на що реагував.
Спеціалісти Центру Unbroken не тішили Олександру марними надіями. Не обіцяли позитивного результату, але пообіцяли інше: якщо є бодай 1% шансів на покращення, то вони їх не змарнують.
Пів року з важким пацієнтом працювала мультидисциплінарна команда реабілітаційного центру: нейрохірурги, спеціалісти центру ментального здоров’я, терапевти мови та мовлення, ерго- та фізичні терапевти.
Олександра теж працювала: щодня була поруч і робила все, що може, щоб допомогти своєму коханому чоловікові.
І диво сталося!
Нині Ігор повністю самостійний у побуті. Подружжя вже повернулося додому, але лікування та реабілітація все ще тривають.
Попереду в Ігоря операція зі встановлення титанової пластини, щоб закрити кістковий дефект на черепі. Йому і далі треба працювати над поліпшенням когнітивних навичок.
– Чорна смуга затягнулася, пора б уже й білу. Але ми сильні. Ми сильні тим, що є один в одного, – з вірою і любов’ю промовляє дружина ветерана.
Ці історії доводять: кохання – це більше, ніж просто слова чи обіцянки. Це сила, яка допомагає вистояти у найтемніші часи, боротися за життя і не здаватися. Це руки, які підтримують, коли боляче, очі, що дарують надію, і серця, що б’ються в унісон, навіть коли все здається зруйнованим.
Фото: Unbroken
Джерело ФАКТИ. ICTV
2025-02-14 08:15:00
