Космічні війни третього тисячоліття: експерт розповів про історію та перспективи протистояння на орбіті
Про перспективи протистояння на навколоземній орбіті репортер АрміяInform говорив із військовим експертом в авіакосмічній галузі, засобів РЕБ та зв’язку Анатолієм Храпчинським.
— 42 роки тому президент США Рональд Рейган проголосив «Стратегічну оборонну ініціативу» в холодній війні з СРСР. Це була довгострокова програма США зі створення глобальної системи протиракетної оборони з елементами космічних озброєнь. У ЗМІ програма була більш відома, як «Зоряні війни». Згодом була розрядка і потепління у взаємовідносинах двох політичних таборів. Протистояння в космосі не загострювалося, принаймні відкрито. Але в останні кілька років інформація про навколопланетну гонку озброєнь знову почала активно циркулювати. З чим це можна пов’язати? Опонентам мало з’ясовувати відносини на Землі?
— Якщо розглядати СОІ у контексті її історичної мети, вона була стратегічною відповіддю США на ядерну загрозу з боку Радянського Союзу. Умовною лінією фронту тоді була орбіта — саме тому програма включала орбітальні платформи, сенсори раннього попередження, морські системи перехоплення та супутникову розвідку. США намагалися зняти загрозу з боку радянських міжконтинентальних ракет шляхом створення ешелонованої оборони в космосі.
Цікаво, що навіть попри географічну близькість Аляски до СРСР (менш як 100 км у найвужчому місці), загроза розглядалася не як тактична, а як стратегічна — з глибини континенту. Саме тому було передбачено розгортання систем, здатних виявляти пуски МБР, ідентифікувати шахтні установки та супроводжувати цілі протягом усього траєкторного циклу.
Використовувалися супутники з оптико-електронними сенсорами, радарами з синтезованою апертурою, інші засоби просторового моніторингу. Суть ініціативи полягала не в тактичному стримуванні, а в стратегічному домінуванні на висоті — у прямому й переносному сенсі.
Поточна війна в Європі — інша за своєю природою. Вона має регіональний масштаб, зосереджений переважно на тактичних засобах ураження. Водночас 21 листопада 2024 року Росія здійснила нетиповий крок — застосувала МБР по місту Дніпро на відносно малій відстані. Показово, що Кремль, побоюючись неконтрольованої ескалації, завчасно попередив США, дотримавшись залишків механізмів стратегічної стабільності.
Сьогодні ідея глобальної протиракетної парасольки знову на порядку денному, але вже в контексті стримування Китаю. Саме Пекін із розгортанням власних гіперзвукових і космічних систем змушує Вашингтон переглядати парадигму безпеки. У Європі ж, попри гучні дискусії про колективну ППО, питання здебільшого вирішуються в рамках традиційних засобів наземного і повітряного базування. Глобальні космічні сценарії тут поки що залишаються поза практичною площиною.
— А хто, на вашу думку, нині є лідером у космічних військових перегонах. Адже крім традиційних «важковаговиків» у цій гонитві — росії та США, до них долучився і Китай. А може ще хтось наступає їм на п’яти?
— Крім перелічених вами країн з «ядерного клубу», Індія прагне виходити на цей ринок. Іран намагається запускати якісь супутники завдяки російської федерації. Присутність в космосі, вона стає дедалі ширшою.
Є низка приватних компаній, які долучені до космічних програм. Так, на даний час вони всі концентруються у Сполучених Штатах. Але це — амбітні бізнесмени, які думають, що вони будуть впливати на зовнішню і внутрішню політику держав.
Але, на загал, я б визначив основними гравцями США і Китай. За ними — росія, а потім вже йде низка країн, які намагаються долучитися до цього умовного клубу. Так, в об’єднаної Європи є певні потужності із супутниками зв’язку, космічними розвідувальними апаратами. Але вони далеко не такі потужні, як у Сполучених Штатів.
В чому полягає проблема країн нашого континенту? У Вашингтоні активно заявляють: «ми захищали весь світ!». Але варто зауважити, що США просто були постачальником найсучасніших видів зброї. Ринок ВПК Європи — фрагментований, він передбачав лише малий захист себе до очікування прибуття американських військ в рамках угоди НАТО.
Тому офіційний Вашингтон протягом десятиліть робив так, щоб більшість держав не дивились в сторону розвитку мілітарного сектора. І це призвело до того, що у нас, наприклад, в Європі стоїть система протидії міжконтинентальним балістичним ракетам. Але система та проєктувалася як корабельне озброєння, яку просто поставили на суходолі.
— Про військові експерименти щодо фізичної ліквідації супутників потенційних ворогів інформація періодично циркулює. А ще які види озброєння можуть бути застосовані на орбіті і на скільки перспективним є розміщення ядерної зброї у космосі?
— Якщо оцінювати реальну військову присутність у космосі, то основними гравцями безперечно є США і Китай. США мають найрозвиненішу мережу супутників зв’язку, навігації, спостереження, раннього попередження й автономного космічного транспорту. Китай цілеспрямовано скорочує відставання — розвиває власну орбітальну інфраструктуру, випробовує протисупутникову зброю (ASAT) і вже має постійну космічну станцію.
росія формально зберігає третю позицію, але здебільшого за інерцією. Її супутникове угруповання застаріле, значна частина платформ має обмежений ресурс, а запуск нових апаратів ускладнений як санкціями, так і деградацією виробничих потужностей. Тому реальна спроможність рф у космічному секторі — переважно спадщина СРСР, а не результат сучасних технологічних проривів.
Індія поступово виходить на новий рівень. У 2019 році вона здійснила успішне випробування протисупутникової ракети, а зараз активно розвиває супутники як військові, так і подвійного призначення. Є амбіції створення власної навігаційної системи та платформи для космічного спостереження.
Іран за підтримки рф проводить запуск малих супутників — переважно з розвідувальними функціями. Їхня ефективність низька, але це дозволяє Тегерану претендувати на символічну присутність у космосі як частини оборонної доктрини.
Є також комерційний фактор. Сьогодні в США зосереджено понад 80% приватних компаній, що працюють у сфері космічних технологій — від Starlink і Amazon Kuiper до спеціалізованих стартапів зі створення супутникових РЛС, телекомунікацій або автономних сервісів супутникового знищення. Ці компанії стають новим чинником стратегічного впливу, адже їхні ресурси і технології вже активно інтегруються у військову інфраструктуру США — як-от Starshield чи проєкти по LEO-констеляціях для Пентагону.
Європа має власні ресурси — супутники Sentinel, Galileo, європейські місії розвідки й спостереження. Але всі ці потужності — розпорошені. Супутникова система навігації Galileo, наприклад, призначена для цивільних потреб. Військової компоненти ЄС досі бракує. Причина — багаторічна ставка на безпековий «протекторат» США в рамках НАТО. Більшість європейських країн не створювали повноцінну військову космічну архітектуру, покладаючись на Вашингтон.
Наслідок такого підходу — фрагментований оборонно-промисловий комплекс і обмежена автономність у питаннях стратегічної оборони. Наприклад, система протидії МБР, розгорнута у Європі, — це адаптований морський Aegis Ashore, перенесений на сушу. Тобто йдеться не про європейську розробку, а про інфраструктурну частину американської глобальної системи ПРО.
У перспективі космос стане основною віссю стратегічного стримування. Але наразі тільки США й Китай мають комплексні можливості для ведення повномасштабних космічних операцій.
— Зважаючи на російську агресію проти України нас, перш за все, цікавлять мілітаристські космічні бажання Москви. На скільки їхні амбітні заяви про високі орбітальні можливості реальні, зважаючи на те, що більшість їхніх профільних «зоряних» програм або провалені, або ж відтерміновані?
— Почнемо з базових речей. Космос — це про великі гроші, передові технології та стабільність інфраструктури. З початком війни проти України росія втратила один із ключових для себе компонентів — співпрацю з українськими підприємствами, які десятиліттями забезпечували критичні вузли для її космічної галузі. Йдеться, зокрема, про КБ «Південне» та «Південмаш», які були невіддільними від цілої низки радянських, а потім і російських проєктів — від ракетоносіїв до систем управління.
Втрата технологічної синергії з Україною оголила слабкі сторони самої рф. Адже багато в чому її «космічне лідерство» базувалося не лише на власних розробках, а й на інтеграції чужих інтелектуальних ресурсів, які вже недоступні.
Далі — ситуація лише погіршилася. Ізоляція від західних ринків, розрив співпраці з ESA, відсторонення від проєктів на кшталт ExoMars, а також санкції, що перекрили доступ до мікроелектроніки — все це загнало їхню космічну програму у стан повільного згасання. Запуски технічно складних місій відтерміновуються або взагалі заморожуються. Випробування нових носіїв часто завершуються аваріями.
На цьому тлі росія повертається до архаїчних рішень. У той час, як більшість країн розгортає багатошарові супутникові системи для розвідки, навігації та спостереження, рф усе ще покладається на радянські загоризонтні РЛС типу «Воронеж» і «Дарьял» для системи раннього попередження. І це — показник. Коли світ масово переходить до супутникової розвідки в режимі near real-time, росія тримається за наземні громіздкі радари.
Якщо порівнювати з тим, що демонструють США, Китай або навіть Індія — то рф перебуває на кілька технологічних поколінь позаду. Запуски важких супутників для військових потреб — одиночні. Орбітальна присутність обмежена, кількість функціональних апаратів скорочується, а нові замінники часто мають технічні проблеми або не виходять на потрібну орбіту.
Це закономірно. Космос — не місце для блефу. Заяви на кшталт «аналогов нєт» можуть звучати з трибун, але за ними немає ні ресурсів, ні технологій. Та сама історія із «Бураном»: запущений один-єдиний раз у безпілотному режимі й так і залишився пам’ятником нездійсненим амбіціям. Багато його компонентів були або надто дорогими для серійного виробництва, або — що не менш іронічно — схожими на рішення, реалізовані американською програмою «Шаттл».
З огляду на всю цю спадщину, складається враження, що рф завжди намагалася грати у космос за чужими лекалами. А от коли залишилася сам-на-сам зі своїми можливостями — фантазії закінчилися, а бюджет виявився обмеженим.
Сучасна російська космічна програма — це радше вітрина, ніж системний проект. І навіть якщо Кремль і далі мріє про «зоряні війни» — без технологій, кооперації і грошей усе це залишається фікцією.
— Водночас, попри технологічне відставання, з’являються повідомлення про розробку рф озброєнь для ведення бойових дій у космосі. Зокрема, Forbes нещодавно повідомив, що Москва активно просуває проект «Нудоль» — протисупутникову ракету, яку начебто вже випробовували на об’єктах на низькій орбіті. Наскільки реальними є ці загрози? І що вам відомо про характеристики цієї системи?
— Почнемо з того, що система А-235 «Нудоль» розглядається як наступниця застарілої радянської системи А-135 «Амур», яка ще в 1980-х роках проєктувалась виключно для захисту московського регіону від міжконтинентальних балістичних ракет. В експлуатацію вона була введена у 1995 році — зі специфічною особливістю: ракети-перехоплювачі типу «Газель» мали ядерну бойову частину. Така концепція пояснювалась просто — якщо промахнувся, ударна хвиля мала «підчистити» ціль.
У випадку з «Нудоль» ми вже говоримо про «модернізовану» версію без ядерної частини — для кінетичного перехоплення. Саме в рамках цих випробувань у 2021 році росія знищила власний супутник «Космос-1408» на орбіті, близько 480 км. Це створило понад 1500 відстежуваних уламків і викликало міжнародне обурення. США, НАТО та низка незалежних експертів назвали цей тест безвідповідальним і таким, що створює довготривалу загрозу для безпеки орбітального середовища.
Важливо розуміти, що система A-235 «Нудоль» — це лише один з інструментів російських спроб повернути собі статус «великого гравця» у сфері космічної безпеки. Але поки що всі ці амбіції більше існують на рівні заяв і публікацій у ЗМІ, ніж у вигляді справді ефективної, розгорнутої інфраструктури. І хоча «Нудоль» формально є частиною ширшої концепції антисупутникової боротьби, один вдалий постріл — це ще не система. Якщо бути точним, з 2014 року відбулося приблизно 8–10 тестових запусків, і лише один із них — демонстративний.
У цьому контексті повторюся: космос — не місце для блефу. Тут не діє логіка «аналогов нєт». А ефективність протисупутникової зброї визначається не відео з пуском, а наявністю злагодженої системи розвідки, супроводу цілей і стійкої орбітальної логістики. І всього цього у росії наразі немає — є бажання показати «силу», але не можливість її забезпечити технологічно.
— Нещодавно у Міністерстві оборони України оголосили про необхідність створення в нашій державі космічних військ. Наскільки цікавими й перспективними можуть стати ці програми у галузі військового космосу для нашої держави?
— Ця ініціатива виглядає абсолютно логічною, особливо з урахуванням наявного науково-технічного та виробничого потенціалу. Йдеться не лише про спадщину підприємств на кшталт КБ «Південне» чи «Південмашу», які свого часу були ядром радянської ракетно-космічної програми, а й про інженерну школу, яка, попри десятиліття занепаду, зберегла компетенцію.
Крім того, надзвичайно важливим є те, що сьогодні до космічних ініціатив поступово залучаються приватні українські компанії. Це здоровий підхід, який відповідає сучасним глобальним трендам, де інновації часто генеруються саме в комерційному секторі. Умовна «українська Starlink» може не з’явитися завтра, але ми вже маємо компанії, які працюють над супутниковим зв’язком, сенсорними корисними навантаженнями, обробкою даних дистанційного зондування Землі.
Та водночас треба чесно визнати: космос — це дорога гра. І питання не лише в тому, щоб розробити супутник. Справжній виклик — у його запуску, обслуговуванні та масштабуванні системи. Для приклада: середня вартість одного супутника OneWeb становить близько $450 тис. У Starlink — дешевше, приблизно $250 тис., але це завдяки вертикально інтегрованій екосистемі Маска. Старт ракети Falcon 9 коштує $25 млн, якщо мова про внутрішній запуск для SpaceX, і близько $65 млн — для сторонніх клієнтів. Український бюджет наразі не готовий до системних запусків у такому обсязі.
Тому майбутнє українських космічних військових програм — у кооперації. З Європою, з НАТО, з тими партнерами, хто має доступ до орбітальних платформ, наземних станцій управління, а також технологій орбітального моніторингу й протидії загрозам у космічному середовищі. Власні супутники, інтеграція з європейськими сузір’ями спостереження (на кшталт Copernicus), створення систем військово-космічного зв’язку — усе це абсолютно реальні речі за умови грамотної синергії державного і приватного сектору.
Якщо ми не хочемо залишатися «сліпими» у сучасній війні, то космічний компонент мусить бути вбудованим у систему національної безпеки. Це стосується як супутникового зв’язку, так і розвідки, навігації, координації дій підрозділів на полі бою.
І саме тому створення космічних військ — не примха, а запізніла, але необхідна відповідь на реалії XXI століття.
Джерело: Інформаційне агентство АрміяInform
2025-04-24 06:27:00
