Капітан Олександр Лапа з ТЦК та СП: втративши ногу, військовий став опорою для сімей зниклих безвісти
Спочатку як командир взводу на передовій він дбав про своїх бійців, тепер як начальник відділення цивільно-військового співробітництва ТЦК та СП так само відповідально піклується про сім’ї військовослужбовців.
— Про ту роботу, яку ми робимо кожного дня, про соціальну підтримку, яку ми надаємо, чомусь ніхто не пише. Тому люди думають, що ТЦК — це тільки мобілізація, комплектування Збройних Сил. Ніколи не бачив, щоб писали, як ТЦК та СП допомагають сім’ям зниклих безвісти та загиблих, надають підтримку пораненим та комісованим за станом здоров’я та інвалідністю, — дорікає медійникам капітан Олександр Лапа з Індустріального районного ТЦК та СП у місті Дніпро.
Зазвичай упродовж дня він встигає ґрунтовно поспілкуватися з трьома родинами зниклих безвісти військовослужбовців. Люди приходять з наболілим — страхом невідомості та крихкою надією на повернення близької людини.
Рідні військовослужбовців потребують не лише допомоги з оформленням необхідних документів, але насамперед розуміння та співчуття, можливості виговоритися та почути слова підтримки.
Олександр, який сам пережив важке поранення з високою ампутацією ноги і пройшов тривалий шлях лікування та реабілітації, вкладається у спілкування з родичами зниклих безвісти з особливою чуйністю.
Про свій бойовий шлях, важке поранення, реабілітацію та рішення повернутися на військову службу, щоб допомагати родинам військовослужбовців, капітан Олександр Лапа розповів АрміяInform.
«Я кілька разів ходив до ТЦК — не брали»
Олександр родом з міста Підгороднє на Дніпропетровщині, яке постало наприкінці XVIII століття на місці колишніх козацьких зимівників на берегах річки Кільчені. Навчався в Придніпровській державній академії будівництва й архітектури, здобув фах будівельника та енергоаудитора.
Попри те, що під час здобуття вищої освіти закінчив також військову кафедру у Дніпровському національному університеті залізничного транспорту, ніколи не думав про військову службу. Однак після 24 лютого 2022 року добровольцем пішов до ТЦК, бо побачив, що над Україною нависла смертельна небезпека.
— Я кілька разів ходив до ТЦК влітку 2022 року, але мене не брали. Казали, що наразі немає потреби, взяли контакти і пообіцяли зв’язатися пізніше. Зателефонували аж на початку січня 2023 року, і десь за тиждень, 13 січня, вже мене мобілізували, — згадує офіцер.
Після проходження БЗВП Олександр потрапив до новоствореної 23-ї окремої механізованої бригади, де його призначили командиром механізованого взводу. Бойове хрещення військовий прийняв у травні 2023 року в районі Красногорівки на Донеччині.
— Ми побули там кілька днів — нас там, так би мовити, обкатали. Там тоді були ще старі позиції з часів ООС, звідти було видно передмістя Донецька — як автобуси їздять цивільні, світло горить у будинках. Там ми звикали до обстрілів, — згадує військовий.
Цей досвід бойових дій відносно помірної інтенсивності, зауважує Олександр, виявився дуже корисним в подальшому, під час участі взводу під його командуванням у наступальних діях у Запорізькій області влітку 2023 року.
— Тоді ми почали зрозуміти, що це таке, коли в твій бік летять кулі, побачили вибухи, відчули, як арта працює. Це був правильний крок: відправити нас спочатку туди, щоб ми відчули, як це, — каже він.
«Під ногами розірвалась міна…»
Після Красногорівки підрозділи 23-ї бригади вивели з Донеччини та незабаром перекинули на Запоріжжя, де влітку 2023 року планувалися наступальні дії.
— У мене в підпорядкуванні було до 30 військовослужбовців і три бронемашини MaxxPro — це якісна американська техніка. На жаль, як показав досвід, застосувати їх у наступі неможливо, вони більш придатні для забезпечення логістики та евакуації поранених, — розповідає військовий.
Після того, як перший механізований батальйон втратив кілька таких бронеавтомобілів, уцілілі машини інших підрозділів залишили винятково для евакуації поранених та логістики. У районі села Приютне Олександр Лапа повів свій взвод у наступ у пішому порядку.
Літні бої, згадує він, були надзвичайно запеклими, бо ворог дуже добре підготувався, спорудивши укріплення й укриття та щільно замінувавши місцевість. Попри це, українські бійці спромоглися вибити російських окупантів з їхніх передових позицій і закріпитися. Саме тоді Олександр дістав важке поранення ноги внаслідок вибуху ворожої мінометної міни.
— Це було 16 чи 17 червня, я вже не згадаю точно. Ми зайняли їхні позиції, вони ж відступили, бо наші дуже сильно накривали їх артилерією. Почали закріплюватися і в якийсь момент, коли я вийшов з бліндажа, під ногами розірвалась міна, — розповідає офіцер.
Попри важке поранення з вибуховою ампутацією ноги, Олександру вдалося накласти турнікет, а потім побратими надали подальшу медичну допомогу й організували евакуацію. На жаль, попри всі зусилля, травма виявилася занадто серйозною, щоб врятувати коліно.
«Все налаштовується через телефон — і за тебе думає електроніка»
Після операції з госпіталя Олександра виписали на початку липня й уже наступного дня рідні повезли його до реабілітаційного центру «Шлях до здоров’я» в Дніпрі.
— Тоді мене записали на реабілітацію. Дуже гарний центр, все професійно, все безкоштовно. Я спочатку працював з психологом, потім почав працювати з реабілітологом. Близько місяця займався чисто реабілітацією, опануванням своєї єдиної ноги, а на наприкінці серпня поїхав до Центру протезування «Без обмежень» — там зробили зліпок і вже наступного дня встановили навчальний протез, — згадує офіцер про початок реабілітації.
Ще приблизно через тиждень Олександр отримав перший повноцінний гідравлічний протез, з яким проходив майже два роки. Порівняно з нинішнім електронним, який він отримав не так давно, старий гідравлічний видається вже не таким зручним, але від самого початку чоловік був дуже ним задоволений і вдячний фахівцям — виріб якісний.
— Цього року я дізнався про протезний центр в Одесі, скинув їм свої документи, і мене запросили. Там виготовили новий, тепер вже електронний протез. З ним набагато зручніше ходити, менше сил треба докладати, щоб зігнути коліно. Все настроюється через телефон і за тебе думає електроніка. Нещодавно надівав свій старий гідравлічний протез, так відчув, наскільки я від нього вже відвик і звик до цього електронного, — розповідає військовий.
Новий протез значно дорожчий за попередній, однак, наголошує військовий, обидва виготовили для нього безкоштовно, адже про ветеранів з інвалідністю дбають.
«…щоб люди бачили і відчували, що про них пам’ятають і готові їм допомогти»
Увага держави, суспільства та благодійників стала однією з причин, чому Олександр вирішив продовжити військову службу там, де може бути корисним і спроможним допомогти іншим. Відтак вже восени 2023 року звернувся до ТЦК та СП з проханням прийняти на службу.
Чекати довелося близько пів року — до травня 2024-го, коли зателефонували з ТЦК і запросили на службу в адміністративному відділенні. Невдовзі запропонували перейти на посаду начальника групи соціальної роботи, а згодом, від грудня 2024 року, Олександр очолив відділення цивільно-військового співробітництва.
— Чому вирішив продовжити службу? Я добровільно пішов захищати країну і насправді не так багато зробив на передовій. Мені дуже допомогли, і я хочу тепер у свою чергу послужити людям і допомагати тим, хто цього потребує — нашим воїнам і їхнім сім’ям, — пояснює Олександр своє рішення.
Нині він очолює відділення цивільно-військового співробітництва й особисто займається переважно роботою з родинами зниклих безвісти військовослужбовців. Свою роботу офіцер описує так:
— Максимально стараюся, щоб допомогти сім’ям військових, які зникли безвісти чи загинули, щоб люди бачили і відчували, що про них пам’ятають і готові їм допомогти. Щоб вони могли отримати в ТЦК та СП максимальну підтримку й увесь перелік послуг, які ми їм можемо надати.
Щоб люди бачили, що ТЦК — це установа, яка не лише мобілізує військовозобов’язаних, але й надає максимально можливу підтримку військовослужбовцям та членам їхніх родин. Багато хто не знає другу частину скорочення ТЦК та СП. А «СП» — це саме і є соціальна підтримка, яка для мене і для відділу цивільно-військового співробітництва є першочерговою.
Контактуємо з частинами, можна сказати, виступаємо як посередники між сім’єю і військовою частиною, де служив той військовослужбовець, який зник безвісти або загинув. Забезпечуємо оформлення всіх необхідних документів, контролюємо, щоб усе відбувалось якнайшвидше і правильно.
Наприклад, якщо військовослужбовець зник безвісти, ми наступного дня після отримання інформації виїжджаємо і сповіщаємо родину. Потім відразу сім’я приходить до нас, і в той же день ми робимо всі запити, всі заяви, які ми того ж дня відправляємо на частину.
Важливо, щоб повний комплект був повністю оформлений за один день, щоб людину не смикати постійно, щоб вона не їздила до ТЦК по кілька разів. Деякі сім’ї проживають досить далеко — ми все ж районний ТЦК, і їм добиратися буває неблизько.
Коли сім’я написала заяву на отримання грошового забезпечення. Ми максимально швидко відправляємо на частину, щоб в частини були всі ці документи. Потім контролюємо, щоб від частини надійшла відповідь і почались виплати, щоб не було жодних затримок.
«Треба бути трохи психологом»
— Також, — зауважує Олександр, — треба бути трохи психологом: вміти вислухати людей, сказати їм правильні слова. Спочатку було важко, бо я не знав, як правильно звернутися до людей, який підхід до них знайти. Тепер вже трохи набрався досвіду, навчився і трохи знаю, і трошки, так сказати, і психологом працюю.
У родин зниклих безвісти є надія, що чоловік живий — десь на позиціях з ним втратили зв’язок або він потрапив у полон. Ми намагаємось сім’ю підтримати, щоб вона зберігала цю надію і відчували, що разом з нею на повернення чоловіка чекаємо і ми також, робимо все можливе, щоб отримати про нього якусь достовірну інформацію.
Розкажу про сьогоднішній день. Зранку зробив деякі документи, зібрав інформацію від сім’ї зниклого безвісти військовослужбовця, вніс дані до реєстрів. Ми доставимо цю інформацію до військової частини, де він перебуває на службі, щоб там знали офіційно від нас, кому нараховувати кошти, які має отримувати військовослужбовець — батькам, дружині або дітям.
Після 10-ї години ранку в мене почався прийом громадян, яких я навіть не чекав. Вони просто приїхали, і потрібно було відразу з людьми поспілкуватися, з’ясувати ситуацію. За день попрацював з чотирма сім’ями.
Насправді це досить складно — зазвичай за день я встигаю попрацювати з трьома сім’ями, бо потрібно оформити всі документи, вислухати всі побажання. Бо важливо поспілкуватися з ними не тільки як співробітник ТЦК, а як людина з людиною. Щоб вони відчули, що допомога це не якась формальність, а наш обов’язок і для нас самих важливо виявити до них увагу.
Про ту роботу, яку ми робимо кожного дня, про соціальну підтримку, яку ми надаємо, чомусь ніхто не пише. Тому люди думають, що ТЦК — це тільки мобілізація, комплектування Збройних Сил. Ніколи не бачив, щоб писали, як ТЦК та СП допомагають сім’ям зниклих безвісти та загиблих, надають підтримку пораненим та комісованим за станом здоров’я та інвалідністю.
А на це слід звертати увагу, бо наша робота — це насамперед вияв поваги до військовослужбовців та їхніх родин. Ми в ТЦК та СП працюємо саме заради них.
Фото з особистого архіву Олександра Лапи
Джерело: Інформаційне агентство АрміяInform
