Його “загинули”, але пальцем вказати нема на кого: мама Кузьми про загадкову смерть сина та його ставлення до війни

Вчора у Львові до дня народження Кузьми Скрябіна організували масштабний благодійний концерт, на якому збирали кошти для ЗСУ та на лікування Ромчика Олексіва, семирічного хлопчика, який постраждав під час ракетного удару у Вінниці. На заході була й Ольга Кузьменко – мати легендарного українського артиста та музиканта Кузьми Скрябіна. Вона відверто поспілкувалася з журналістами Фактів і розповіла, як пережила смерть сина та як би її Андрій відреагував на повномасштабну війну в Україні й чи пішов би воювати.

– Щороку на день народження Кузьми відбуваються концерти, і ви завжди присутні на них. З якими думками та відчуттями приходите?

– Ви знаєте, добре, що вони відбуваються. І під час коронавірусу вони були, в Митрополичих садах, так гарно було. А цього року, я думала, під час війни, бо все ж війна, що взагалі нічого не буде. Та хлопці запропонували таки зробити. Перед концертом почалися радіо-, телеефіри, і я думала, це буде так формально по 10-15 хвилин, але ефіри були по дві години і людей цікавило все. Задоволена, звичайно, бо якщо твою музику слухають – ти живеш.

– Його пісні популярні донині, їх розбирають на цитати, які влучні й актуальні, як ніколи.

– Так, це правда. Ви знаєте, з кожної відомої групи людина знає три-чотири пісні, і то не повністю. А тут в Ірпені йде хлопчик трирічний і співає з татом “не стидайся – то твоя земля, не стидайся – то Україна”. Якщо він співає його з трьох років, то ми впевнені, що він виросте нормальною людиною. І слава Богу.

– Чи міг ваш син подумати, що так буде?

– Я думаю, що ні. То все завжди загострюється під час якихось переломних моментів – от як його смерть. Коли я вийшла з церкви (в день його похорону) і була маса народу, і цілу ніч люди йшли під снігом і дощем, я сказала: “Синочок, напевно, ти щось зробив для тих людей, що вони так стоять”. І тільки після того я почала оцінювати його трохи з іншої сторони. Бо раніше було – ну співає собі людина, для когось популярний, для когось – ні. Всім теж не вгодиш. Я думала, що так, його багато слухають, одні люблять, інші –ні. Але тоді це все вийшло за ці рамки.

– Кузьма дуже змінився після початку війни у 2014 році, він тяжко переживав усі події. Він все життя прагнув змінити Україну, а не жити в руїнах.

– Напевно, він мав якусь місію в житті. Можливо, сам того не розуміючи. Тому що він змінився в 2014 році – з людини-феєрії, з людини -свята – він тяжко переживав усе це. Не треба забувати, що Андрій був медиком. Він закінчив університет, навчався шість років. Він служив в армії два роки під час Афгану в Калінінграді. І звідти він поїхав у Вірменію на землетрус, там була масакра, там те все падало, там витягували таких людей. Він побачив стільки всього. Але коли почався 14-й рік, він відвідав госпіталь і сказав: “Мам, а ти уявляєш, дітям по 23 роки, а мені 46 – то мої діти. Військовий відкрив очі, і він радий, що він збудився від анестезії, але він ще не знає, що він без рук, без ніг. Як він буде жити, ма?”. Він ніяк не міг того зрозуміти.

Якось на телебаченні його запитали, чого він боїться найбільше, й Андрій казав – війни. Ще тоді. В 14-му році він не міг пережити, яким чином війну називають АТО. Сука-війна, він сказав, “чого ти прийшла, стара проститутка, сука-війна”. Це був ще 2014 рік, він вже називав війну – війною.

– Для всіх українців Кузьма був героєм і патріотом. Як би він реагував на повномасштабну війну?

– Ми говорили вже зі Світланою (невісткою) – він вже був би давно там. Він говорив сам – “може, не на полі бою, але я ж медик, я обов’язково зможу допомогти”. Якби він не загинув. Та його “загинули”, будемо так говорити. Просто я не знаю, на кого чітко вказати пальцем. Ми промовчали в той момент. В той період, коли можна було щось знайти, я пролежала “очі в стелю”. Я чекала, коли я помру. Помиралося легко, до речі, просто падав тиск. Падав тиск і в церкві на 9 днів, але люди викликали швидку. Я їх просила – не викликайте. Бо то був для мене найкращий вихід. А потім потихеньку, то там, то там, і люди навколо не дають загинути. То було все страшно пережити. Ти відкривав очі вдома, а жити-то нема для чого. Я думала, зараз відкриються двері: “Ма, привіт”. Він же куди би не їхав, завжди заїжджав у Брюховичі.

– Росіянам замало холодильників і пральних машин, вони крадуть навіть пісні. Зокрема, переспівали російською хіт Кузьми “Мам”. Як ставитесь до такого?

– Вони переспівали не тільки Мам, але це було ще рік до війни. Я подивилася, то хлопчина якийсь, він хотів звернути на себе увагу. Ви знаєте, що там цінного? Якщо він співав Мам, то він щось зрозумів з того – переклав на російську, ну нехай вкрав. Адже подивіться, як вони розмовляють зі своїми мамами, і то навіть не як розмовляє солдат, а як розмовляє мама. То це просто жах.  Як мама говорить. Це хіба мама, це біологічна істота. І я собі подумала, якщо він взяв нашу маму, переклав і дав російській публіці, ну не всі ж вони там такі дурні, є такі, що сприйняли той текст і навчилися, що мама має бути така, з якою ти можеш говорити годинами. Тому я його не осудила. І він переспівав не тільки Мам, там і Славіка Вакарчука була пісня. Я вважаю, що добре, що він переспівав, і добре, що він знав той текст. Нехай вчаться діти.

– Яким Андрій залишився для вас у пам’яті?

– Я дуже вдячна, що він був у мене таким, що Бог подарував таку дитину. Ми були з ним настілки близькі, що кожен похід в садок – то була драма. Він був маленький, я йому робила гітару з картону, і він співав Червону руту – у два роки. Він за мною багато виплакав, а тепер я за ним плачу. Він був унікальним сином, унікальною людиною. Він настілки співпереживав, у нас була з ним навіть така приказка: “хто в нас сьогодні біднесенький, кому ми сьогодні помагаємо”. Починалось все з котяток, собачаток. Андрійко, Андрійчик – він був надзвичайний.