Історія воїна Олександра Дудки, який дивом вийшов з оточення ворога

28.06.2023

155 4 хвилин читано

Історія воїна 32 бригади Олександра Дудки вже стала справжньою легендою. Її переказують побратимам, рідним і знайомим.

Стрілець-снайпер першого мехбату сам вийшов з оточення, коли шансів вижити практично не було. При цьому він закидав гранатами ворожий бліндаж.

Маючи лише один автомат, прийняв нерівний бій із ворогом, який обстрілював нашого героя з кулемета та гранатомета. По ньому випустили пів сотні мін, а на чоловікові ані подряпинки.

– У нас із дружиною така домовленість — тільки-но прокидаюсь, пишу їй: Доброго ранку. Якщо не напишу – буде гірше! Вона землю переверне, щоби дізнатися, що зі мною, – розповів наш герой.

Це жилавий спортивний чоловік середнього зросту. Навколо очей – мімічні зморшки. А лице чисто поголене, хоч на передовій таке зустрінеш рідко – переважно хлопці відпускають “тактичні бороди”.

– Коли йшов тоді на позицію, попередив дружину, що дві доби не писатиму. А зник, напевно, на чотири. І що ви думаєте – вона додзвонилася до хлопців, до яких додзвонитись у принципі не можливо. Хлопці заспокоювали, як могли. Казали, що просто немає можливості мене змінити. Але дружина не повірила – вона завжди відчуває, коли зі мною щось не так, – розповідаючи, Сашко м’якне, і зморшки навколо очей, як оригамі, складаються в усмішку. Справжню, щиру.

Олександр спокійний і врівноважений — говорить неголосно, але впевнено і прямо. Одразу каже, що добровольцем не був – прийшла повістка.

Окрім дружини Лариси на нього чекають і двоє дорослих дітей – Наталя і Євген. Усією сім’єю і вирішили: на фронт не проситиметься, але як покличуть, значить потрібен. Так і опинився в 32 бригаді.

Той легендарний вихід на передові позиції був для чоловіка першим бойовим досвідом.

Вирішив іти напряму

Того дня Сашко з побратимами заступив на позицію на дві доби. Відстояли три. Заміни не було.

– Росіяни спробували нас оточити. На четверту добу ми зрозуміли, що треба вибиратися. Дочекалися ночі, і хлопці пішли першими, а я мав їх наздогнати з речами. Але чую, що вони на ворога нарвались. Зав’язався бій. Хлопці пробились, а я повернувся назад. Із того боку пускали освітлювальні ракети – все як на долоні. Заліг, – згадав чоловік.

Десь о 8-й ранку знову вирішив іти, але не кущами, а напряму. Чомусь видалося, що так буде більш неочікувано, і не прорахувався.

– Пройшов багато, доки не натрапив на блокпост. Наш – не наш? На позицію нас заводили вночі й уперше – дороги не пам’ятав узагалі. Лежу, слухаю, як говоритимуть. Від наших на передовій рідко почуєш російську. Аж тут хтось починає стріляти. У їхніх автоматів, АК-112, звук дуже специфічний – не сплутаєш з нашими калашами. Він як “воздушка” звучить. А потім ще й каже своїм: Это я по укропам. Ну, тут же все зрозуміло, – розповів Сашко.

Чоловік їм у бліндаж дві гранати й закинув. І ще кілька черг випустив. Але вороги почали відстрілюватись.

– Чую, наді мною повис їхній дрон. І в рацію хтось кричить, що я тут один. Ну, я ноги в руки і тікати до кленових заростей, – згадав Олександр.

Росіяни так боялись, що випустили пів сотні мін

– Вони вже крили по мені з усього. Кулеметом, гранатометом і навіть мінометом 80-м працювали. Я і сам не повірив би, якби від когось таке почув. Мені колись розповідали, як один наш воїн біг через посадку, а по ньому росіяни з танка стріляли. Я тоді подумав, що то якісь нісенітниці. Але чи то росіяни думали, що в кущах є ще хтось, чи то вони й справді так нас бояться.

Якби вони зайшли в ці зарості з різних боків – мені була б хана. А так, не повірите, жодної подряпини немає. Дрон крутився-крутився, але мене не видно між гілок. То він і полетів. Я трохи відлежався, і як дременув полем. Десь метрів 700 біг пригинаючись. Добіг до останнього великого дерева і вже під ним упав, – розповів Олександр.

Росіяни не переставали стріляти з міномета. Усього Сашко нарахував понад пів сотні випущених мін.

– Вони шерстили територію всю, не знали, скільки нас. Я тоді зрозумів, що 80-го калібру боятись не варто – земля летіла на мене, але жодного уламка не влучило. Єдине, хвостовики у них, коли відлітають, то як пропелер крутяться. Страшно, якщо влучить, – сказав чоловік.

Запитую, чи не боявся померти:

– Не боїться тільки дурний. Всі бояться, просто кожен по-своєму. Мені, наприклад, коли йде мінометний обстріл – дуже хочеться спати. Правда. От якщо лягти, вирублюсь відразу. Певно, якась захисна реакція організму. Якщо чесно, найбільше боявся, що загину в тих кущах, і мене ніхто не знайде. Лишусь безвісти зниклим.

Дивний спосіб розслабитись

У цей момент поблизу пролітає ракета. Ми інстинктивно пригинаємось. Десь далеко після одного голосного вибуху ще секунд 20 лунають тихіші, схожі на салют.

– Це касетні боєприпаси розриваються. Росіяни такі використовують, тут фронт зовсім близько, – пояснив Олександр.

Користуючись моментом, запитую, як після пережитого реагує на вибухи. Довго не роздумує: Нормально. Вчора он заводив хлопців своїх на позиції, знову потрапили під міномет – нічого страшного.

Олександр завершує історію свого порятунку:

– Як упав я під тим деревом, так і лежав. У мене залишалося кілька цукерок, які на позиції брав, і сигарети. Курив я економно, одну навіть приніс назад. А як стемніло, то пішов до своїх. Там вже було без пригод. Через поля, посадки, дійшов до дороги. Мене підібрала наша машина — поранених везли.

Цікавлюсь, як його зустріли побратими: Хлопці не очікували, що я вийду. З’ясувалося потім, що наші з дрона бачили, як я лежав, але не сподівались, що живий. А я мало того, що сам прийшов, так ще й приніс автомат і гранатомет. Як чуже покинеш?

Після повернення Сашко надовго завалився спати, а прокинувшись, пішов у душ.

– Коли помиєшся, то виходиш свіженьким і зразу легше. А ще я каву п’ю, щоби розслабитись. Без кави не можу жити. 4-5 чашок на день випиваю точно. І з собою на позиції беру термочашку, – зізнався чоловік.

Цікавлюся, чи вірить наш герой у прикмети:

– Не вірю! Тут заведено казати не останній, а крайній. Мене завжди поправляють, а я забуваю. Ну, бо якщо сигарета в пачці остання, то вона остання – яка вона крайня? Вірю тільки в те, що там зверху вирішують, скільки кому жити. І від цього нікуди не дінешся, – сказав він.

Наприкінці Олександр трохи знічується: Правда, дружина передала мені сердечко. Воно завжди зі мною у нагрудній кишені. Але це не прикмета. Я просто люблю свою дружину!

Війна в Україні, Російська агресія