Україна і світ

Французи весь час хочуть нас нагодувати та звуть у гості – біженка з України

Дехто з українців іще два місяці тому і гадки не мав, що опиниться у незнайомій країні, та не як турист, а як втікач від війни. Киянка Надія Зінченко, мама двох дітей: 13-річної  Соні  та 15-річного Яріка, виїхала у Францію, де живе у селищі Рошфор-дю-Гар у регіоні Окситанія, на півдні країни.

Тут нічого не прилітає

Від початку війни була в Києві. Трохи більше місяця. Потім з дітьми поїхала до мами на Черкащину. А там сирени завивали без перестану і цілодобово, хоча це центр України. І тільки там я вирішила, що треба виїжджати.

Я мама двох дітей, на роботі мені сказали брати відпуску за свій рахунок. Так я залишилася практично без роботи і без засобів до існування. У мене немає фінансової подушки і я зрозуміла, що в Україні мені буде зараз важко, адже треба прогодувати дітей і себе – це перший момент. А другий – тут немає бомб, тут нічого не прилатає. Тут неподалік приватний аеродром і літають легкомоторні літаки, то я й досі з острахом реагую, як вони летять. Страх тримає.

Виїхали ми з Києва о  дев’ятій ранку і GPS захотів, щоб ми з дітьми побачили все, що з Україною зробив Путін. Бачили розбитий міст біля Ірпеня, і я дуже боялася, бо в мене мала машина, і я думала що не проїду через поле. Бачили ракету, яка не розірвалася і стирчала з асфальту, а на ній висіла шина, щоб не наїхала машина. Їхали вздовж розбомблених сіл, де немає дахів, де все повалено, і це просто жахливо. Що ще може бути гірше?

На польському кордоні нас зустріли волонтери, опікувалися нами, відвезли в  табір для біженців, там нас дуже гарно зустріли. Такі точки є по всій Польщі. Там ти відчуваєш турботу, але відпочити важко, бо тривога перетнула кордон. І в суботу в обід ми були уже у Франції.  Вздовж дороги є острівки, де можна відпочити: душ, санвузол, місце для зупинки, інтернет. Тут я три тижні.

Живемо стабільно, як і всі капіталісти

Рошфор-дю-Гар – селище на сім тисяч жителів. Ми живемо в центрі.

Я боялася їхати кудись навмання, реєструватися, чекати. А сюди мене покликала реальна людина. І так склалися зірки, що це була Франція. В мене є знайомий вчитель французької мови із гімназії французьких мов, вона у Києві. Він виїхав щойно почалася війна, потім написав мені, що в нього є друг, який може нас забрати до себе. І ми в квартирі будемо жити самі. І виявляється нам дуже пощастило, бо більшість українців, які тут мешкають, живуть в французьких родинах. І дуже здивовані, що нам так пощастило. Утім у нашій ситуації є й мінуси. Бо усю процедуру реєстрації тощо, ми проходимо самі.

Центр для українців, де ми беремо їжу та засоби гігієни організувала місцева влада. Саме в мерії ми зареєструвалися одразу, там переписали наші телефони і взяли ксерокопію наших паспортів. У такий спосіб ми засвідчили, що ми живемо за такою адресою, нами опікується така родина. Єдина проблема для нас – дуже мало людей говорить англійською. Але усі організаційні моменти якось легко вирішуються.

Живемо у пристосованому приміщенні, вони це називають квартирою.  Меблі були, постіль і все необхідне купив і привіз власник. Поставив більшу плиту, аби ми могли готувати їсти. Принесли посуд, мікрохвильовку, кавоварку, єдине – є проблеми з гарячою водою, але це особливості дому. Це стара частина міста, тут кам’яні будинки, дуже товсті стіни, всередині холодно. Але нам сказали, що тут у липні-серпні дуже жарко, буде температура сягатиме 40ка градусів. Тому товсті стіни вбережуть нас від спеки.

Таке страшне R

Для мене складно вивчати мови, та ми з донькою пішли на мовні курси. На курсах люди різного віку. Поруч з нами сиділа бабуся, їй 70+, сімейна пара – їм 40+, я і моя Соня наймолодша – їй 13. Урок триває дві години. Це трохи важко сприймати. Тим більше,  вони одразу питають, одразу проговорюють, одразу пояснюють  речі, що відбуваються довкола. Наприклад – почався дощ, вони кажуть дощ буде так, а слово парасолька  утворилося від слова дощ, але це слово в них жіночого роду.  Стіл-стілець – також жіночий рід, визначається рід, однина-множина це важливо, це треба в контексті дивитися і шукати. Є артиклі, є дивні букви. І ще ми навіть  не пробували усе це промовляти. Мені здається, що вони глоткою говорять деякі букви, тому до їхнього R ми не дійшли.

Але решта українців, хто вже давніше ходить на курси, кажуть що ми розберемося.  Дочка, аби краще знати мову, встановила собі мобільний додаток для вивчення французької.

Соціал

Коли ми остаточно отримаємо дозвіл на проживання, я матиму пластикову картку, яка засвідчує статус біженця. З нею маю право відкрити банківський рахунок, а це дає право шукати роботу. Місцина, де живемо оточена виноградниками. Єдине, що мені сказали, мінімальна зарплата тут 1400 євро.

Працюють від 6 ранку до 13-ї години, а далі сильна спека.  А ще можна нарізати салати, бо починається туристичний сезон і відкривається дуже багато закладів харчування. Я ще не знаю чим займатимуся, але роботу точно шукатиму.

Статус гарантує медичне страхування, отримую його я і паралельно зі мною діти. А ще ми отримаємо право навчатися, я та діти.

Стосовно соціальних виплат  – поки не отримувала. І кожен департамент вирішує це питання на власний розгляд. Ось наприклад українці, які мешкають в Ніцці мають право купити продукти, одяг чи бензин, зняти готівку чи перерахувати її на іншу картку не мають права.

Півроку я житиму безкоштовно. Якщо хочу продовжити своє перебування, я маю подаватися на отримання соціального житла. Але ці всі нюанси не вивчала, бо не впевнена що захочу залишитися, планую повертатися в Україну.

Перше, що мене тут вразило, всі пенсіонери-пенсіонерки їздять на своїх машинах. Так вони тут пересуваються. Квиток на автобус коштує 1,4 євро, це доволі дорогувато. Але ми їдемо безкоштовно, щоправда оформити цей проїзд треба самостійно. Компанія-перевізник має свій сайт, їм треба написати електронного листа, ти подаєш інформацію про себе, робиш селфі – прикріпляєш своє фото, і вже за кілька днів ми забрали проїзні картки. Без цієї картки в автобус не зайдеш, просто не відкриються двері.

А ще тут скрізь під кожним будинком мисочки для собак та котів. Тварини мов королі, вони живуть окремим життям.  Коли я бачила як українці виїжджали і брали з собою своїх собак та котів, я розуміла що це складніше, ніж з дітьми. Розуміла наскільки це затратно. А будучи  у Франції розумію наскільки це важливо, тут з кожного вікна на тебе дивиться кіт.

Школа

Діти поки вчаться онлайн у своїх київських школах.  У французьку їх ще не беруть, тільки коли нам офіційно дадуть право на проживання.

Щодо навчання не можу поки поділитися інформацією, бо в мене її мало. Діти різного віку (Софії 13 років, Ярославові 15 років), тому знаю що ходитимуть у різні школи. Навчатимуться в червні, далі канікули. Навчальний процес триває цілий день, дві години – обідня перерва, для українців обід безкоштовний. Перша половина дня – шкільні предмети, друга – гуртки та додаткові заняття.

Школа в яку ходитиме Софія, від нас знаходиться на відстані одного кілометра. Туди можна ходити пішки. Школа, куди теоретично мав би піти син, туди треба їхати, вона знаходиться в Авіньйоні, це сусіднє місто.

Як там все у вас?

Французи тут всі вітаються. Тільки ми приїхали, розвантажували речі, до нас одразу почали підходити сусіди. Залишали свої номери телефону, аби ми до них зверталися в будь-який момент, настільки по-дружньому до українців тут ставляться.

Усе розпитують, як там в Україні? Вони дивляться новини і чітко усвідомлюють, що у нас війна. Звісно є французи, які не цікавляться політикою, займаються бізнесом, домом, родиною, усім чим завгодно, але більшість готові допомогти.

Один із сусідів розказав історію, що його батьки під час Другої світової, допомагали італійцям, які тікали від розрухи, яку принесла війна. Вони їх не тільки врятували, а й переховували від переслідування. Сказав, що для нього велика честь допомагати українцям. І саме він нас повіз у центр допомоги українцям, допоміг там правильно зареєструватися, влагодив всі мовні нюанси.

Насправді дуже помічні соцмережі, є кілька груп і там я знайшла дівчинку, яка тут живе із 2017. Вона розказала, чим живуть французи, про що їх варто питати, які теми для них табу. Бо це зовсім інша країна і за мовою, і за культурою. Я їх намагаються зрозуміти, бо люди, які тебе прийняли, турбуються про тебе, купують харчі за свій рахунок, навіть з поваги до них я дотримуватимуся їхніх традицій.

Вино, сири, багато перцю…

Вони дуже часто їдять ковбаски, такі як в Німеччині. Дуже велике значення в приготуванні їжі французи надають приправам, вибір величезний і вони дуже якісні. У великій кількості  використовують різновиди перцю, перець в них вогонь. Дуже багато зелені. На столі завжди присутні вина та сири.

Багато продуктів ми взяли у центрі для українців: яйця, картоплю, борошно, каву… Частину продуктів принесли сусіди. Нам не зручно просити, то частину необхідного ми купуємо за гроші, які ще залишилися. Місцеві постійно хочуть нагодувати, запрошують в гості.

Сільська рада в них просто ідеальна, затишне та красиве приміщення.  В ньому є готель.

Але тут дуже поганий мобільний зв’язок. Мені безкоштовно дали картку мобільного оператора, але важко  додзвонитися до самих французів. До батьків в Україну майже неможливо, треба виходити надвір, перевантажувати телефон і намагатися це робити кілька разів.

Будьте готові до виїзду

Насправді тут українців дуже багато, хтось приїхав до родичів, частина втекла від війни.

На днях нам організували екскурсію в Авіньйон. Дуже круте місце і дуже багато туристів. Є папська резиденція. Ми всередину не потрапили, бо вхід коштує 12 євро, а на екскурсії  треба записуватися заздалегідь.

В Авіньйоні першого липня починається міжнародний фестиваль театру. І на той час туди з’їжджається дуже багато туристів. І українців, які там живуть, уже попередили, що можливо їм доведеться покинути притулки, які надали їм французи.

Скільки років? Звідки? І чим займаєшся? Три питання, які я чую найчастіше. Для французів завжди важливо отримати інформацію про тебе та твоє хобі. Вони доволі закриті, не роблять зауважень, але цінують свої традиції і дотримуються їх.

Фото: Ірина Тимчишин

Джерело ФАКТИ. ICTV
2022-05-14 23:25:52

Back to top button