Фейкові місця слави: Україна позбувається меморіалів радянських комуністів та катів

Одними із перших очищати місто від пам’яті про псевдогероїв Жовтневої та Вітчизняної війни взялись у Вінниці. Напередодні 8 травня до музею під відкритим небом винесли “трьох героїв”, які уособлювали “преемственность поколений борцов за власть Советов”.

Стояв цей пам’ятник, як і у більшості міст України, у центрі на поважному місці. 

Та насправді, як дослідили історики, “меморіал слави” ніколи не був місцем пам’яті, пов’язаним виключно з подіями Другої світової війни – насамперед це пам’ятник, який мав на меті легалізувати більшовицьку окупацію міста. 

І справді, до приходу вже тоді “радянських освободітєлєй” центр Вінниці – це сад, який переходив у бульвар. Так мовою документів розповідає Олександр Федоришен – директор Музею Вінниці. 

Правду про місце пам’яті група істориків активно почала досліджувати з початком повномасштабного вторгнення російських окупантів 24 лютого 2022 року. І свою експозицію так і назвали, Європейська площа: простір (не)пам’яті – про історію вінницького Меморіалу Слави.  

Науковці знайшли дуже багато спільного і з тодішніми, і з нинішніми “освободітєлями”. Це катівні, які перетворили на масові поховання у центральному парку Вінниці. І саме за 200 м від місць страти українців радянські “герої” почали встановлювати свій пантеон слави. Саме на Європейській площі, де з початку XIX століття графи Ґрохольські заклали міський сад. І саме це прекрасне місце стало точкою узурпації більшовиків. 

Олександр Федоришен зазначив, що такий спосіб поховань не практикували ані православна, ані католицька, ані єврейська громади, які впродовж багатьох століть мали свої цвинтарі на околицях тодішньої Вінниці.

Але для китайських найманців та вбивць – чекістів, околиці не підходили. Пропаганда вимагала  визнання “героїв”. 

– Чому це місце пам’яті й непам’яті водночас? Бо меморіал, створений у 1920-х роках і розширений впродовж наступних десятиліть, криє в собі значно більше сенсів і смислів, ніж поверхневий контекст сприйняття цієї локації як зони пам’яті про Другу світову війну. 

Вперше індивідуальні та колективні поховання, пов’язані з Другою світовою, потрапили сюди аж в 1958 році, – сказав Олександр Федоришен.

Загалом в зоні меморіалу поховано (а здебільшого – перепоховано) приблизно 150 людей: від тих, хто брав участь в захопленні Вінниці й боровся проти Української Народної Республіки, до вінницьких підпільників у роки Другої світової (наприклад, Ляля Ратушна і Юрій Курій).

Заступник директора Музею Вінниці та співавтор виставки Сергій Гула наголосив, що поховання настільки хаотичні, що у процесі трансформацій навіть була втрачена могила головного чекіста Вінниці Михайла Максимовича, який був фактичним організатором червоного терору у місті з масовими арештами, катуваннями й розстрілами в потилицю із зав’язаними руками. 

Також, зі слів науковця, своєму перепохованню на цьому місці точно здивувався би Петро Запорожець, соратник Леніна, який помер ще в 1905 році.

Позбутися символів російської пропаганди – це була позиція мешканців Вінниці. Бо ці місця пам’яті використовувались для виправдання повномасштабної воєнної агресії проти України. 

І як сказав Олександр Федоришен: “Нас упродовж десятиліть змушували йти і вшановувати катів нашого народу кілька разів на рік. Тоді як про їхніх жертв почали говорити лише з початком Незалежності. Але саме про них, закатованих за Україну, ми маємо пам’ятати”.