Федоров розповів про ситуацію у Мелітополі та спротив українців

Факти ICTV зустрілись з Іваном Федоровим на Михайлівській площі у Києві. Сюди він приїздив у справах, зокрема, аби розказати нам, що відбувалося у Мелітополі 24 лютого.

Розмова виявилася довгою, мабуть, аж трохи неочікувано, адже на зустріч він вбрався не по-зимовому. Під час розмов до нас підходили люди – біженці із Мелітополя, які впізнали свого мера.

Ймовірно, вони одні із тих, хто ходив на мітинги. І за Україну, і з вимогою звільнити Федорова із російського полону, де він пробув тиждень.

Наступ розпочався перед 5:00. Тоді надійшла інформація про перші ракетні обстріли. Міський голова Мелітополя розповідає, що передусім росіяни атакували військовий аеродром, де чергувала авіація.

Уже через пів години у відділку поліції почалась робоча нарада, де намагалися розписати план дій, адже до швидкого наступу місто виявилося неготовим.

– У мене як у міського голови не було інформації, що 24-го щось має трапитись. Тому ми намагалися зрозуміти, що можемо зробити, а що ні. Жодних чітких вказівок не було. Ми намагалися організувати якось військових. Авіації надійшов наказ покинути базу, і ми зрозуміли, що у місті лишаються лише цивільні. Немає силовиків, немає територіальної оборони – їм також наказали вийти за межі міста, і ми лишились майже самі, – розповів Федоров.

Все ж у перші години російського наступу тероборона прийняла бій у південній частині Мелітополя. Спалили декілька ворожих бронемашин. Та о 16:00 наші військові відійшли.

Чому так сталося – ми дізнаємося уже після війни, каже Федоров. Чіткий розбір ситуації уже проводили у Запоріжжі. Туди спеціально приїздив президент.

Та все ж реалії були такі: о 15:00 окупанти встановили на в’їзді у Мелітополь з боку Криму перший блокпост. О 16:30 наступного дня загарбники в’їхали у місто, і команда мера перебралась до так званого резервного пункту керування. Того ж дня окупанти зайшли до виконкому. Іван Федоров згадує:

– Зайшли туди ордою, побули 5 хвилин, рознесли усе і вийшли. Нас там уже не було.

Евакуацію у таких умовах провести було дуже складно. Мешканці виїжджали самі, адже влада не володіла навіть інформацією, який шлях безпечний, а куди краще не їхати. Ситуація змінювалась блискавично швидко.

Ще два тижні у місті продовжувала функціонувати українська влада. Передусім вона намагалася поновити у Мелітополі електроенергію, опалення та зв’язок, які зникли через обстріли. А ще місто чекало на українську армію.

Федоров згадує, як 25 лютого пролунала радісна новина: у Мелітополь зайшли 12 українських танків. Та реалії виявилося не такими втішними.

– Ми обнадійливо подумали, що зараз усе скінчиться, але, на жаль, наші танки змогли проіснувати лише декілька годин і з втратами  полишити місто. Сили точно були нерівними. Коли ви питаєте, скільки було росіян – це тисячі одиниць техніки. Вона була сконцентрована у південній частині Мелітополя. І наші 12 танків точно були не здатні боротися із такою кількістю рашистів, – розповів Федоров.

Далі мер згадує, із якими забаганками до нього прийшли росіяни.

– Була перша зустріч. На ній рашисти запропонували переконати людей погодитися із російською окупацією. Ми, звісно, відмовились. Сказали, що нас обрав український народ за українським законодавством. Все, що ми готові були робити – це забезпечувати життєдіяльність нашого міста, але за однієї умови – що український прапор лишатиметься на центральній площі Мелітополя. Я був здивований, але вони погодились.

Він провисів аж до мого полону. Десь у перших числах березня росіяни почали полювати на цей прапор. Спочатку почали атакувати нашу станцію ДСНС, бо хотіли знайти високу драбину. Потім вони взялися за міськсвітло, де також були автопідіймачі. Адже у нас був найвищий флагшток у Запорізькій області. Коли мене 11 березня забрали у полон, вони зірвали цей прапор і повісили радянський, – згадав Федоров.

– А як це – жити поряд із окупантами?

– Два тижні в окупації – це іспит щодня. Ти не знаєш, із якими проблемами тобі доведеться боротися. Довелося долати проблему мародерства. Вона мене здивувала, тому що крали у багатьох випадках місцеві мешканці. Та багато магазинів пограбували російські солдати.

– Що зараз відбувається у місті?

– Росіяни досі лише фізично контролюють місто, адже вони так і не змогли зрозуміти і переламати наших мешканців. Це для це них розрив шаблонів. Бо у їхніх методичках було написано: На в’їзді в місто вас зустрічатимуть. Їх дійсно зустрічали, але з українськими прапорами.

– Що ж тоді відбувалося під час референдуму? Російська пропаганда поширювала відео, ніби місцеві дуже радіють майбутньому приєднанню до “імперії”. Хоча говірка у спікерів зовсім не була схожою на мелітопольську.

– Не було жодного референдуму. Це була лише картинка, і на ній ніхто не бачив, як мелітопольці фізично голосували. Може, 100, 200 чи навіть 500 людей прийшли на цей референдум. Але якщо ми згадаємо, що це 150-тисячне місто, у якому проголосувало 500 людей – то цим 500 людям ми з радістю купимо квитки і відправимо їх туди, куди вони хочуть, але місто не здається.

–  Скільки людей лишилося в місті?

– На сьогодні – десь 50-60 тис. мешканців. Десь третина. Було декілька хвиль на виїзд. Наймасштабніша тривала перші 2 тижні. Потім люди виїжджали перед 1 вересня, адже хотіли, щоби діти ходили до української школи. Ще одна хвиля була саме перед псевдореферендумом. Потім – перед Новим роком, коли вони оголосили мобілізацію.

– Як зараз можна виїхати із окупованих територій Запорізької області?

– Василівка, через яку можна було евакуюватися, повністю заблокована, тому виїхати можна лише через тимчасово окуповану територію. Пункт пропуску у Василівці вони закрили майже два місяці тому. Обіцяли відкрити 15 січня. 15 січня як завжди надурили, і зараз не зрозуміло, чи запрацює він взагалі.

Тому поки виїжджають лише через тимчасово окупований Крим. У нас узгоджений меморандум із Румунією, де мелітопольців чекають. Їх там мають розміщувати, годувати, там люди можуть дочекатися деокупації.

– Наскільки важливу роль нині Мелітополь відіграє у російській логістиці?

– Сьогодні Мелітополь і Мелітопольщина – це основна військова база росіян у Запорізькій області. Окупанти там скрізь: у школах, закладах культури, у квартирах. Росіян у Мелітополі більше, ніж місцевих. Це і російські військові, так звані гастролери, яких окупанти завезли для роботи в “органах влади”, які вони вигадали. Це співробітники ФСБ, розвідки і так далі. Їх там десятки тисяч.

Та мешканці постійно чинять спротив. Щонайменше 1 тис. активістів вони забрали у полон за цей рік, людям не дають вільно пересуватися, у них проводять регулярні обшуки, не дають спілкуватися між собою. Нещодавно вимкнули обладнання найбільшому провайдеру інтернету у Мелітополі – тобто інтернет у місті недоступний.

Мелітопольців змушують отримувати російські паспорти. Адже якщо немає рашистського паспорта, ти не можеш користуватися майном, не можеш лікуватися у медзакладах, не можеш отримати допомогу у 10 тис., яку вони обіцяють. Вони роблять усе для того, щоби без рашистського паспорту ти був не людиною у тимчасовій окупації.

– То скільки людей на нього усе-таки погодились?

– Кількість таких людей незначна. Але ми маємо розуміти, що у мешканців закінчуються гроші на існування. Рашисти повністю заблокувати обіг гривні. Нею неможливо розрахуватися. Вони також вимкнули доступ до терміналів, які раніше працювали і через які люди могли розраховуватися картками.

Вони усе роблять для того, щоби наші мешканці брали рашистські паспорти, та я знаю випадки, коли молодь бере паспорти лише для того, щоби виїхати із цих територій. Щойно їх полишивши, паспорт вони рвуть і більше ніколи не використовують.

– Які ще методи залякування використовують росіяни?

– Людей хапають, тримають у полоні, катують струмом, декому прострілюють руки чи ноги. Я особисто спілкувався із тими, хто після виходу із полону на декілька місяців мав лягати до лікарні. Адже люди ходити не могли. А ви знаєте, що у них є ще один вид тортур? Так зване сафарі.

Це коли вони на останньому блокпосту у Василівці зачитують постанову про депортацію, потім кажуть: Біжіть у сторону України, і починають стріляти.  Хтось встигає добігти, хтось ні.

Остання група, яка змогла звідти вийти – це десять людей, а у своїх пропагандистських пабліках росіяни розповідають, що вони випустили сотні людей. Ми не знаємо, де ці люди. Ми не знаємо, чи повернули їх у полон, чи ці убиті так і лежать десь у сірій зоні.