Душевні травми бувають тяжчі за фізичні: як психологи Лікарів без кордонів повертають людей до життя
Психологи організації Лікарі без кордонів нині проводять реабілітацію 22 жителів Київщини, які постраждали від полону і тортур.
Чоловікам і жінкам різного віку цей страшний досвід заважає жити, не дає можливості рухатися далі, вони наче замкнені у чорному просторі свого жаху і страждань.
Ці дві історії – лише дещиця з того, з чим доводиться стикатися психологам Лікарів без кордонів, з якого мороку їм доводиться витягувати людей.
Історія перша – Андрій
Андрій Бербич, колишній військовий, під час окупації Гостомеля ховався у власному льоху. Росіяни прийшли і взяли його в полон.
– Їх було чоловік 15. З автоматами, з кулеметами. Знайшли форму і сказали, що я ворог Росії, – згадує чоловік.
Камера, куди його кинули, була розрахована на шість чоловік, але окупанти подоварювали ліжка – і вийшло удвічі більше. Простір обмежений, бранці не мали доступу ні до чого. Гучно включали пропаганду, так, що люди не чули один одного – і так зранку до вечора.
Андрій каже, що можна було зійти з розуму. На його переконання, моральне насильство буває тяжчим за фізичне.
– У людей, які пережили полон і тортури порушується відчуття часу і простору, – говорить Мар’яна Квятковська, психологиня Лікарів без кордонів.
Це не лише негативний досвід. Це набагато більше, набагато ширше і страшніше. Людина живе з цією травмою, весь час до неї повертається в спогадах. І існує, по суті, у вакуумі.
Андрія обміняли торік. Нині проходить реабілітацію. Фізичну терапію і психологічну підтримку надають Лікарі без кордонів.
Психологи допомагають йому адаптуватися до нових умов, відновити комунікації та йти далі.
Історія друга – Наталя
Під час окупації Мощуна – села на Київщині, Наталя Костянюк втратила чоловіка. Його застрелили російські військові і тіло пролежало біля будинку два тижні. Через постійні обстріли вона не могла його поховати.
– Росіянин – один високий такий, два менших. І той, що стріляв у мого чоловіка, стоїть і сміється. І я кажу: будь ласка, допоможіть його мені в будинок занести, – згадує Наталя.
У неї на очах вони підняли чоловіка і кинули, мовляв, він не буде жити.
– Живий ще був, на мене дивився такими очима печальними. Щось хотів сказати – не зміг. І в нього пішли сльози з очей, – розказує жінка.
Зваісно, цю картину не можна забути чи видалити з пам’яті. Наталя й сама була поранена.
Жінка довго не могла спати, чоловік являвся у снах.
– Людям, які проживають горе і втрату, важливо бути почутими. Їм важливо висловити свої почуття, важливо їх прожити. Їх треба слухати, не перебиваючи, – ділиться Мар’яна Квятковська.
Наталя Костянюк каже, що лише зараз може спокійно про пережите розказати, виговоритися. Неначе щось відлягло від серця.
– Це нікуди не дінеться. Але це будуть спогади, які не викликатимуть такого болю, не впливатимуть на функціональність, з’явиться бажання йти далі, – пояснює психологиня.
Уже рік Лікарі без кордонів надають підтримку Наталі. В неї поліпшився сон і знизився рівень тривожності.
Джерело і фото: Лікарі без кордонів
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
Якщо ви побачили помилку в тексті, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Cntrl + Entr.
Джерело ФАКТИ. ICTV
2023-08-05 19:10:50