Думав, що в мене взагалі немає ніг: полковник ЗСУ Потєхін про початок війни та бій на Харківщині

Полковник Петро Потєхін служить у Збройних силах України понад 30 років. До 2014 року він був десантником, здійснив близько 500 стрибків з парашутом.

Потім очолював відділ повітряно-десантної техніки командування Високомобільних десантних військ ЗСУ. У серпні 2014 року разом з Ігорем Гордійчуком був одним із керівників оборони Савур-могили.

Після отриманих там поранень, за висновком медичної комісії, був змушений залишити десантні війська і очолив Навчально-оздоровчий комплекс Київського військового ліцею імені Івана Богуна у місті Боярка.

У квітні 2022 року, отримавши дозвіл і наказ головнокомандувача, генерала Залужного, вирушив на оборону Харківщини.

28 травня отримав важке поранення обох ніг та живота під час штурму села Цупівка, з того часу лікується у військових шпиталях і планує знову повернутися в армію.

В ексклюзивному інтерв’ю Фактам ICTV Петро Потєхін розповів про повномасштабну війну, підготовку офіцерів та їхню роль в армії, згадав оборону Савур-могили, а також поділився деталями цьогорічного бою на Харківщині.

За словами полковника, свою майбутню професію він обрав ще у дитинстві. Тож, коли довелося прощатися із справою всього свого життя, Потєхін не міг стримати сліз.

– Я вийшов з частини командування десантних військ, і у мене текли сльози. Я взагалі не уявляв своє життя без десанту. Я ж з дитинства готувався бути десантником. З 13 років в аероклубі на Чайці я професійно займався парашутним спортом, брав участь у змаганнях.

Випробовував різні зразки парашутів, їздив за кордон, вивчав їхні парашутні системи. Чимало зробив і для створення власних парашутних систем, які потрібні саме для Збройних сил України. У мене була чудова військова професія: я постійно жив нею і не уявляв собі іншого. А тут, коли після 2014 року сказали, що я не можу бути десантником, і прийшов наказ – я плакав, – розповів Потєхін.

Очоливши Навчально-оздоровчий комплекс Київського військового ліцею імені Івана Богуна у місті Боярка, усі знання та досвід Потєхін намагається передати своїм вихованцям.

У цьому закладі навчаються 250 підлітків, які вирішили пов’язати своє життя зі Збройними силами України. І саме цей комплекс є своєрідним першим бар’єром у відборі майбутніх офіцерів.

– Офіцера потрібно готувати довго і ретельно. Офіцер – це військовослужбовець, який є насамперед патріотом, що готується віддати своє життя за нашу державу, коли приходить загрозливий момент. І зробити це не так просто.

Я постійно спілкуюсь із дітьми 13-15 років. Вони вважають мене батьком. Серед них чимало дітей-сиріт, дітей військовослужбовців, які загинули, захищаючи Україну. Саме наш навчальний заклад стає першим фільтром, який відбирає цей особовий склад за морально-діловими якостями. І ці хлопці та дівчата в подальшому стануть офіцерами, – розповів полковник.

Петро Потєхін, як досвідчений військовий, знав, що велика війна неминуче буде. Тож на початку 2022 року почав готувати своїх ліцеїстів.

– Ще за місяць до початку повномасштабної російської агресії я дав команду тренувати особовий склад навчально-оздоровчого комплексу. Я навчав їх, як саме збиратися і організовано залишати в нічний час місцерозташування, займати бомбосховище. Всі ці тренування для того, щоб не було паніки. Спочатку батьки до цього ставилися негативно. Доводилося їм пояснювати, навіщо я це роблю. Адже тоді у ЗМІ говорили, що вторгнення не буде. Але я відчував це, – згадав він.

Сім’я Потєхіних зібралася разом 23 лютого. Він з дружиною, двома доньками, зятем та онучкою просто повечеряли всі разом вдома та поспілкувалися. А вже зранку 24 лютого почалася велика війна.

Спершу Потєхін наказав підлеглим негайно розташувати дітей у бомбосховищі. Потім вивезти з гаражів та розосередити техніку, обдзвонити усіх батьків ліцеїстів та почати підготовку до евакуації дітей.

Разом з підготовкою до евакуації ліцеїстів та сімей своїх викладачів, Потєхін готувався до оборони закладу і міста Боярка.

Вдалося дістати 16 автоматів і по два магазини для кожного. Полковник також звернувся до своїх викладачів, щоб офіцери брали і власну мисливську зброю.

– 25 лютого я доповів Залужному, що особовий склад готовий, а діти і сім’ї евакуйовані. У мене в розпорядженні 16 автоматів, невелика кількість офіцерів, і ми готові виконувати завдання як диверсійні групи у своєму районі. Тому що я знаю свій район, знаю підходи, знаю дороги та інше. На що Залужний наказав мені перейти в підпорядкування командувача територіальної оборони, бригадного генерала Галушкіна. Це гарний офіцер, я з ним прослужив 12 років у десантних військах, – згадав Потєхін.

Ліцеїстів спершу евакуювали у Фастів, а потім на Західну Україну. А для оборони Навчально-оздоровчого комплексу та південно-західних передмість столиці використали навіть власну музейну техніку: танки та бронетранспортери.

Також викопали окопи, визначили сектор стрільби, і організували з діючих офіцерів вартову службу та систему охорони.

– Я наказав перемістити всю техніку, яка навіть не могла стріляти, не мала двигунів та іншого, тобто була непридатна до використання. Ми виставили її на позиції на колі, на в’їзді в Боярку, у Віті-Поштовій та на інших дорогах і шляхах для введення в оману противника. Ми знайшли протитанкові міни і вирішили зробити направлений вибух, щоб якось зупинити колону противника. Також зробили чимало коктейлів із запальною сумішшю, – розповів він.

На одному з блокпостів Боярки Потєхін зустрів свого зятя Владислава Різніченка, чоловіка молодшої доньки. Той без військового досвіду, без зброї і бронежелета стояв на блокпосту.

Полковник порадив йому добровільно піти у військкомат і мобілізуватися на службу. З військкомату зятя направили у підпорядкування Петра Потєхіна. У Навчально-виховному комплексі на плацу провели церемонію присяги.

Старша донька Петра Потєхіна, Марія, теж офіцер – лейтенант медичної служби Збройних сил України. З початку повномасштабної війни у військово-медичній академії провели достроковий випуск, і вона вже встигла попрацювати у військовому шпиталі, а з весни – служить у військовій частині.

Також полковнику почали телефонувати його випускники та розповідати, як і де вони захищають Україну. Спершу подзвонили курсанти Львівської військової академії, які прибули захищати Ірпінь.

– Я не можу передати своєї гордості за те, кого я виховав. Мені почали телефонувати з Харківського танкового училища наші діти. Перший і другий курс казали, що ми обороняємо Харків. Потім Одеська академія: десантники 1-4 курсів казали, що захищають Миколаїв. Дзвонили наші випускники і з ВІТІ та Університету Шевченка.

Після цих дзвінків, коли я знав, що діти 17 років і старше виконують свої завдання, захищають нашу державу, мають поранення і гинуть, мною було ухвалене рішення. Я повинен виконати свій обов’язок як офіцер – висунутись для захисту нашої держави і віддати знання, які я отримав за понад 30 років перебування в Збройних силах України, – розповів він.

Петро Потєхін звернувся до головнокомандувача, генерала Валерія Залужного, та попросив відправити його разом із одним солдатом, своїм зятем, на передову.

– Він запитав, навіщо мені солдат. Я сказав – це мій зять, він доброволець. І для мене буде за честь воювати разом з ним. Якщо нам доведеться загинути – то нехай це буде наше спільне рішення. Він підтримав мене і негайно надіслав письмове розпорядження, щоб я направлявся у Харків, в одне із командувань з оборони цього міста, – згадав полковник.

Не обійшлося і без курйозу: через те, що вони так швидко доїхали і знайшли підрозділ, їх сприйняли за російських шпигунів.

– Керівник цього підрозділу чомусь прийняв мене за агента ФСБ або розвідника. Адже вони прибули в цей населений пункт вранці. Ще ніхто не знав, де вони перебувають, а я приїхав з Києва і одразу їх знайшов. Паперових документів у мене не було. Документи від Залужного були лише в телефоні. Я їх показав, але вони сказали, що це підробка.

Спочатку мене арештували, хотіли відібрати зброю. Після цього я зателефонував Залужному, і керівник підрозділу побачив, що я не обманюю. Але сказав, що на цьому командному пункті місця для мене нема: адже я фахівець десантних військ, а у нього в підпорядкуванні десантних військ не було, – згадав полковник.

У штабі оборони Харкова Петра Потєхіна направили у третю бригаду швидкого реагування Національної гвардії.

Там полковнику запропонували посаду заступника командира батальйону тактичної групи з оборони міста. Незважаючи на всі ці обставини, Петро Потєхін погодився, адже своїм головним завданням вважав захист України.

– Коли я дізнався бойове завдання і кількість особового складу, який є у нашому батальйоні, я був здивований, що росіяни досі ще не під Львовом. Але нам потрібно було виконувати поставленні завдання, – сказав Потєхін.

Свої завдання полковник Потєхін виконував завзято. За місяць його підрозділ втримав лінію фронту на півночі Харківщини.

Хоча інколи на 19-кілометровий відрізок фронту у нього було не більше 200 військовослужбовців. Коли ж отримали підсилення та важке озброєння – звільнили кілька населених пунктів у сірій зоні.

Наприкінці травня їхній підрозіл отримав завдання звільнити населений пункт Цупівка. У цьому селі був чималий підрозділ російських військ, які добре укріпилися, підірвали міст та замінували околиці.

У підпорядкуванні Потєхіна були лише 40 бійців та чотири БТР-4Е. Допомогти штурмувати село, згідно з планом, також мав підрозділ 10-ї Гірсько-штурмової бригади.

Почати операцію вирішили на світанку 28 травня, бо тоді в окопах було дуже мало росіян – лише спостерігачі. Це давало шанс прорватися до школи і церкви та заблокувати основні російські сили там.

– Я вишикував особовий склад і сказав, що, скоріш за все, ми не повернемося. Я знав, що резервів більше нема. Наше завдання – увірватися в цю школу, зайняти кругову оборону і триматись там. Я сказав: Хто не може, або вважає, що він не готовий до виконання поставленого завдання, може вийти. Я заміню вас на іншого військовослужбовця. Жоден солдат не вийшов зі строю, – розповів полковник.

Початок операції був вдалий, але без підмоги інших підрозділів довести її до кінця, на жаль, не вдалося. Два БТР росіяни підбили.

А полковник Потєхін, рятуючи бійця, у якого влучив російський кулеметник, сам отримав важкі поранення обох ніг та в живіт. Їх обох вдалося евакуювати.

– Я був увесь у крові, періодично втрачав свідомість. Ноги у мене просто бовтались. Я думав, що у мене взагалі вже немає ніг. Мене взяли і потягли в зворотний бік. Я втратив свідомість. Опритомнів, коли мене перетягували через річку, яку ми на початку штурму перейшли вбрід. Холодна вода дала мені якісь сили, я відкрив очі і сказав своєму зятю, що у мене в бронежилеті купа документів, які потрібно передати керівництву. І в жодному разі не можна, щоб їх захопили росіяни, – розповів Потєхін.

Важливі документи було врятовано, а полковник потрапив у шпиталь. У Харківській реанімації його вчасно знайшла старша донька і врятувала від ампутації ніг. Бо коли його доправили у госпіталь, документів не було, і полковника сприйняли за простого військовослужбовця.

– По всіх документах я проходив як рядовий. І саме в цей час там з’явилася моя донька, яка сказала, що я полковник, її батько. Вона зателефонувала в командування медичних сил з проханням не дати відрізати мені ноги, не дати мені загинути. Був дуже критичний стан, але дозвіл на ампутацію ніхто не давав. І лікарі боролися. Я провів у реанімації десь 10 днів, – згадав він.

Усі три тижні у Харкові поряд була і дружина Тетяна. У неї було відчуття дежавю: у 2014-му після важкого поранення на Савур-могилі жінка рятувала свого воїна у Дніпровському шпиталі.

Тепер непритомний і пошматований чоловік у реанімації Харківського шпиталю. Тетяна Потєхіна каже, відчувала, що з її Петром щось станеться, їй постійно снилися важкі сни.

– Коли я до нього зайшла – він був без свідомості. Я взяла його за руку і почала з ним говорити. Я казала, що вилікую його, заберу додому і все буде добре. Спочатку він взагалі не ворушився. А потім почав трішки крутити головою. Він відкрив очі і почав мене бачити. Ось так я його оживила, – розповіла Тетяна.

За пів року у шпиталях вдалося повністю вилікувати ліву ногу, і ще триває боротьба за праву. Та попри все, полковник Потєхін налаштований оптимістично і знову рветься у бій.

– Найголовніше зараз – вилікуватись, зупинити інфекцію, щоб вона не перекинулась на кістку. Бо лікарі не дають мені гарантій, що цього не станеться. Якщо інфекція перекинеться на кістку – доведеться ампутувати ногу. Але ми боремося. Я надіюсь, що ми переможемо. Я втратив багато своїх друзів. Я дуже дорожу офіцерами, які у мене залишилися. Постійно зв’язуюсь із ними і кажу: Бережіть себе, – сказав Потєхін.

Та попри всі втрати, Петро Потєхін упевнений, що Україна обов’язково переможе у цій війні.

– Перемога буде – це 100%, тому що ми боронимо свою землю. Я пишаюсь своєю Батьківщиною і тим, що Залужний почув мене і відправив захищати. Я виконав у своєму житті все, що міг. Я не ховався за солдатами і в 2014 році пішов на оборону Савур-могили з сімома бійцями, і ми її втримали. І тепер ніхто не буде плювати в мій бік і казати, що я там “паркетний полковник”. Спочатку ніхто навіть не давав нам шансу. Всі казали, що ми не утримаємось. Але дух українцців не перемогти, – додав Петро Потєхін.