Донецький бліцкриг «Українського Лева»: як Володимир Сікевич відновив синьо-жовтий прапор над Бахмутом

Серед найвидатніших моментів свого життя генерал Володимир Сікевич відзначав такі два: «коли вернувся під час революції в Україну і почув рідну мову, якою розмовляли свобідно його земляки і побачив прапори обновленої національної держави» та «коли проводив національним полком на рідній землі».

«Я відчув, як відокремлюються землі України від чужих земель… Радянська влада разом з покручем „донецької республіки“ була знищена», — згадував він про встановлення українського прапора на кордоні Донеччини після вигнання більшовицьких окупантів до росії наприкінці квітня 1918 року.

«Генерал Володимир Сікевич — один із найвидатніших наших боєвих командирів, що вписав своє ім’я в славну історію відновлення української збройної сили, один із найвідданіших справі нашої державності дипломатів», — наголошували в опублікованому 1937 року в тижневику «Тризуб» ювілейному адресі військовикові до 50-річчя військової служби.

З нагоди 155-річчя від дня народження Володимира Сікевича АрміяInform згадує про життєвий та бойовий шлях українського військового, який назавжди вписав своє ім’я до літопису української військової звитяги блискучим та блискавичним Донецьким бліцкригом, менш ніж за три тижні визволивши окуповану більшовиками українську Донеччину.

«Коли служив цареві за гроші, то Україні служить зі своєї щирости»

Володимир Сікевич народився 23 серпня (4 вересня) 1870 року в містечку Тараща на Київщині. Він походив із впливової та заможної родини — його батько Василь Сікевич мав чин статського радника і був повітовим маршалком дворянства, головою з’їзду мирових суддів Таращанського повіту, а мати Наталія — донькою професора Київської духовної академії Данила Смолодовича.

Освіту Володимир Сікевич здобував у Києві — спершу навчався у 3-й Київській класичній гімназії, яку закінчив 1888 року. Того ж року розпочав військову службу добровольцем-однорічником 2-го розряду в 131-му піхотному Тираспольському полку в Києві.

Згодом вступив до Володимирського Київського кадетського корпусу, а потім продовжив навчання в Київському піхотному юнкерському училищі, яке закінчив 1893 року в чині підпрапорщика. Був призначений командиром взводу до 16-го піхотного Ладозького полку.

У січні 1894 року Володимир Сікевич отримав чин підпоручника, пізніше — поручника. Служив ад’ютантом командира батальйону, командиром роти, згодом помічником командира батальйону. 1901 року Володимир Сікевич одружився з Вандою Космінською, яка стала його надійною опорою на все життя. Брав участь у російсько-японській війні 1904‒1905 років, у 1908 році отримав звання капітана.

Під час Першої світової війни Володимир Сікевич служив на Південно-Західному фронті, брав участь у важких боях. У листопаді 1914 року зазнав контузії, у січні 1915 року був поранений. За хоробрість він отримав п’ять орденів, зокрема ордени Святої Анни різних ступенів, Святого Станіслава, Святого Володимира (з мечами), а також був нагороджений золотою Георгіївською зброєю.

«Царський генерал» і «москаль», який створив Штаб Армії УНР. Що ми знаємо про Володимира Сінклера

27 вересня 1916 року отримав звання полковника. З березня 1917 року Сікевич командував 266-м Пореченським піхотним полком, з травня — 6-м запасним піхотним полком, а з липня брав участь в організації 36-ї запасної бригади. До кінця служби в імперській армії він зарекомендував себе як досвідчений офіцер-кадровик і отримав посаду помічника командира бригади та чин генерал-майора.

«Зукраїнізував своє військо і пішов на службу українському народові»

Після початку Української революції Володимир Сікевич активно долучився до процесів українізації війська і творення українських національних збройних сил, рішуче ставши на бік Української Центральної Ради та проголошеної цим революційним парламентом українського народу Української Народної Республіки.

Впродовж 1917 року він був учасником трьох Українських військових з’їздів, а в листопаді 1917 року українізував 6-й запасний піхотний полк, переформувавши його з російського підрозділу на національно свідомий український та склавши разом із вояками присягу на вірність УНР.

Отже, він став одним із тих старших офіцерів імперської армії, які на початку визвольних змагань перейшли на службу українській державі й узялися за організацію боєздатних частин національних збройних сил.

На початку 1918 року Симон Петлюра залучив Сікевича до формування Гайдамацького коша Слобідської України — добровольчого з’єднання, покликаного стати опорою УНР на Лівобережжі та водночас ядром, навколо якого для підготовки нової армії.

«Сформував Перший український корпус»: призабутий життєпис Миколи Удовиченка

Полковник увійшов до командної ланки коша як старшина та брав безпосередню участь бойових діях. У січні 1918 року, в найкритичніший момент, він боронив Київ від більшовицьких загонів Михайла Муравйова.

Досвід і фахові знання Володимира Сікевича відіграли вирішальну роль у становленні боєздатних частин українських збройних сил. Завдяки цим якостям він утвердився як один із тих командирів, хто поєднував фронтовий досвід з новим завданням — формуванням національної армії УНР.

«…добре, що західний напрямок доручають Сікевичові — цей раду дасть»

У березні 1918 року Володимира Сікевича призначили командиром 3-го гайдамацького піхотного полку Окремої Запорізької дивізії УНР під командуванням генерала Олександра Натієва, яка визволила від більшовиків Лубни, Конотоп та Полтаву.

Успіхи під час наступу остаточно утвердили за Володимиром Сікевичем авторитет досвідченого офіцера, здатного швидко перетворювати українізовані частини на боєздатні формування та організовувати наступальні операції.

У квітні 1918 року Володимир Сікевич очолив Слов’янську (Донецьку) групу Окремої Запорізької дивізії, що мала звільнити від більшовиків Донбас. До її складу увійшли 1-й Запорізький піший полк імені Петра Дорошенка під командуванням Олександра Загродського, 3-й Запорізький піший полк імені Богдана Хмельницького під командуванням Олександра Шаповала, 3-й Гайдамацький полк на чолі з Олександром Савельєвим, артилерійський і саперний підрозділи, а також кінна сотня.

Завданням було очистити регіон від ворога, відновити порядок на шахтах і залізницях та забезпечити постачання вугілля до центральної України.

Переможний український контрнаступ на сході та півдні: до 105-річчя визвольного походу навесні 1918 року

2 квітня група рушила з Полтави на схід. Уже 8 квітня 1918 року українські сили визволили Харків, а напередодні, 7 квітня, під командуванням Володимира Сікевича взяли стратегічно важливу залізничну станцію Лозова.

Її атакували невеликими силами — близько 200 кіннотників проти більш як тисячного ворожого війська. Кавалеристи зненацька вдарили по ворогу з флангів, і той, не знаючи реального співвідношення сил, поспішно відступив.

«Це було таке свято для нашого війська, що його зможе зрозуміти лише той, для кого Україна дорожче життя!»

Перемога відкрила шлях для подальшого наступу вглиб Донбасу. 15 квітня після напруженого 12-годинного бою Слов’янська група зайняла станцію Барвінкове на Харківщині. Далі Володимир Сікевич повів війська через Барвінкове на Слов’янськ і далі на Бахмут, Попасну, Дебальцеве, Горлівку та Юзівку (сучасний Донецьк).

17 квітня 1918 року полк імені Богдана Хмельницького увійшов до Слов’янська, а наступного дня, 18 квітня, бійці полку імені Петра Дорошенка визволили Бахмут. На яскравій світлині зафіксовано момент вступу українських військ до міста — на баских конях, з вимпелами на піках, дорошенківці дефілюють міською площею.

Завершальним етапом визволення Донбасу став вихід українських частин до станції Колпакове — нині це селище Ковпакове Антрацитівської міської громади Ровеньківського району Луганської області. На той час цей пункт позначав адміністративний кордон між Катеринославською губернією та землями Області Війська Донського.

Від Бахмута — до кордону: переможний наступ на сході навесні 1918 року

24 квітня 1918 року Володимир Сікевич надіслав телеграму генералові Олександру Натієву та керівництву Української Народної Республіки, повідомивши про вихід своїх частин на державний кордон.

Вершиною успішного українського контрнаступу на сході в квітні 1918 року стало символічне оформлення державного кордону. Володимир Сікевич із захопленням описував, як його козаки урочисто встановили на межі України національні знаки та виконали гімн, підкреслюючи цим тріумф української зброї.

До початку травня 1918 року операцію з визволення Донеччини завершили. Українські війська визволили головні шахтарські райони й великі міста з мінімальними втратами. Сучасні історики називають цей наступ «донецьким бліцкригом» — блискавичним визволенням Донбасу за три тижні.

«Місія високо за весь цей час тримала рідний прапор»

Після завершення визволення Донеччини штаб Володимира Сікевича розташувався в Микитівці, а частини під його командуванням несли гарнізонну службу в Бахмуті, Слов’янську, Микитівці, Дебальцевому та Краматорську. Там військові охороняли державне майно і сприяли відновленню роботи вугледобувної промисловості.

Наприкінці травня генерал отримав нові розпорядження: передати охорону всього Донецького басейну місцевим цивільним органам, залізничним управлінням та німецькій адміністрації, а свої частини відвести на північ сучасної Луганщини для зайняття демаркаційної лінії з більшовицькою Росією.

Незабаром туди прибули й підрозділи Кримської групи Петра Болбочана. Обидва з’єднання знову злилися в єдину структуру, що отримала назву Окрема Запорізька дивізія. Вона несла прикордонну службу аж до початку антигетьманського повстання в листопаді 1918 року.

Кримська операція Армії УНР — перший крок до підняття синьо-жовтого стяга над півостровом

На початку 1919 року уряд УНР відрядив генерала Володимира Сікевича військовим аташе до Австрії. Там він очолив репатріаційну комісію, опікувався українськими військовополоненими, зокрема галичанами, та формував з них нові частини для Армії УНР.

Згодом військового направили до Угорщини, де з 9 грудня 1920 року він отримав призначення на посаду першого повноважного посла УНР в Угорщині.

Упродовж 1920‒1924 років військовий керував роботою місії, опікувався українськими військовополоненими, організовував політичну та інформаційну діяльність, утримуючи символічну присутність Української Народної Республіки на міжнародній арені.

Припинити роботу українського посольства довелося навесні 1924 року, коли угорський уряд повідомив про припинення діяльності Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині.

«Український Лев» на еміграції

1924 року Володимир Сікевич виїхав до Канади й оселився в Торонто. Там він став одним із провідних організаторів українського життя в діаспорі: очолював ветеранські організації вояків Армії УНР, заснував і керував Товариством вояків УНР у Канаді, був головою Ради Ордену «Хрест Симона Петлюри» та активно включився в антибільшовицький рух опору.

Його діяльність згуртувала навколо себе як ветеранів визвольних змагань, так і молодих емігрантів різних політичних поглядів задля спільної мети — боротьби за незалежність України. Як фаховий офіцер і далекоглядний лідер він здобув беззастережну повагу як серед широких кіл українських емігрантів, так і серед іноземців.

Від командира автопанцерника — до командувача армії: як служив Україні «солдат переднього краю» Павло Шандрук

З огляду на здобутий авторитет, Володимир Сікевич неодноразово говорив від імені українських ветеранів на найвищому рівні. Зокрема, саме він представляв українських вояків під час зустрічі з королевою Єлизаветою та королем Георгом.

Завдяки своїй мужності й непохитності, а також з огляду на характерну зовнішність — пишні вуса, що звисали донизу, — Володимир Сікевич отримав почесне прізвисько «Український Лев». Його авторитет утверджували як колишні бойові побратими, так і українська громада за кордоном.

1937 року з нагоди 50-річчя військової служби та 70-річчя від дня народження Володимира Сікевича українська громада в Торонто влаштувала пишне святкування, яке привернуло увагу української діаспори в багатьох країн світу. Українська та іноземна преса відгукнулися на захід численними публікаціями, а організатори видали за його підсумками «Ювілейну пам’ятку».

У 1941–1951 роках у Саскатуні, Вінніпезі та Едмонтоні Володимир Сікевич опублікував семитомні спогади під назвою «Сторінки із записної книжки». Цей багатотомник став цінним джерелом для вивчення історії Української революції 1917‒1921 років та військового шляху Армії УНР.

2018 року видавництво «Пропала грамота» опублікувало книгу «1918. Донецький бліцкриг», яка містить ту частину зі спогадів Володимира Сікевича, що стосується бойового шляху Армії УНР 1918 року, зокрема визвольного походу Слов’янської групи на Донеччину. Упорядником цієї вибірки став Олексій Бешуля — уродженець міста Донецьк, доброволець і ветеран АТО.

Ще однією неочікуваною іпостассю Володимира Сікевича стало акторство. 1939 року він зіграв роль останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського у повнометражному україномовному фільмі режисера Василя Авраменка «Запорожець за Дунаєм».

Гра українського генерала справді засвідчила його непересічний акторський талант. Переконатися в цьому можна переглянувши художній фільм «Запорожець за Дунаєм» у репозитарії архіву канадської провінції Альберта за посиланням.

Помер Володимир Сікевич 27 липня 1952 року в Торонто. Його похорон перетворився на велику подію для всієї української громади Канади. Газета «Свобода» писала: «Це був без сумніву найбільший український похорон, якого м. Торонто взагалі колись бачило. Заслуженому і популярному генералові прийшли віддати останню пошану всі українські громади, без розділу релігійного і партійного, чи територіального походження».

Похований Володимир Сікевич в Торонто на кладовищі «Проспект» поряд з багатьма видатними особами. В Україні на честь видатного військовика названо вулиці в Києві, Таращі, Дружківці та селищі Мирне Слов’янської міської ради.