Україна і світ

Для мене театру онлайн не існує — режисер Стас Жирков

Він один із наймолодших художніх керівників театру та один із найуспішніших режисерів України. Стас Жирков очолює Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра, а наразі робить ескіз за українською п’єсою у Малому театрі Вільнюса.

Стас Жирков

В інтерв’ю Фактам ICTV режисер розповів про роботу над виставою за п’єсою Наталки Ворожбит у Литві, чим відрізняються театри у різних країнах, поділився думками, який має бути сучасний театр та назвав свою п’ятірку найкращих постановок в Україні, які варто побачити.

— Зараз ви ставите виставу у литовському театрі. За рік – це Ваша друга постановка у Литві. Чому знову Литва? Розкажіть, що це буде?

— Це моя давнішня мрія. Я давно хотів попрацювати у Литві і так сталося, що зівпало. Одні перемовини тривали близько двох років, інші – близько року. Восени я поставив у місті Алітус виставу Маріте за литовським бестселером Моє ім’я Маріте Альвідаса Шляпікаса, а зараз я працюю у легендарному Малому театрі Вільнюса і це перша частина проекту, який називається Drama Test.

Це проект, який зробили новий директор Малого театру Сімонас Клєбас та Габріела Тумінайте. Вони зробили лабораторію для молодих режисерів. Здебільшого це литовські молоді режисери, я єдиний, хто представляє іншу країну і мені це дуже приємно. Це перша частина проекту. Наразі я роблю ескіз за два тижні. Потім мине певний час, я повернуся і зроблю вже повноцінну виставу.

Я ставлю п’єсу Наталки Ворожбит – нашого українського драматурга Саша винеси сміття. Це класний, сучасний, болючий та іронічний текст про наші реалії. Мені приємно, що я ставлю саме український сучасний текст литовською мовою з литовськими акторами в одному з найкращих театрів Литви.

Також особлива приємність у тому, що до проекту у мене була десятихвилинна розмова з легендарним Рімасом Тумінасом, а вже коли я приїхав, в мене була двадцятихвилинна жива розмова. Це така особливість цього проекту, така приємність для мене.

Станіслав Жирков з Рімасом Тумінасом

— Чим відрізняється театр в Україні і Литві?

— За своїм досвідом, можу сказати, що в кожній країні у театру є свої правила та закони. Здебільшого всі актори та працівники театру дуже схожі один з одним. Інша справа, що у Німеччині, Литві, Білорусі, Україні є своя ментальність і це впливає на відношення до роботи – це найголовніша для мене відмінність. В кожного регіону є своя ментальність – театр у Франківську та театр в Одесі – це два різні театри, насправді. Вже не кажучи про театр в Україні, Литві чи Німеччині. Вони дуже різні.

Але можу сказати, що звісно, актори працюють трохи інакше, служби теж. Щоразу це такий челендж та досвід спробувати зрозуміти країну, де ти працюєш. І це дуже класно, і я радий, що в мене такого досвіду вже досить багато.

— Як ви підбираєте собі матеріал? Я так розумію, що ви зробили акцент на сучасну драматургію?

— В мене вже понад 30 вистав і 90% з них – це сучасна драматургія. Деякі тексти писалися саме під час того, як створювалася вистава – це Devised theatre. Для мене важливо мати якийсь сучасний текст у роботі, бо він мені ближчий. Я розумію час, в якому живу, проблеми, які турбують людей, про яких йдеться у п’єсі.

Але це не означає, що я не готовий ставити класику. Я ставив класичні тексти, наприклад В очікуванні Годо у Німеччині. Для мене важливо відчувати час і розуміти про що я розповідаю, а сучасний текст дає таку можливість.

— Коли актор має відмінне трактування ролі з режисером під час роботи над матеріалом. Що це змінює? Чи дослухаєтеся ви до акторів під час роботи?

— Сучасний думаючий хороший актор, я завжди працюю з хорошими артистами, – це людина, яка є твоїм партнером. Час, коли режисер мав якусь таку деміургівську позицію, де він там щось створює та тиранічно працює, вже давно минув.

Актор – це партнер, найближча людина під час створення вистави. Звісно, що треба знаходити спільну мову, спільну любов так би мовити, бо все створюється лише у любові. Я кажу про любов до матеріалу, театру, сцени, до того, що ми робимо та важливість того, що ми робимо. Надзвичайно приємно, коли це вдається.

— В Києві ввели черговий локдаун. На скільки змінилося життя театру в епоху пандемії?

— Життя театру змінюється, бо ми не маємо змоги показувати вистави, продавати квитки, заробляти кошти і це звісно, величезна проблема. Бо, коли ми не можемо заробляти гроші, ми не можемо виплачувати ту зарплатню, на яку розраховують усі, хто працює у театрі.

Це не добре, але такі обставини. Так живе зараз наш світ і ми нічого не можемо з цим зробити. Ми мусимо підкоритися, набратися сил та терпіння і, коли локдаун закінчиться 10 квітня знову почати показувати вистави для своїх глядачів.

— Минулоріч Театр на лівому березі влаштував онлайн-показ Сімейного альбому. За нинішніх обставин, чи можливий театр суто у парадигмі цифрових технологій?

— Щодо онлайн-показів, то Театр на лівому березі показав не лише Сімейний альбом. Також це була прем’єрна вистава Людина з… та прем’єру Тамари Трунової Дім. Ще на одному фестивалі ми показували Погані дороги (режисер Тамара Трунова, – Ред.). Загалом, у нас понад десять показів цих чотирьох вистав.

Для мене театру, як такого онлайн – не існує. Бо все, що відбувається онлайн, що відбувається з відео – це вже інший вид мистецтва. Можемо назвати це як кіномистецтво або телевізійне мистецтво. Звісно, є театри, що використовують VR-технології і це також можна назвати театром, але я залишаю за собою право, називати речі так, як я вважаю за потрібне – тому для мене це не театр.

Стас Жирков і Тамара Трунова

— Як ви ставитеся до колаборацій з іншими театрами задля створення спільного продукту?

— Коли я очолив театр Золоті ворота, то ми одними з перших в незалежній Україні почали робити копродукції. Спершу це була копродукція з Молодим театром – так з’явилася вистава Сталкери, потім була копродукція з театром з Івано-Франківська – так з’явилася вистава Слава Героям – тобто, це вже між містами. Потім була міжнародна копродукція з Магдебурзьким театром та театром Золоті ворота – Чому не вижив Михайло Гурман.

Я дуже добре ставлюся до цього. Зараз ми розробляємо кілька міжнародних спільних проектів. Я впевнений, що так колабораційно працює вся Європа. Мені здається, що за цим наше майбутнє, фактично.

— На скільки важливо театрам мати “медійні обличчя”?

— В Театрі на лівому березі багато медійних акторів, яких всі знають та люблять. Я не вважаю, що це є необхідним для театру, бо театр – це мистецтво, яке твориться тут і зараз. Коли людина потрапляє до театру, то зовсім різні можуть актори, які робитимуть цікаві, класні речі, але для великого театру, який хоче заповнювати залу на 400 місць досить важливо мати у своєму колективі відомі обличчя.

Але тут важливо мати баланс, бо якщо використовувати лише цей метод, як показує практика, це не призводить до гарного результату, бо не завжди медійні обличчя і хороші актори – це одне ціле.

Знову ж скажу, що нам пощастило, у Театрі на лівому березі класні актори і вони здебільшого чи то медійні чи ні – всі вони надзвичайно важливі і для кожного є місце, ролі і так буде. Ми працюємо на різні боки і нам важливі всі актори, які є у нашому театрі.

— У вашому розумінні, хто ці люди, які сьогодні йдуть до театру? Вони йдуть на конкретного актора/акторку/режисера чи просто до театру?

— Якби у мене була відповідь на це питання, то, певно, що всі глядачі ходили б лише у Театр драми та комедії на лівому березі Дніпра і ми б показували по три вистави на день.

В принципі, я багато думаю щодо цього, я можу сказати, що з моменту, коли ми очолили театр, як Стас Жирков та Тамара Трунова два роки тому, я думаю, що наш глядач змінився, він став молодшим – це не 18-ти або 19-річні, хоча й такий глядач до нас прийшов, я про вік 25-45. Такий активний та продуктивний вік, коли люди готові витрачати свій бюджет на власне задоволення, коли вони ще не замислюються над якимись проблемами, що їх чекають, можливо, у майбутньому.

З професійної точки зору, мені важко сказати, хто ці люди. Напевне, наш глядач той, який любить, який живе у цій країні свідомо, який розуміє проблеми цієї країни тут і зараз, що нас оточує, його, можливо, хвилюють ті ж проблеми, що й нас: це сімейні, побутові та міжнародні проблеми нашої країни.

Театр має виходити з того, що відбувається тут і зараз у твоїй країні, твоєму місці, на твоїй вулиці. Плюс-мінус – це глядачі, які готові бачити себе і щось з цим робити.

— Ви погоджуєтеся з висловом, що театр – мистецтво не для всіх? 

— Я не знаю, чи мистецтво є для всіх, і чи воно всім потрібне. Напевне, що ні. Це доводить практика. Напевне, що мистецтво точно не для всіх і театр точно не для всіх. Будемо сподіватися, що ця кількість не для всіх, що її буде достатньо, для того, щоб забезпечувати нас аншлагами доти, доки ми робимо свої проекти.

Дивлячись на те, що театр існує величезну кількість років, я думаю, що у нас є шанс, що все буде окей. Ще ми поборемося за глядача і в нас є можливість про це не думати у хорошому сенсі.

— Яким має бути сучасний театр в Україні?

— Сучасний театр в Україні чи за її межами має бути відкритим, сміливим, відвертим, чесним. Він має бути про тебе, про ті проблеми, якими живе твоя країна і твоє місто, він має бути трохи попереду, в авангарді. Він має бути з тобою інколи таким нещадним, а інколи має приголубити тебе. Він має бути психологом для тебе, розвагою, він має бути твоїм найкращим другом – не тим, з яким тобі лише добре, а тим, з ким можна розділити все, будь-які питання: проблеми, перемоги, щастя, радість.

Напевне, що Театр на лівому березі поступово стає таким гарним, приємним, другом, який може сказати тобі правду, який не буде тобі говорити лише те, що ти хочеш почути, який завжди готовий підтримати і водночас, критично сприймає тебе, себе і цей світ. Мені здається, що таким і має бути театр. Ось так.

— На які вистави порадите сходити у Театр на лівому березі після локдауну?

— Приходьте до нас на будь-яку виставу. Мені не соромно за жодну виставу. Здебільшого, я несу відповідальність за ті вистави, які є в репертуарі з нашою появою у театрі, але є прекрасні вистави Тамари Трунової у театрі ще раніше, вистави Едуарда Митницького, які є у репертуарі – Три сестри або Майн Камф. Приходьте, подивіться, перечитайте анотації, найважливіше, щоб ви були готові куди ви йдете, навіщо ви йдете – дайте відповідь собі на ці питання.

— Топ-5 вистав в Україні за версією Стаса Жиркова?

— Це складна історія, особливо без своїх вистав. Давайте так, номер 1 – Погані дороги, режисер Тамара Трунова у Театрі драми та комедії на лівому березі Дніпра. Два – Miłość/Любов у театрі Золоті ворота – це вистава польського режисера Миколая Миколайчика, художній керівник театру Ксенія Ромашенко.

Три – це Нація в Івано-Франківському театрі імені Івана Франка. Чотири – Ласкаво просимо до пекла у Молодому театрі у Києві, режисер Андрій Білоус. І п’ятий номер – Сімейний альбом – Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра, італійський режисер Маттео Спьяцці. Я гадаю, якщо ви подивитися ці п’ять вистав, то точно життя не даремно прожили.

Фото: Театр на лівому березі і з особистого архіву Стаса Жиркова

Джерело ФАКТИ. ICTV
2021-03-27 07:50:08

Back to top button