День Героїв: історії звитяги українців різних часів

День Героїв встановлено на честь українських вояків — борців за волю України, лицарів Київської Русі, козаків Гетьманської Доби, гайдамаків, січових стрільців, вояків УНР, УПА. День Героїв запровадили постановою ІІ Великого Збору ОУН, який відбувся у квітні 1941 року в Кракові. За радянських часів цей день відзначали здебільшого колишні вояки УПА, дисиденти та інші «антирадянські елементи». Підпільно, звісно.

День Героїв набуває особливої ваги й нині, коли в Україні триває війна з московитами… То хто ж вони — українські Герої різних часів?

Генерал-хорунжий Олекса Алмазов удостоєний найвищої нагороди в Армії УНР

Під час Першої світової війни полковник Олекса Алмазов командував Першим кінно-гірським дивізіоном. Він відзначився непересічною мужністю. У 1919-му брав участь в успішному наступі Армії УНР із району Деражні на Вапнярку, в боях за Кам’янець-Подільський, Вінницю та Київ. Воював проти більшовиків і проти білогвардійців.

У березні 1921 року його підвищили до звання генерала-хорунжого Армії УНР. Як учасника Першого Зимового походу 1919–1920 років його удостоїли найвищої нагороди в Армії УНР — Залізного Хреста «За Зимовий похід і бої».

Згодом, коли українське військо мусило відступати за Збруч, Олекса Алмазов разом зі своїми вояками був інтернований та переміщений колишніми союзниками-поляками до табору у Владовицях, що у Польщі.

Олекса Алмазов помер 13 грудня 1936 року. У 2016 році у Києві, Херсоні та Луцьку з’явилися вулиці, названі на його честь. А у 2018-му його ім’я було присвоєно артилерійській бригаді берегової оборони ВМС України…

Полковник Євген Коновалець присвятив своє життя боротьбі з московитами

Євген Коновалець народився 14 червня 1891 року в учительській родині в селі Зашків, поблизу Львова. Після навчання у народній школі та в гімназії він студіював у Львівському університеті. У 1914 році його мобілізували до австрійської армії, а у 1915-му він потрапив до російського полону. Звільнившись восени 1917 року, молодий офіцер подався до Києва, де брав участь у створенні Українських Збройних Сил: спочатку куреня Січових Стрільців, а згодом і Корпусу.

У 1920 році з’явилась Українська Військова Організація, яку в липні 1921-го очолив полковник Євген Коновалець. Згодом постала необхідність збудувати політичну організацію. Нею стала створена на початку 1929 року за його ініціативи та однодумців Організація Українських Націоналістів. Вістря боротьби ОУН було спрямоване проти головних ворогів української державності — московсько-більшовицьких сатрапів.

москва після знищення Симона Петлюри бачила в особі Євгена Коновальця свого головного противника. Тому підісланий московський терорист Павло Судоплатов підклав полковникові в машину вибухівку. Життя Героя обірвалося 23 травня 1938 року в Роттердамі…

Роман Дармограй отримав звання Героя України за чотиригодинну оборонну операцію

У свої 28 років молодий і талановитий командир Роман Дармограй увійшов до рейтингу «30 до 30: обличчя майбутнього» від Forbes«. Він закінчив Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного і відтоді служить у 72-й окремій механізованій бригаді.

Боронив Авдіївку під час найзапекліших боїв і від початку великої війни, батальйон під його керівництвом зупиняв наступ на Київ з боку Броварів. Саме тоді, під час російського вторгнення в Україну 2022 року, він спланував та організував оборону населених пунктів Пухівка, Рожівка та Калинівка Броварського району Київської області, створивши ефективну систему вогню підрозділів механізованого батальйону бригади.

Після майже чотиригодинного бою 9 березня було знищено 17 танків, 3 БМП та до 55 бійців противника. За цю оборонну організацію Роман отримав звання Героя України.

Валерій Люлька з позивним «Дід» загинув, допомагаючи пораненому бійцю

З перших днів широкомасштабного вторгнення 59-тирічний староста села Глибочок Новогуйвинської громади, що на Житомирщині, Валерій Люлька був серед тих, хто стояв у чергах до територіальних центрів комплектування.

«Ви в паспорт свій коли востаннє заглядали? — відповідали йому. — Вам же за кілька місяців „стукне“ шістдесят. Так що доглядайте онуків і займайтесь домашнім господарством».

Та ветеран військової служби, старший прапорщик у відставці й колишній спецпризначенець не здавався і врешті-решт у травні минулого року повернувся додому щасливим від того, що йому знайшли посаду в окремій бригаді спеціального призначення імені Івана Богуна «Дике поле».

— Валерій був надзвичайно порядною людяною, — згадує вдова Валентина Володимирівна. — Такої думки про чоловіка не лише я, а всі, хто його знав. Він не любив гучних і пишномовних слів. Своє рішення піти на війну пояснив дуже лаконічно: «Я — людина військова, бував у різних екстремальних ситуаціях і мені є що порадити молодим бійцям, є досвід, яким я готовий поділитись з ними. Якщо всі ми, хто здатен тримати в руках автомат чи кулемет, відсиджуватимемось по домівках, то росіяни прийдуть і сюди, у Житомир. Як тоді я дивитимуся в очі сину Олексію і доньці Тані, онукам — Тимофію, Єлизаветі та Софії? Скажу, що ваш батько і дід своє давно відслужили? Ні, такого не буде».

Після того, як батальйон сформувався, він відбув на Херсонщину, а потім рушив на оборону Харківщини. Спочатку проходив службу на відносно спокійній посаді, але домігся переведення до розвідувального підрозділу. Як згадують його побратими, Валерій Петрович був не лише надзвичайно мужньою людиною, а й відмінно підготовленим бійцем. Коли поставало якесь відповідальне і ризиковане завдання, він вимагав, щоб відправили саме його, а не молодого бійця.

Коли я попросив побратимів Люльки розповісти про бойовий епізод з його життя, вони розвели руками, мовляв, «а вони у нас всі бойові».

За час визволення одного з сіл наші хлопці захопили опорні пункти противника з великим запасом зброї та боєприпасів. Валерій Петрович з позивним «Дід» ще зранку був поранений у спину, але відмовився евакуюватись, не бажаючи залишати побратимів, так як почався контрнаступ ворога великими силами. У підрозділі було багато поранених і командир ухвалив рішення відступити з села до стратегічної висоти. Цей відступ та евакуацію поранених прикривав Валерій Петрович та сержант з позивним «Сем». Розвернувши ворожі кулемети на захопленому опорному пункті, вони кілька годин стримували ворога. Відходячи наприкінці дня та допомагаючи пораненому бійцеві, він був уражений осколком ворожої міни та загинув миттєво.

Командир підрозділу Андрій Малахов високо оцінив подвиг майстер-сержанта Люльки Валерія Петровича і подав документи на нагородження Героя високою державною нагородою. Про свого побратима він відгукується так: «Найвища честь для воїна — загинути в бою. Це дійсно так. Але від цього розуміння не стає легше, біль втрати не стихає і сльози не висихають. Валерій Петрович у нашому підрозділі був найстаршим за віком. Тож і позивний мав відповідний — „Дід“. Попри вік, він рвався, у буквальному розумінні цього слова, у бій. У тім бою він і дістав поранення, але не залишав позицію, забезпечуючи вогневе прикриття евакуації поранених, яких було дуже багато. Ціною власного життя зберіг своїх побратимів»…

«Вони всі Герої. І нехай їх береже Бог…»

Народна артистка України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, Герой України Ада Роговцева неодноразово провідувала українських вояків, які захищали Донецький аеропорт.

— Я завжди розповідаю одну історію, бо мені вона досі болить, — говорить пані Ада. — Якось на День Незалежності ми приїхали з виставою в один із батальйонів. Солдатики вишикувалися у ряд, щоб нас привітати. І серед всіх я побачила одного високого хлопця, який стояв на рівні з усіма без однієї ноги, на милицях. Я тоді запитала у командира, чому він з таким пораненням не вдома? Мені відповіли, що «цей солдат — найкращий боєць тут». Після чергового обстрілу він залишився без ноги, трохи підлікувався в госпіталі і повернувся на передову. Причому, він власну машину переобладнав під кулемет, і продовжував захищати наш мир і спокій…

Саме через таких хлопців я і почала відвідувати наших вояків. Вони всі Герої. І нехай їх береже Бог. Ні за які гроші я не відмовлюся від своєї позиції. Я підтримую свою Батьківщину перед агресією колосального монстра, не хочу, щоб мене і моїх дітей знову зробили рабами…