Чисте гірське повітря і відчуття відносної безпеки: що подивитися у Яремчому

Маєте коротку відпустку, мало грошей і сильне бажання забути про все, бодай дні на три. Хочеться на море, просто нестерпно. Але розумієш: там або небезпечно, або окупанти. Такі наші страшні реалії.

Та усе ж вирватися можна. Як після анексії Криму, врятують гори. Звісно, купання доведеться відкласти або ж задовольнитись басейном чи озером.

Я ж згадала Яремче – саме туди у кращі роки часто тікала із Буковеля за смачною не супердорогою їжею і справжнім колоритом.

Отже, їдемо потягом, адже ціни на бензин зашкалюють, тому залізниця – це уже економія. Купе з Києва коштує трохи більше 400 грн. Назад – трохи дорожче. Але не сильно – з додаткових бонусів: розумієш, що своїм квитком ти підтримуєш роботу Укрзалізниці, яка із лютого зазнала шалених втрат і героїчно впоралась із перевезенням людей у евакуацію.

Нині – усе із комфортом, щоправда, дорогою назад нам вимкнули світло уже після 22. Із міркувань безпеки.

Проживання замовляла через сайт Booking. Якщо прокидається почуття провини через відпочинок під час війни, можна нагадати собі, що нині – вкрай важливо підтримати місцевий бізнес. Поселилася у садибі в горах прямо у місті. Це 15 хв пішки від вокзалу. Ціни не кусючі. Можна знайти житло і за 250 грн за ніч. Можна і за 500 і вище. Якщо маєте телефон господарів – можна домовитися напряму. Адже сайти-посередники беруть із господарів близько 18%.

Місцеві, переважно, уже багато років живуть на дві країни. Моя ґаздиня від початку двохтисячних працює в Італії. Вона там кілька місяців на рік. Решту часу будує бізнес в Україні. Кожну копієчку вкладає у садибу. І так уже пару десятків років. Тому на першому поверсі мешкає родина. На верхньому – туристи. Нині їх небагато.

Хоча, каже, навіть під час коронавірусу був аншлаг. Певний час житло здавали за копійки евакуйованим. Нині готуються уже до наступного сезону, зрозумівши, що українці цьогоріч майже не подорожують. Жінки з дітьми – за кордоном. Чоловіки – або воюють, або тяжко працюють.

Та Яремче – то непогана можливість зекономити. Адже більшість господарів мають спеціальну кухню для туристів. А у самому містечку є що подивитися і безоплатно, і за помірні гроші.

Отже, почнемо з вулиці Олекси Довбуша, якою я щодня підіймалась до свого помешкання. І вона, і перпендикулярна, Копака, – ніби з Карпатської казки. Старі хати тут не позносили, а максимально законсервували і відремонтували. Як я згадувала раніше, місцеві, які, переважно, заробляють у ЄС, зрозуміли там, що старовину треба зберігати і потім на ній заробляти. Тому тут – місцеві, переважно, заробляють за кордоном, а гроші вкладають у рідне місто.

Першого ж дня ґаздиня затягла мене до греко-католицької церкви Різдва Іоана Хрестителя. Її звели у 90-х, а розписувати почали із 2009-го, причому, частково задіяли гроші громади. Місцеві цим дуже пишаються. До храму на свята тут справжнє паломництво. І всі – у вишиванках. Ну, власне, тут так завжди.

Також у місті є добре відремонтована дерев’яна церква Успіння Пресвятої Богородиці. Навколо неї – цвинтар, який варто повивчати. Там збереглися і старовинні, і радянські поховання. І, на жаль, з’явилися нові.

Яремчан-мешканців масово призивають на війну. І хоча повітряних тривог у містечку нема, та від трагедії не сховаєшся навіть у горах.

На вулиці, що веде до відомого вольєрного господарства (про нього – трохи далі), зазвичай багато туристів. Нині – майже порожньо, натомість, біля столика навпроти хати сидять двоє дівчаток років по 10. Продають лимонад. Поряд із глечиками напис: 50% піде на ЗСУ.

– Служить хтось? – питаю.

– Так, тато, – каже мала.

Ретельно усе наливає, старанно перераховує гроші. Аж моторошно трохи. Але смачно.

Саме господарство – це частина готельного комплексу. Та побачити диких кабанів, косуль, птахів та кроликів може кожен. Вхідний квиток для дорослого – 50 грн. Для дитини – 25. Ще 25 обійдеться спеціальний корм.

Видно, у кожному із нас живе мама, яка щаслива від процесу вигодовування дитини. А тваринки за їжу ще і вдячні. Косулі, наприклад, кивають головою, на знак подяки.

Заплативши іще 50 грн, можна дійти до водоспаду Дівочі сльози. До нього – близько 3 км. Дорога кам’яниста і може здатися досить довгою. Я, наприклад, зупинялася щокілька хвилин, шукаючи афини. Так тут називають чорниці. Вони ховаються від людей під зеленим листям, але якщо уже натрапили на галявину – затримаєтесь там надовго. Десь у серпні дозріє ожина, якою славляться Карпати, тому дорога може затягтися. Сам водоспад – невеличкий і дійсно нагадує сльози, які дівчатам полити, особливо цими днями – то легше легкого.

Є у Яремчі й каскадний водоспад, вхід на який абсолютно безкоштовний. Він є однією із найвідоміших родзинок міста і називається Пробій.

Фактично, це фрагмент річки Прут, де вода стрімко стікає по величезному камінню. Цьогоріч я роздивилася написи на валунах. Деякі датовані 1921 роком, тому можна влаштувати собі мініквест. Або ж подивитися на водоспад згори – із 20-метрового мосту. Також місцеві пропонують тут кілька атракцій. Наприклад, пройтися дерев’яним підвісним мостом або пролетіти над річкою. За кількасот гривень.

Поряд є кілька сувенірних ринків. У вихідні там досить людно. У будні частково ятки зачинені. Туристів мало.

На вулицях тут, скоріше за інерцією, пропонують екскурсії, хоча й розуміють: турист нині не смітить грошима. Все, де можна пройти ногами, він прочалапає.

Щоправда, сходити до місцевих ресторанчиків, як би ви не економили, усе ж варто. Бограч та банош вам будуть просто необхідні, щоб поновити сили. Ну, і, звісно, кава.

Неподалік вокзалу є непоганий краєзнавчий музей. Також можна пройти стежкою Довбуша або прокататися на джипах.

Для трьох днів – більше ніж достатньо. Та головне – чисте гірське повітря і відчуття відносної безпеки й того, що життя триває. А війна врешті – скінчиться, і ми уже житимемо зі значно більшою повагою до нашої країни.

Фото: Ольга Чайко