Україна і світ

Це був прорив: Кучма про підписання 25 років тому Хартії про особливе партнерство НАТО та України

25 років тому, 9 липня 1997 року, було підписано Хартію про особливе партнерство НАТО та України – основоположний документ у наших відносинах з Альянсом.

Історична подія відбулася на саміті військового блоку в Мадриді. Документ підписав другий президент України Леонід Кучма та тодішній генеральний секретар НАТО Хав’єр Солана.

Далі – пряма мова другого президента України з нагоди цієї дати:

– Яка відстань від Мадрида до Мадрида? У географії це питання не має сенсу. У геополітиці ж відповідь абсолютно чітка – 25 років. Саме за цей час історія зробила коло. Саміт НАТО повернувся в іспанську столицю. У те ж саме місце, у те ж саме місто. Але ніби в інший світ.

Я прекрасно пам’ятаю липень 1997 року, адже саме я мав честь підписати у Мадриді від імені України Хартію про особливе партнерство з Північноатлантичним альянсом. Ми були першою державою СНД, яка зважилася вибудовувати власні відносини з Альянсом, не питаючи дозволу в РФ.

Це був справжній прорив, хоча формулювання Хартії про партнерство були ще обережними та округлими. Минуло 25 років. І ось у Мадриді-2022 пролунали вже абсолютно чіткі, очікувані слова: Сильна і незалежна Україна є ключовою для стабільності євроатлантичної спільноти.

Ще більш вражаючим є інший мадридський контраст. У тому ж 1997 році Росія підписала з НАТО свій Основоположний акт про співробітництво. Ба більше: згодом Москва стає “стратегічним партнером” НАТО! Але у Мадриді-2022 все летить ніби у прірву: НАТО офіційно визнає найбільш серйозною та безпосередньою загрозою для своєї безпеки саме Росію.

Ціна та причина прозріння наших партнерів страшна – це війна, яку проти нас розв’язала Росія. Війна, яка стала символом нашої незламності та російської оскаженілості, війна, в якій український народ показує світові справжні чудеса мужності, самопожертви, віри в себе. Саме в себе.

Тому що зовсім недавно був період, коли віра українців у такого важливого нашого союзника, як НАТО, похитнулася. Навіть можна назвати час більш точно: березень цього року, коли соціологічні опитування показували значне падіння бажання українців бачити нашу державу в НАТО.

Багато років українське суспільство можна було умовно поділити на прибічників НАТО-ЄС та на тих, хто орієнтувався на Росію. Парадокс у тому, що зниження євроатлантичних настроїв у перші тижні війни аж ніяк не означало збільшення симпатій до агресора.

Причини були іншими, і, як мені здається, було їх дві: по-перше, теза українського керівництва про готовність розглядати нейтральний статус в обмін на гарантії безпеки, і, по-друге, позиція НАТО, яке чітко заявило, що не втручатиметься в російсько-українську війну.

Пам’ятаю болісну реакцію на це багатьох наших громадян: виходить, НАТО – боягузи? Ми ж так розраховували на їхню допомогу, а вони злякалися?

Минуло кілька місяців – і все знову змінилося. Сьогодні теза про нейтралітет, здається, знята з нашого порядку денного. Своїми військовими злочинами, своїми нелюдськими методами ведення війни її зняла сама Росія. Україні потрібен військовий союз, це очевидно, сподіваюся, для всіх. Але який?

Майбутня система континентальної безпеки, про яку говорять лише теоретично, може бути створена, скажемо так, тільки у невизначеному майбутньому – але ж союзники нам потрібні вже зараз.

Ідея військового союзу України, Великої Британії, Польщі та країн Балтії, як на мене, прекрасна і гідна якнайшвидшого втілення, але все ж вона не може гарантувати повноцінної відсічі тотальній агресії зі Сходу, якщо Росія мобілізує весь свій потенціал по людях та “залізу”. Це по-перше.

По-друге, є питання щодо майбутнього цього проекту після відставки з посади прем’єр-міністра Великої Британії – його автора, нашого справжнього друга Бориса Джонсона. І, головне, ця справді достойна ідея не повинна стати для нас замінником інтеграції безпосередньо в НАТО.

Мене можуть запитати: а як же нерішучість та боягузтво НАТО щодо війни в Україні? Відповім зустрічним запитанням: а чому ж тоді країни НАТО не бояться допомагати Україні? Адже майже уся військова допомога надходить до нас саме від них!

Насправді, тут знову парадокс: дистанціювання НАТО як організації від нашої війни, бажання уникнути втягування у прямий конфлікт з Росією, який означатиме третю світову війну, свідчить не про боягузтво Альянсу, а про його відповідальність. Не лише перед людством, а і перед власними членами, яким НАТО гарантує безпеку.

Так, є в НАТО така прикра для нас нерівність. Друзів – таких, як ми – в Альянсі підтримують, чим тільки можуть. Але своїм – абсолютно гарантують!

Висновок, я думаю, очевидний: нам треба і далі наполегливо прагнути стати в Альянсі своїми. Треба нарешті довести до успішного результату той процес, який РНБО під моїм головуванням запустила ще у травні 2002 року, коли визначила стратегічною метою нашої держави приєднання України до НАТО.

Я абсолютно впевнений, що альтернативи прагненню до НАТО і, зрештою, приєднання до Альянсу в нас просто немає. Як, до речі, немає її і в самого НАТО, якщо воно хоче повноцінно та успішно протистояти тій силі, яку нарешті визначило як найбільшу загрозу для себе.

За оцінками багатьох експертів, українська армія стає одною з найпотужніших на континенті і точно найбільш боєздатною. Не на порожньому ж місці народжуються жарти про НАТО, яке вже само хоче приєднатися до ЗСУ. В України і НАТО – один ворог.

І це означає, що ми маємо бути заодно. Що для всіх на Заході нарешті має стати зрозуміло: без України стабільна, гарантована система безпеки цивілізованих країн просто неможлива. А значить – Україна має стати її невід’ємною та необхідною частиною.

Я вірю, що так буде. Але чекати цього ще 25 років не можна. Якщо ми не об’єднаємося, історія просто може не дати нам цього часу.

Джерело: Дарка Оліфер

Джерело ФАКТИ. ICTV
2022-07-09 13:42:53

Back to top button