Безкінечно пропалі: чому російські військові зникають на фронті, а їхні родини не можуть знайти відповіді

Російська пропаганда роками розповідає про «визволення», «успішне просування» та «контроль над населеними пунктами».

Але за цими формулюваннями дедалі виразніше проступає інша реальність: російські військові зникають цілими групами, а їхні родини місяцями не можуть з’ясувати, чи живі їхні близькі.

Один із показових прикладів — 153-й танковий полк (в/ч 18425) 47-ї танкової дивізії. Родичі його військовослужбовців записали звернення до Володимира Путіна та російського Міноборони. Вони заявляють про масові зникнення під час штурмів на Куп’янському та Лиманському напрямках, відсутність належної евакуації, зв’язку, розвідки й артилерійської підтримки.

У зверненні йдеться про Піщане, Іванівку, Курилівку та інші населені пункти. За словами родичів, чоловіків, синів і братів відправляють на штурми фактично без належної підготовки, а після втрати зв’язку сім’ї отримують формальні відповіді від військових частин.

«БП» — безвісти пропавший. Дві літери, за якими можуть ховатися загибель, полон або доля людини, про яку її сім’я нічого не знає місяцями.

Автори одного з дописів про ситуацію в полку вже запропонували власне розшифрування цієї абревіатури: «Бесконечно Пропадающие». Іронія тут влучна: для російської військової бюрократії людина, яка не повернулася зі штурму, може надовго залишитися просто черговим записом у графі «БП».

Родичі стверджують, що на окремих ділянках уже йдеться про тисячі зниклих. Однак цю цифру не можна вважати незалежно підтвердженою: у самому зверненні немає поіменного реєстру, який дозволив би встановити масштаб саме для 153-го полку.

671 заявка на пошук — і це лише один полк

Показово, що історія 153-го танкового полку не виглядає поодинокою. Український державний проєкт «Хочу найти», який допомагає встановлювати долю військовослужбовців російської армії, оприлюднив статистику звернень щодо зниклих танкістів.

За оприлюдненими 29 жовтня даними, щодо військовослужбовців 153-го танкового полку надійшла 671 заявка на пошук. Це один із найвищих показників серед танкових підрозділів російської армії.

Для порівняння: у 237-му танковому полку зафіксували 1060 заявок, у 6-му — 884, у 239-му — 816, у 80-му — 782, у 26-му — 707.

Загалом проєкт на той момент отримав понад 220 тисяч заявок щодо пошуку російських військових, які зникли безвісти. Водночас це не повна статистика всіх зниклих: не кожна родина знає про існування проєкту, а в багатьох випадках близькі навіть не знають номера військової частини, де служив їхній родич. 

Ці цифри важливі не лише як свідчення масштабів російських втрат. Вони показують, що проблема має системний характер. Ідеться не про одного недбалого командира чи невдалий штурм, а про військову машину, яка продовжує поповнювати підрозділи новими людьми, навіть коли попередні поповнення не повертаються.

Кілька секунд на позиції: реальність, яку не покажуть у російських зведеннях

На фронті російський військовий дедалі частіше стає не учасником складної військової операції, а витратним елементом штурмової групи.

Особливо показовою є ситуація, коли військовослужбовців відправляють на позиції без достатньої розвідки, прикриття, налагодженої взаємодії та можливості евакуації. За таких умов навіть саме досягнення визначеної точки не означає, що військовий зможе там закріпитися чи вижити.

Оцінка середньої живучості російського штурмовика після виходу на позицію в кілька секунд звучить як вирок тактиці, яку російське командування продовжує використовувати. Це не універсальна статистична величина для всієї армії РФ, а характеристика конкретних бойових умов, яку необхідно співвідносити з оцінками військових, що безпосередньо спостерігають за такими епізодами.

І тут є принципова різниця між пропагандистською картинкою та реальністю. У російських звітах військові «займають рубежі», «просуваються» і «закріплюються». У реальності частина штурмових груп не встигає виконати завдання, зазнає ураження ще на підходах або залишається без можливості повернутися.

Військове командування РФ може скільки завгодно називати це «виконанням бойових завдань». Але якщо людина не має шансів ані закріпитися, ані отримати допомогу після поранення, це більше схоже на використання особового складу як одноразового ресурсу.

Російська армія втрачає не лише людей, а й здатність приховувати ціну війни

Масштаб проблеми стає ще очевиднішим, якщо подивитися на загальні втрати російської армії.

За даними російського незалежного видання «Медіазона» та Російської служби BBC, станом на 13 листопада 2026 року вдалося поіменно підтвердити загибель щонайменше 287 831 російського військовослужбовця. Це лише встановлені особи, а не повна кількість загиблих. 

Ще один показовий витік — база даних російських свідоцтв про смерть, отримана внаслідок кібератаки на державну статистичну систему РФ. За матеріалом іспанського видання EL PAÍS від 13 листопада, у ній містяться записи про понад 450 тисяч загиблих представників російської сторони від початку повномасштабного вторгнення до 28 серпня 2026 року.

Важливо: ця база охоплює не лише підтверджені бойові смерті, а й інші категорії смертей, пов’язаних із військовою службою та війною. Тому її не можна прирівнювати до кількості підтверджених бойових втрат. Проте вона демонструє масштаб людських втрат, який російська держава роками намагається приховувати. 

І ці втрати мають наслідки далеко за межами фронту.

По-перше, це руйнує російські родини. Дружини залишаються без чоловіків, діти — без батьків, батьки — без синів. Причому невизначеність іноді стає окремою формою страждання: людина місяцями числиться зниклою, а родина не має ані підтвердження загибелі, ані інформації про полон.

По-друге, це б’є по російській економіці та демографії. Війна забирає людей працездатного віку, висмикує їх із цивільного сектору, поглиблює кадровий дефіцит і створює довгострокове навантаження на систему соціальних виплат. І навіть величезні виплати за підписання контракту не повертають економіці втрачених працівників.

По-третє, руйнується довіра до самої держави. Коли влада закликає громадян іти на війну, обіцяє соціальний захист і героїчне повернення, а натомість родини отримують відписки та невизначений статус «безвісти зниклий», пропагандистська конструкція починає тріщати зсередини.

Особливо небезпечно для Кремля те, що про це говорять уже не тільки незалежні журналісти чи українські військові. Про це пишуть самі російські родини, публікують списки, записують відеозвернення і вимагають відповідей безпосередньо від Путіна.

Чому важливо, що ця інформація стає публічною

Російська влада зацікавлена в тому, щоб війна залишалася для більшості населення абстрактною історією з телевізора. Там є карти, стрілки, переможні реляції та чергові заяви про «успіхи». Але там немає тисяч родин, які не знають, де їхні близькі.

Кожне таке звернення руйнує цю картинку.

Коли російська мати публічно запитує, куди зник її син після чергового штурму, вона мимоволі ставить питання не лише до командира полку. Вона ставить питання до всієї системи, яка відправила її дитину воювати проти України.

І це важливо фіксувати, поширювати та документувати. Не для того, щоб співчувати російській військовій машині, а щоб показувати її справжню ціну — як для України, так і для самої Росії.

Адже кожен російський військовий, який приходить зі зброєю на українську землю, залишається окупантом і законною ціллю Сил оборони України. Відповідальність за розв’язану агресію нікуди не зникає. Але й відповідальність російського командування за життя власного особового складу нікуди не зникає.

Росія може й надалі називати свої наступи «визволенням», а загиблих і зниклих — статистикою. Проте є проблема: статистика вже давно почала говорити голосніше за пропаганду.

І якщо для російського командування «БП» — лише три літери у звіті, то для тисяч родин це люди, які пішли на війну за наказом Кремля і можуть більше ніколи не повернутися.